Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 63

Тільки тепер, коли послабло гостре напруження денного очікування, Чеслав відчув, як буркоче його порожнє черево, підказуючи, що непогано було б підживитися самому та й бабу Леду пригостити. Щось давно її не чутно… Мабуть, дуже стомилася стара.

Він рушив за прихованим у кущах вузликом із хлібом, що напередодні притяг йому з дому Кудряш. Підійшовши до захованої їжі, помітив, як від неї кинулася якась мала звірина, найімовірніше, лісова миша, перелякана його приходом. Очевидно, теж зголодніла й хотіла поласувати його припасами. Він потягнувся за вузликом… І раптом почув, як щось штовхнуло його зсередини, загостривши всі почуття й змусивши насторожитися. Це чуття звіра дало йому знак…

Чеслав застиг. А далі почув якийсь неясний, тихий звук. Такий тихий, що будь-хто інший навряд чи вловив би його й зауважив. Але такий тривожний і позначений загрозливою небезпекою! І Чеслав відчув це.

Молодий мисливець різко повернувся на той шерех… І побачив, як Вишата, незрозуміло звідки з’явившись знову, замахується в бік дерева, де мала сидіти Крива Леда. А в руці в нього… ніж!

— Не можна, Вишато! — тільки й встиг вигукнути Чеслав.

Але ніж, уже відірвавшись від руки дурника, блиснув у повітрі й ударив у ціль.

— Чого ж це?.. — почув Чеслав спокійний голос і побачив перед собою цілком осмислені й здорові очі Вишати.

Спершу він навіть не повірив побаченому. Це не був той дурнуватий Вишата з напівдитячою душею, якого він знав і який нещодавно пішов звідси. Перед ним стояв хлопець із самовдоволеним, рішучим лицем і холодними, пронизливими очима, у яких відбивався… ясний розум.

Може, у нього вселився якийсь дух лісовий та зробив іншим?..

І тільки згодом повільно й важко завіса туману почала сповзати з його, Чеслава, очей і йти з голови. Йому здалося, що щось подібне до того, що зараз відбувалося, з ним уже було… Або це тільки йому… здається?..

Раптово його свідомість, немов повернена назад річка, відкинула його в черево Вогненного Вовка й Змія-Велеса, куди він був посаджений у ніч своєї посвяти. Перед ним, як і тоді, устали видива… Ті видива, що промайнули в його голові, або він сам пронісся серед них у якийсь незрозумілий йому дотепер спосіб… Але не це зараз було важливо. Там, у видивах, серед багатьох інших був Вишата… Вишата!.. Так, і ця балка там була… І Вишата стояв із ножем… І саме ця мить із тоді побаченого спалахнула в його пам’яті так яскраво… Проте лише тепер Чеславові відкрився потаємний зміст тих видінь… Ох, якби йому зрозуміти ті знаки раніше!..

— Так ти?..

— Вишата тихий, Вишата всіх любить, — розсміявся хлопець.

І в цьому сміхові почувалося явне глузування. Чеслав мимоволі зробив крок у його бік. Але Вишата завбачливо вихопив ще один припасений ніж і виставив його перед собою. Похитавши заперечно головою, а для більшої переконливості й поводивши в повітрі лезом ножа, він дав зрозуміти, що Чеславові не варто наближатися.

Але Чеслав і сам уже зрозумів це.

— Славно я підкрався?

— Славно. Ох, і славно, Вишато! — у Чеслава ще була слабка надія, що це якась незрозуміла, небезпечна й страшна, але все-таки гра, затіяна нерозумним дурником.

— Я й не таке вмію! — гордо заявив Вишата.

Судячи з того, як точно він метнув ніж у бік Леди, у хлопця були й інші приховані таланти й здібності.

— Здивував? Не думав, що я повернуся?

— Не думав, — відверто зізнався Чеслав.

— А я повернувся. Тому що не міг не повернутися.

Схоже, що це була не гра. Занадто розважливо говорив Вишата, занадто справжньою була зброя в його руці.

— Ти хотів знати, чи був я в лісі того ранку, коли батька твого життя позбавили?.. Тож я постарався й згадав — був-таки. Вишата слухняний! — знову благодушно посміхнувся хлопець. — Сказали згадати — і згадав… І бачив там, на галявині, декого з племені нашого.

— Кого?

— Дівку Голубу бачив… Горлицею летіла переляканою… І бабу Леду Криву, що палала від цікавості, бачив. Її не одразу помітив. Ховалася, лисиця стара. Хитра крутійка!

— А ще кого? — боячись злякати його зізнання, обережно запитав Чеслав.

— Хочеш знати, хто батька твого?..

Чеслав ствердно кивнув. Знати йому зараз хотілося до неймовірного напруження, до болю у всьому тілі. Стільки днів мучиться цим невіданням, метатися, вистежувати, шукати, і тепер перед ним той, хто, можливо, зможе покласти край його пошукам…

Але Вишата не квапився відповідати. Він невиразно похитав головою, немов із чогось дивуючись, посміхнувся якоюсь неясною посмішкою й, повільно підійшовши до дерева, обперся на нього спиною.

— І про те знаю…

Чеславові здалося, що все довкола нього втратило чіткість: віддалилися кудись у неясну далечінь дерева, ліс, пагорби, призахідне сонце, звуки й шуми. Залишився тільки він і цей новий Вишата… Чого ж він так тягне?! Чому мовчить, не розповідає, не говорить — хто?

А Вишата, немов забувши про його існування, задумався й дивився кудись незрозуміло далеко, а говорити почав зовсім зненацька, наче продовжуючи вголос уже почату у своїй пам’яті розповідь:

— Туман зачинав стелитися по траві, і він не одразу знайшов сплячого. А знайшовши, довго сидів над ним і вдивлявся у заспокоєне сном обличчя… Так уважно й довго, немов сам закляк, скам’янів… А потім швидко скинув руки з ножами, начебто боячись передумати… А на лиці його при цьому злилися обожнювання й ненависть. І вони, ці пристрасті затяті, разом із ножами ввійшли в груди Велимира. Так легко!.. А той… той навіть не скрикнув, тільки здригнувся… і перестав дихати…

— Хто це був? — від напруження в горлі Чеслава пересохло, а рука судомно стисла ніж.

— І то був син його…

— Ратибор?!!

Вишата повільно похитав головою:

— Ні.

«Але не я ж! — майнуло в голові Чеслава. — Або… Я?! Я!.. Ні! Не може бути!.. Чи все-таки… Я?!!»

Невже Великі наслали на нього затьмарення розуму й він, сам того не знаючи й причин того не відаючи, зарізав свого батька?! Від тих думок Чеслав відчув, як кинуло його в тремтіння, жар, а потім у холод крижаний.

— Вишата! — долетіло до нього чомусь здалеку.

Чеслав здивовано подивився на Вишату. Чи він це сказав?

— Ти хочеш сказати, що Вишата…

— Вишата!

— Син… Тобто ти син Велимира?!

— Ти сказав ці слова. А я нарешті їх почув.

Але це якась нісенітниця. Вишата не міг бути сином його батька. Не міг!..

Але саме він убив Велимира! І щойно сам зізнався в цьому!..

Ніж у руці Чеслава давно готовий був до дії. Залишалося тільки зробити кілька кроків… І не важить, що супротивник його теж озброєний. Кров за кров!.. Кров за кров!..

Але слова Вишати, випередивши, зупинили його:

— Велимир пізнав матір мою Яру… і любився з нею таємно, а за дружину взяти не схотів. Не знаю чого… І навіть коли довідався, що я в неї забився під серцем, рішення свого не змінив і дитя не визнав. Сина, мене, не визнав своїм!.. Мати нікому не сказала, від кого понесла. Може, через те, що любила його віддано. А може, від того, що боялася: не буде віри в племені словам її. Змовчала… А Велимир іншу взяв, ту, що твоєю матір’ю стала… Я ж народився й ріс байстрюком, не знаючи батька свого, крові своєї й роду предків. Вилупком безрідним! — обличчя Вишати, до цього безстороннє, спотворила гримаса болю й пекучої образи. — Поки малий був, нетямущий, то й турбот про те не знав, а як підростати почав, то й зачув, що негарне навколо мене діється. Погляди криві, смішки та посмішки, перешіптування, а особливо як, малий, шкоду якусь скою, то слова образливі та незрозумілі, як ті плювки та шипіння зміїне. Навіть дід по матері, й той у серцях огудою обпалював. Мати втішала, говорила, що то просто нерозумні люди. Тільки, бувало, дивилася на мене та раптом слізьми заливалася, хоч і ховала їх від мене. А я все одно бачив.

А потім я трохи підріс і зрозумів, що в інших не тільки матері, а й батьки є, та й запитав матір про свого… Уже і не пам’ятаю, що вона мені першого разу відповіла, а от відтоді, як згадати можу, то мовчала у відповідь, лише губи кусала. Видно, нелегко їй було, бідній, ох, як нелегко з тією мукою-ганьбою жити. Та терпіння те було не безмежне. Було, було й висохло. Розбудила вона мене якось уночі. Цілувала та шепотіла слова ніжні та ласкаві… І плакала… А насамкінець наказала, щоб запам’ятав я добряче, що зовсім не безрідний син її і батька має, і то Велимир. Я спросоння все те слухав та мало що розумів, але про батька добре запам’ятав, бо давно про те знати хотів. З тим і заснув.