Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 43

— Це ж Голуба зілля нам у глечик із медом підсипала. Вона мені сама розповіла. Хотіла, щоб батько рішення щодо моєї судженої перемінив. Як почула, що після твоєї посвяти по селищах за нареченою поїдемо, так і зважилася. У домі побоялася, щоб не помітив хто, а тут ми на полювання зібралися. Тож вона запам’ятала, у якому місці полювати будемо… А з тим зіллям замовляння зробити треба. Зранку, як світила нічні згаснуть і роса траву вкриє, у саме вухо напоєному зіллям прошептати волю свою треба. І повинен він цю волю прийняти як свою. Ось Голуба й хотіла Велимирові прошептати, щоб він віддав її мені за дружину… Та тільки коли прибігла на галявину, де ми заночували, то побачила, що з грудей батька ножі стирчать і бездиханний він. Звісно, злякалася, втекла…

Ратибор замовк, переводячи подих, а Чеслав продовжив:

— Та так, що й намисто своє порвала… Я камінчики знайшов на галявині…

Ратибор на підтвердження закивав головою.

— Вирішила нікому не говорити. Адже довідайся хто, що обпоїла нас зіллям та ще й голові Роду волю свою нав’язати хотіла — не минулося б так їй. З городища вигнати могли б чи й ще гірше. А тут й убивство…

— А як я її про намисто запитав, із переляку вирішила й у Зоряни намиста порвати, щоб відвести від себе слід. — Чеслав від хвилювання навіть підхопився з колоди.

Він відчув, що такий неясний, заплутаний до цього слід тепер набагато зрозуміліший, і йти ним стало, що бігти протоптаною стежкою.

— Та я ж головного тобі не сказав… — осадив брата Ратибор.

Чеслав знову сів поруч із братом.

— Голуба, як від галявини бігла, то там ще когось примітила. За деревами й кущами не роздивилася. Та й сама не хотіла, щоб хто бачив її. Але там точно хтось був… Тому неслася відтіля так, що не пам’ятає, як і в городищі опинилася… От, щоб розповісти тобі про це, і прийшов я. Знав, що будеш десь поруч.

Але Чеславові було вже не до того, думки бігли, як вода, що прорвала боброву загату:

— Отже, кажеш, хтось був! Ну, звичайно, мав хтось бути… Аякже!.. Хтось же пролив батьківську кров!.. І якщо Голуба його не роздивилася, то він її напевно роздивився. І порішив, бо не знав, чи бачила вона його.

— Але це міг бути й чужинець, — перервав його Ратибор. — У городищі різне говорять… І про те, що таке лиходійство свій зробити не міг… Хоча й про інше теревенять…

— Невже мене підозрюють?

— Дурнів вистачає.

Чеслав із досади тільки вкусив себе за губу. Він запропонував братові залишитися з ним у лісі, але Ратибор вирішив, що розумніше повернутися в городище й продовжити пошуки нелюда там. Брати домовилися зустрітися за три дні, щоб обговорити результати своїх пошуків.

Частина третя

Полювання. Кров за кров!

«Цікаво, Даждьбог Великий, коли за небозвід синій на своєму човні запливає спочивати, як і ми, у своїй хаті лягає? Чи як?.. І яка в нього має бути хата?.. Та вже не рівня нашим, певно…Із чого вона в нього зроблена?.. Ось ще трохи — і піде спочивати Ясний… А мені ніяк не можна… З’явиться цей лісовик чужий нині або знову час змарнуємо?!»

Другий день і ніч поспіль проводив Чеслав, чекаючи свого ворога. До цього часу не щастило йому вистежити чужинця. Тоді Чеслав вирішив діяти інакше: не ганятися за супротивником, що вислизав повсякчас, а влаштувати йому засідку. Він мав десь з’являтися постійно. Адже він не дух лісовий, а людина. Врешті-решт спить же десь ночами!

І Чеслав почав ретельно шукати таке місце. Огледівши все довкола, він знайшов кілька стоянок, де чужинець, мабуть, проводив ніч. Той був дуже обережний і, щоб його важче було вистежити, улаштовувався на нічліг у різних місцях. Один із таких схронів був далеко від городища, серед кам’яних розсипів, що ніби прорвали своєю твердю земну поверхню, порісши мохами й чагарником. У цьому кам’яному нагромадженні була ущелина, де Чеслав і виявив сліди перебування прибульця. Як не намагався чужинець приховати свою присутність, але тут він залишив прим’яту підстилку із сухої трави, на якій спав. Ущелина, ховаючись за пишним кущем, була малопомітна для недосвідченого ока. І Чеслав сам би не зміг вибрати кращого місця для пристановища. Це й допомогло йому виявити місце нічлігу чужинця.

Сховавшись трохи осторонь від ущелини, у заростях майже біля самої кам’яної стіни, Чеслав зі свого місця міг бачити всі підступи до входу в схрон.

Від річки потягнуло вечірньою прохолодою… Ще один день, здається, минув у марному очікуванні… Раптом Чеслав почув, як жменя дрібних камінчиків зірвалася звідкись згори й горохом посипалася вниз. Він підвів голову, і це врятувало йому життя. Юнак устиг помітити, як згори, відокремившись від краю кам’яної брили, стрімко полетіла просто на нього якась постать, вочевидь, намагаючись збити з ніг. Чеслав устиг відхилитися й притулитися до кам’яної стіни, бо неминуче був би повалений на землю. І цим стрибуном був саме той, кого шукав Чеслав.

«Винишпорив-таки мене! Я його знизу чекав, усі очі видивився, а він згори, поганець, мене вирішив дістати!» — встиг подумати юнак, вихоплюючи свій ніж.

Чеслав сподівався, що чужинець, стрибнувши з такої висоти, одразу не стане на ноги, але надії не виправдалися — супротивник, приземлившись на добре треновані ноги, залишився стояти. І знову вони зійшлися віч-на-віч…

— Не очікував, хлопче? — раптом запитав чужинець.

Чеслав уперше почув незнайомця. І хоча цей тихий упевнений голос не віщував нічого доброго, Чеслава він швидше заспокоїв, ніж злякав. Адже завжди страшніше невідоме. А в голосі чужинця була не тільки погроза, але й явне, таке знайоме самому Чеславові юнацьке бажання похизуватися своєю спритною й раптовою появою перед супротивником.

— Чому ж, саме очікував, хлопче… — вимовив Чеслав якомога спокійніше і з гідністю, але відчув, як кров починає пульсувати в його жилах.

У руці чужинця теж був ніж. Його сині очі звузилися в крижані щілинки, зло втупившись у Чеслава. Повільно, немов розвідуючи й вишукуючи слабкі місця один в одного, юнаки рушили по колу тісної кам’яної площадки, кожен ловлячи найменший рух суперника й тримаючи його на безпечній відстані. Хто ж зробить перший випад?

Першим, викинувши руку зі зброєю в бік супротивника, почав чужий. Лезо, окресливши півколо, не досягло цілі, але змусило Чеслава відсахнутися й зістрибнути на камінь, розташований нижче від площадки, на якій вони зійшлися.

Опинившись знову вище, чужинець одразу скористався своєю перевагою й кинувся в бій. Але Чеслав, угадавши намір синьоокого, останньої миті зробив крок убік, і супротивник, проскочивши повз, сам тепер був на нижчому камені. Чеслав із блискавичною швидкістю кинувся на чужинця, намагаючись дотягтися до нього ножем. Але й суперник не був новачком у сутичках. Вивернувшись, він полоснув по руці Чеслава, але, на щастя останнього, не глибоко, а лише зачепивши шкіру. У запалі Чеслав навіть одразу не відчув болю, а лише трохи згодом збагнув, як щось тепле тече по руці.

— З почином! — посміхнувся суперник.

Люто крикнувши, Чеслав стрибнув у бік кривдника і, зробивши кілька обманних випадів залізним жалом, таки вразив його в плече. У свій удар він вклав досить сили. Чужинець схопився за рану, але ножа з руки не випустив.

— Що винен — віддати повинен. Винним не залишуся! — намагаючись стримати свою радість від влучного удару, відповів Чеслав.

Зайда, вражений промахом (як це він схибив?!), забрав руку з рани і знову націлив на ворога свого ножа. На його плечі, розцвічуючи сорочку, повільно розпливалася червона пляма. Але тримався він не менш холоднокровно, ніж Чеслав.

Тепер ні той, ні той не поспішали нападати. Суперники перевірили сили й уміння один одного й зрозуміли, що вони рівні. Свердлячи одне одного очима, хлопці вичікували, поки відновиться подих і чи не ослабне хоч на мить увага супротивника, щоб відразу скористатися такою помилкою. Вони вже покинули кам’яний каскад і кружляли серед кущів і дерев. Лісова підстилка під їхніми ногами лиховісним шелестом супроводжувала сутичку.