Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 62

Чеслав ніяк не відреагував на її лайку. Але це її нітрохи не збентежило, а, здавалося, навпаки — ще більше долило оливи до вогню.

— Води дай, викидню! — заверещала сильніше баба. — Води!.. Води!.. Помира-а-а-ю!.. — і почала смикати себе за рідке волосся.

Чеславові хоч-не-хоч довелося вести Леду до джерела. Це було зовсім не легким випробуванням. Баба, незважаючи на свою недавню спритність, скаржилася на хворі ноги, ломоту в попереку, біль у голові, простріл у спині і в усі, тяжку втому, а тому доводилося часто зупинятися й чекати, поки вона перепочине. Окрім того, рот у неї майже не закривався й вивергав поперемінно то скарги, то люту лайку, яку вона сипала на свого провідника. Не допомогло й утамування спраги. Та Чеслав, схоже, її й не чув. Йому було зовсім не до баби та її стогонів.

Коли вони повернулися до балки між трьох пагорбів, тіні від дерев зробилися довшими, а спека вщухла. Сонце вже готувалося йти на спочинок, погасивши день.

Невже лісовий дух залишив його? Не захотів дати підтримки й заступництва? Чи ще зарано?

Чеслав уже вирішив улаштовуватися на нічліг, готуючись до тривожної ночі очікування й сторожкого сну, коли помітив, а ймовірніше, відчув, що в балку хтось спускається. Він пробіг очима по схилах пагорбів і за якийсь час таки побачив нового гостя. Це був Вишата.

Дивакуватий, як завжди, ішов, безтурботно озираючись навсібіч очима, повними цікавості. В одній жмені він ніс зібрані десь у лісі ранні, ще не доспілі ягоди, час від часу дістаючи їх відтіля й відправляючи у напіввідкритий рот.

Його-то чого сюди принесло? Дурня тільки й бракувало. От морока! Сам прийшов чи з кимось?

Чеслав через обережність вирішив не показуватися Вишаті на очі, а зачаїтися за деревом і подивитися, що хлопець робитиме далі. Може, пройде повз та й забереться геть? Аби тільки Леда не виказала. Чеслав глянув у бік, де сиділа на прив’язі його бранка. Але баба після походу до джерела, здається, угамувалася. Вимотавшись і стомившись остаточно від своєї долі невільниці, мабуть, задрімала в затінку під деревом.

А Вишата спустився вже схилом і тепер був зовсім близько від того місця, звідки спостерігав за ним Чеслав. Тут він сповільнив ходу і, здається, почав щось або когось розгублено виглядати серед дерев, обертався на всі боки, а його погляд обстежував геть усе, особливо там, де ріс чагарник. Хлопець явно когось шукав. Та, помітивши руду білку на дереві, він відвернувся й почав спостерігати за нею.

Чеславові набридли тривалі розглядини хлопця.

— Вишато! — тихо покликав він.

Той від несподіванки упустив ягоди з долоні, і вони розсипалися. Присівши, він відразу почав вишукувати їх серед трави, примовляючи:

— От дурні — розбіглися. Але Вишата знайде… Усіх знайде!.. Ось стривайте…

Та Чеслав гукнув його знову:

— Ти чого тут, Вишато?

Хлопець відповідав, наче й не було нічого дивного:

— Вишата ягоди збирав… Ось ще одна… Зорянку шукав. Вона від нього сховалася, лукава… Але він її все одно знайде!.. — тільки тепер Вишата підвів голову й почав роздивлятися, з ким же розмовляє. Нікого не виявивши, він обережно запитав: — Тут хтось є?.. Вишата чув… — і на його мармизі цікавість змішалася з тінню страху.

Чеслав не схотів більше лякати хлопця й вийшов з-за дерева. На обличчі дивака засяяла радісна усмішка. Він задерикувато почухав голову й розтріпав волосся, що і так стирчало, як сніп соломи.

— Вишата чує, а нікого немає… Чує — а немає… Дивно!.. — і засміявся веселим, безтурботним сміхом великої дитини.

— Так ти Зоряну шукав?

— Зорянку. Утекла від Вишати. Кинула його… — перестав сміятися хлопець і засмутився. Згадавши про Зоряну, він знову почав стурбовано озиратися.

— Немає її тут. Бачиш, немає. — Чеславові хотілося якнайшвидше спровадити настирливого дурника.

— О, Вишата бачить… Інші не бачать, а Вишата бачить!.. — ударив себе в груди хлопець. — Вишата часто до лісу ходить. Багато бачить… Любо йому… — і знову почав нишпорити в траві, збираючи загублені ягоди.

Сказане дурником зацікавило Чеслава. А що, як?.. Він присів поруч із Вишатою і почав допомагати йому шукати лісові ласощі та класти в його долоню, а потім запитав:

— Говориш, часто до лісу ходиш та бачиш багато що?.. — і після того як Вишата ствердно кивнув, продовжив: — А пам’ятаєш, Вишато, свято було, Посвята нас у чоловіки?

Вишата невдоволено сьорбнув носом, насупився і, закопиливши губи, з образою в голосі пробурчав:

— Вишату не взяли на Посвяту. Вишата плакав… Він уже великий, а його не взяли!.. Погано, ох, як погано!.. — і відразу, звівши очі на Чеслава, з великою цікавістю запитав: — А лук коли Вишаті подаруєш? Чеслав обіцяв…

— Подарую, Вишато, обов’язково подарую. Сам зроблю… А потім, після Посвяти в капищі, усі на полювання пішли…

— А Вишату знову не взяли… А лук великий подаруєш? Справжній?

— А після полювання вранці дядька Велимира мертвим знайшли, пам’ятаєш?.. — гнув своє Чеслав.

— А стріляти навчиш?

— Навчу, ще й як навчу! Білці в око влучатимеш.

— А оленеві?

— Кому захочеш… — Чеслав навіть схопив хлопця за руку, намагаючись змусити того стежити за своєю думкою. — А Вишата того ранку в лісі був?

— Може, і був…

— А бачив там кого?

— Усі до лісу ходять… — відповів Вишата й, обережно звільнивши свою руку, продовжив шукати ягоди.

— Згадай, Вишато!

Дурник подивився на Чеслава чистим, нехитрим поглядом, слабко посміхнувся й, зітхнувши, мовив:

— Не пам’ятаю… — знизавши плечима.

— А ти постарайся… — Чеслав сам готовий був влізти хлопцеві в голову, аби тільки той згадав. — Ну ж бо!

Бачачи, як наполягає на відповіді Чеслав, Вишата замислився, потім зненацька схопився за голову руками і стис її. На його обличчі виникла гримаса напруження, після чого він сильно замотав головою, навіть застогнав і раптом, різко завмерши, простодушно зізнався:

— Не пам’ятаю.

— Дурень! — вихопилося в Чеслава.

Вишата вперся в нього здивованими очима, не розуміючи, за що на нього сердяться.

Чеслав від невдачі навіть стукнув кулаком об землю, а коли досада пройшла, відчув ніяковість. Що з убогого візьмеш? Він звернувся до хлопця якомога м’якше:

— Ну, ти, Вишато, іди до городища, а то ніч незабаром упаде. Заблукаєш іще… Зоряна, напевно, давно вже в городищі, у хаті на тебе чекає.

Зачувши ім’я Зоряни, дурень ніби занепокоївся, його обличчя зробилося стурбованим. Він залишив своє заняття, висипавши ягоди назад у траву, і підвівся з колін.

— Зорянці з Вишатою добре. Вона так сміється з ним!.. Солодко!.. — сказав хлопець серйозно й зненацька сам зареготав. — Ось так!.. Так регоче… — і, одразу вгамувавши сміх, додав твердо: — Вишата її від усіх захистить, — і для більшої переконливості хитнув головою, схиливши її трохи набік.

Старанно поправивши свою брудну, просочену потом, давно не прану сорочку, він ще раз серйозно подивився на Чеслава.

— Вишата піде… — і рот його розплився в нехитрій посмішці малолітнього хлопчака. — Піде швиденько, швиденько…

— Іди. — Чеслав не стримався і сам мимоволі посміхнувся йому у відповідь.

Помахавши рукою, Вишата почав підніматися на пагорб. Він ішов, часто озираючись і благодушно посміхаючись чомусь, тільки йому відомому, поки не зник з очей у променях призахідного сонця.

День повільно йшов за вершину пагорба, не принісши розгадки, не відкривши обличчя того, хто розпорядився життям його родичів. Залишившись майже на самоті, Чеслав відчув, як із вгасанням Світила на його плечі, ноги, душу насувається величезна втома, неначе день, що минає, вирішив перекласти на нього всю вагу своїх турбот і хвилювань, намагаючись відійти без прикрого тягаря. А ще більш обтяжливою вагою була невідомість і марність полювання на ворога його крові. І лише глибоко заховане десь усередині звірине чуття, що з’явилося в нього тоді, після Посвяти, і прокидалося в ньому час від часу, ледь-ледь, але все ж таки шепотіло, що це має статися, він повинен пізнати цю таємницю. Не давало знати, коли, де, але зберігало цю надію. Може, ніч, що поспішає на зміну дню, дасть таку довгоочікувану відповідь?