Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин - Страница 42

— Чого тобі? — зло і якось скрипливо майже викрикнула Мара.

Під враженням від побаченого й від такої неочікуваної злості Чеслав навіть не знайшовся, що й відповісти.

— Язик відсох, хлопче? — не давала йому спуску господиня.

— Не відсох…

— Говори тоді, навіщо прийшов.

Мабуть, не на жарт розсердив він стару самітницю. Диви, як визвірилася! Такою він її ще не бачив. Невже тільки тому, що зазирнув у її таємницю? А то чого ж іще?!

— Я довідатися прийшов, що в городищі сталося.

Мара подивилася на нього довгим поглядом, у якому вже зовсім не було злості, а тільки втома та багацько прожитих років. Потім відвернулася і, дивлячись на язички вогню, якось знесилено вимовила:

— Голубу ранком мертвою знайшли…

«Ось яка луна в цій печері! Дивно! Раніше ніколи не помічав такого… Мара сказала, що… Голубу…»

На превеликий свій подив Чеслав нічого не відчув. Ні гострого болю, ні хвилювання. Ось тільки чомусь сказане Марою то наближалося до його вух, то віддалялося і, вдарившись об кам’яні стіни печери, знову поверталося до нього… А він, немов частина цієї байдужої печери, не хотів приймати ці нав’язливі звуки й усвідомлювати їхній страшний зміст.

«Голуба!.. Ось і відповідь на всі знаки… Вона була… Була…» Скільки він себе пам’ятає, вона завжди була поруч. З нею вони росли, дорослішали, з нею він уперше пізнав, що значить бути з жінкою… Вона була його першою жінкою!.. Ні, він не відчував до неї тих почуттів і того хвилювання, що до Неждани, але вона була частиною його родини, його життя. І ось тепер її немає…

— Хто її?.. — запитав чи нарешті видихнув Чеслав.

— Ніхто не знає, — продовжувала дивитися на вогонь Мара.

— А ти що скажеш?.. — Чеслав зрушив із місця і, підійшовши до багаття, сів навпроти знахарки так, щоб бачити її обличчя.

Мара перевела погляд із багаття на гостя й у її очах знову був колючий холод злості.

— Мені звідки знати?

Але Чеслава це не збентежило. Він хотів знати… Йому потрібна була відповідь.

— А ті… з ким ти… говорила… не сказали?.. — старанно добираючи слова, але дуже твердо, немов убиваючи коли в непіддатливу землю, запитав, а імовірніше, зажадав Чеслав.

— Про що ти, хлопче?.. — вицвілі, немов обпалені багаттям, брови баби стрибнули вгору, а очі метнули блискавки.

Таки це були блискавки… Як це в неї виходило?

— Привиділося тобі щось… Марила баба, з минулим своїм говорила, а ти вже й понавигадував…

Мара хотіла підвестися, але Чеслав зупинив її, рвучко схопивши долоню знахарки обома руками.

— Ти, Маро, дитиною мене перша на руках тримала і знаєш не гірше за близьких. Я не загроза твоїм таємницям. Тому прошу, скажи, що знаєш.

Чеслав, як у дитинстві, випрошуючи в неї якихось дивовижних ласощів, почав гладити її суху й шорстку — напевно, від часу — руку.

Очі старої потеплішали, лице розгладилося, на губах з’явилася поблажлива посмішка.

— Нема чого мені сказати тобі. Було б що — не затаїла, — і, бачачи на обличчі хлопця розчарування, уже без посмішки додала: — І вони… мовчать!.. Тобі самому шукати відповіді, Чеславе… Та вони раніше сказали…

Вони посиділи якийсь час мовчки, кожен думаючи про своє, а може, і про те саме. Дим від багаття струменів угору, туди, де в кам’яному склепінні була діра, і далі…

Мара вивела юнака із задуми, звільнивши свою руку з його долонь.

— Ох, і плутано все… Як же плутано все, Маро!.. — зітхнувши, вимовив Чеслав. — У лісі як: бачиш слід і знаєш, кому він належить, ось і рушай за здобиччю. А тут що не слід, то й загадка: чий він? Поки по одному йдеш, п’ять інших зі стежки збивають. Один із слідів-то до Голуби й привів…

— Ось тобі й перша відповідь, хлопче: дівку неспроста погубили, — підхопила його роздуми Мара. — Той, хто батька твого, Велимира, порішив, той, імовірніше, і Голубу… Видно, знала щось небіжчиця… А звір, що нишпорить округою, зачув небезпеку. Ось і лютує… Плутає слід…

З ранку наступного дня плем’я понесло на багаття тіло Голуби. Ще одна душа, відірвавшись від стрімчака, рушила до городища предків…

Чеслав, сховавшись неподалік (тепер йому повсякчас доводилося ховатися!), із сумом спостерігав за ритуалом, установленим поколіннями його Роду так давно, що на запитання: «Коли?» — могли відповісти лише боги й стрімчак, якби вмів говорити. Юнак бачив, як здійнявся над кам’яним виступом, що завис над рікою, вогонь. Чув, як попливли над річковою гладдю, терзаючи душу, голоси плакальниць.

Чеслав не бачив Голубу мертвою, а тому й пам’ятатиме живою…

Завершивши ритуал, народ потягнувся до городища. Ішли, майже не спілкуючись між собою. Друге вбивство поспіль, невідомо ким вчинене, немов придушило його одноплемінників, накинувши на них покрив зневіри й остраху. На стежці з’явилися хлопці, серед них — його друг Кудряш. Але навіть він, завжди такий балакучий, ішов мовчки. Чеслав спостерігав, як серед інших ледве переставляла ноги підтримувана Нежданою Болеслава. Обидві були заплакані. Чеславові так хотілося, щоб Неждана хоча б на мить глянула в його бік, але дівчина йшла, понурившись. Про що думала? Явно не про нього.

За іншими плентався Ратибор. Він ступав не по літах важко, наче до його ніг прив’язали по каменюці. Широкі плечі його були опущені, а обличчя застигло, немов лід скував його посеред літа.

«От хто міг би повідати мені про Голубу, — подумалося Чеславові. — Ех, якби покликати Ратибора!..»

Наче почувши його думки, Ратибор, потроху відстаючи від інших, непомітно зійшов зі стежки, що вела до городища, і рушив у лісові нетрі. Чеслав поспішив назустріч братові.

Вони зустрілися біля поваленої негодою берези. Якийсь час без слів дивилися один на одного, потім так само мовчки обнялися. Чеслав, бачачи, як важко братові, немов хотів взяти частину цієї ваги на себе. Постоявши, сіли поруч на вже висохлий від часу березовий стовбур.

Тільки тоді Чеслав запитав:

— Тяжко?

На лиці Ратибора не здригнувся жоден м’яз.

— Минеться.

Навіть тепер, перед братом, Ратибор не хотів показати, яка болюча його рана. І тільки незвичайна для нього блідість, що вкрила лице, по-зрадницькому виказувала глибину його горя.

Помовчавши, Ратибор раптом заговорив сам:

— Я тієї ночі сказав їй, що дружиною своєю назву. У неї сльози текли, як ті струмки, так зраділа, горличка моя. Як же вона тулилася-милувалася до мене! — сумна посмішка спогаду ледь ковзнула по його губах. — Мені ж вона давно люба. Та і я їй був… Ось тільки батько… і чути не хотів. Як не просив його, щоб дозволив мені взяти Голубу за дружину, — нізащо. Для блага племені іншу мені ладив. А я вже скільки не суперечив, а волю його виконати вирішив. Ох, як вона побивалася від того, бідна, страждала… Я ж не одразу її розгледів, а тільки коли ти з нею… зрозумів, що не байдуже мені, лютував. Та проти батька негоже йти, а то його воля була, щоб вона з тобою…

Чеслав відчував, як кров від досади на самого себе приливає до обличчя і вуха його починають палати. Він й уявити собі не міг, наскільки дорога братові Голуба. Ратибор завжди був стриманіший і почуття свої висловлював рідко, а Чеслав, схоже, не такий спостережливий. Або йому так було зручно, бо не розумів тоді того, що прийшло в його життя з появою Неждани. Тепер він уявити собі не міг, як ділити з кимось ту, про кого так часто думаєш.

А Ратибор продовжував говорити рівно й майже спокійно:

— А як батька не стало, то й воля нам вийшла… І в ту ніч Голуба від щастя одразу вирішила до Світлої Лади бігти, подякувати покровительці. Вірила, що та влаштувала так, щоб бути нам разом. Вона ж стільки просила Велику! Я її відраджував, бо ж небезпечно стало в окрузі. Сказав, що як мені з городища виходити дозволять, то й сходимо удвох, поклонимося. А вранці прокинувся, її вже не було… Не стерпіла Голуба… Там її й знайшли. На галявині біля Світлої Лади… Ножем під саме серце…

Ратибор глибоко зітхнув, заглушаючи тим самим глухий стогін гіркоти, що зародився в його грудях. Чеслав боявся ворухнутися, поки говорив брат, розуміючи, як тому важко. А Ратибор заговорив знову: