Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 224

Зворушений Дмитро підвівся з полу і довго дивився на дітей ласкавими і сумовитими очима.

— Як вам спалося? — підбіг до нього Івась. — Не замерзли? — і головою прихилився до Дмитрового плеча. Дмитро збудив своїх бійців і зразу ж наказав:

— Де хочете, а дістаньте для сиріт харчів. Зараз же. А потім роздобудьте корову, чи з громадського господарства, чи в старости.

— Дістанемо! — швидко підперезався квген Свириденко і через хвилину вискочив з Остапцем у двір до коней.

Ганя швидко схопила глиняний кухлик і почала зливати Дмитрові на руки.

— Ой, горе моє! Куди ж ваші поїхали не поснідавши? — сказала таким жалісливим голосом, як говорять літні жінки, і кинулась до вікна.

— Вони скоро повернуться, — заспокоїв Дмитро.

XV

Було очевидно, що ворог про підготовку до нападу нічого не знав. Коли й дійшли якісь чутки — не повірив їм, бо ж у місті зібралась така велика сила. Фашисти, напевне, гадали, що якийсь партизанський загін напав на поліційний участок, а тому вдень із міста виїхала каральна група — щось із шістдесят піхотинців.

Дмитро наказав партизанам пропустити цю групу в ліс, а потім несподівано вдарити і ззаду, і з боків. Зв'язківці на всякий випадок метнулись обабіч од шосе за допомогою. Коли автомашини увійшли в глибину лісу, партизани всією силою обрушились на карателів, що, зіскакуючи на землю, лягали прямо на болотистій дорозі і уперто відстрелювались, аж поки їх не знаходила вірна партизанська куля або не розносила в клоччя граната. Кілька забруднених фриців здалося в полон, їх хотіли розстріляти у відплату за одного вбитого і одного тяжко пораненого партизана, одначе одвели до командування загону.

Біля Супрунівки Дмитра наздогнав зв'язківець-мотоцикліст, озброєний танковим кулеметом Дегтярьова, і передав наказ штабу партизанського з'єднання відправити обидві гармати з обслугою в розпорядження штабу. Хоча і жаль було, одначе зразу ж направив Остапця із запискою до командира вогневого взводу Підвисоцького.

По селах представники штабу з'єднання поповнювали партизанські загони озброєним населенням, перемішували його з обстріляними лісовими вояками. Окремо виділили дві групи досвідчених рибалок, щоб без затримки можна було переправлятись на другий берег Бугу. Жінки зносили перкаль і полотно для перев'язок — бинтів не було. Всюди по хатах топилися печі — готувались до партизанського свята. І в кожному дворі відчувався той щасливий і святковий настрій, що охоплює людську душу в хвилини найбільших переживань, коли зовсім не думається про своє особисте, бо воно так добре розійшлося в навколишньому, як сіль в окропі. Вірилося, що зовсім недалеко ходить щастя, і тому особливим вогником світилися прояснені очі, вільніше дихалося і легше ходилося по землі.

Не доїжджаючи до галяви, обсадженої вишняками і поритої давніми щілинами, Дмитро почув сердитий бас, що раз у раз зривався спересердя і переходив у гортанний клекіт:

— Я тобі сказав — не пущу! Значить, не пущу!

— Еге, так і не пустите. Сам утечу, — вперто твердив дитячий голос.

— Я тобі так утечу, що не сядеш і не ляжеш. Всього ізсиню, як буза.

— Нема такого права, тату.

— Ти знаєш, як мати наша буде журитися, — почав доводити батько.

І зразу дитячий голос повеселішав:

— Я вже маму втішив. Вони сказали, щоб недалеко від вас тримався. Все ж може трапитися. А після бою щоб разом прийшли додому. От що!

— Тьфу на вашу голову! І мале і старе заодно! — сплюнув літній чолов'яга в короткій свитинці. — Ходімо вже разом, причепо, бо запізнемось.

— Е? — ще недовірливо протягнув хлопчик років чотирнадцяти, не наближаючись до батька. Але швидко зрозумів, що його не обманюють, тому зразу ж споважнів і, притримуючи рукою ремінь карабіна, широкими кроками господаровито пішов по галявині, раз у раз перестрибуючи через напівобвалені задавнені щілини.

Тепла зоряна ніч. Чути, як в темряві зітхає і плещеться ріка. А ліворуч хвилею перекочуються шуми — то людська ріка, невидима і грізна, попливла усіма дорогами та без доріг до настороженого міста. Часом брязне зброя, скрегне об камінь підкова і з-під копита розквітне гілочка золотистих іскор, схожих на кетяшину бузка.

Партизани, замінувавши дороги і виставивши на них заслони, широко охоплювали невелике сонне місто; околиці його перед самою війною закрасувалися рівною лінією нових будівель; тепер тут розташувалися фашисти. Поперед будинків, на лузі, горбатилися дзоти; обпетлявши черепашим виводком околицю, вони двома клешнями вгризались в прибережні схили. Партизани затискали місто так, як проходила крива дзотів, але основна сила була скерована на центр, де стояли казарми, будинок поліції і комендатура. Перед їхніми вікнами лежали гнізда хворосту: спасаючись нічного бою, фашисти на всякий випадок ще огородилися сухостоєм.

З шипінням піднялися три ракети і, опускаючись, вирвали з темряви шматок обвислої кручі і людську постать з гвинтівкою навпереваги.

Раптом сколихнулась ніч, загупала важкими кроками, розкотилася стоголосим «ура». Задеренчали, заляскали постріли. І чийсь несамовитий крик роздирав темінь пронизливо й довго.

Із казарм, будинку поліції і лісистого узбережжя Бугу невпопад застрочили автомати, пізніше — кулемети і спалахнули купи сухого хмизу, зубчасто підіймаючи вгору чорну приполу ночі. Вогонь яскраво освітив криваві коробки будинків, що були загратовані рідким лісом, наче з хвиль піднявся високий берег, на якому бігали, метушились і падали фашисти. Ось частина їх добігла до дзотів, деякі заховались по будинках і міцніше озвалися кулемети й міномети.

Через широкий і глибокий рів партизани швидко перекинули дошки і, підстрибуючи, неначе перегойдуючись, побігли ближче до будівель. Ось один зупинився на мить, похитнувся і впав на руки товаришеві, що підбіг іззаду. І в цей час партизанські міномети ударили біглим вогнем. Багряні сполохи виводками жар-птиць стрепенулися над будинками.

— Впору сипнули! Дуже впору! — зрадів Созінов, спішившись біля трьох дерев. — Красиво б'ють!

— По-хазяйськи! — зупинив коня Дмитро, спостерігаючи, як його партизани залягали недалеко від будівель, що вже починали нерівно підійматися вгору хистким сяйвом, обливаючи багряним литтям склепіння дерев.

Недалеко від них, тримаючись ближче до ріки, пробігла з карабіном Соломія. Санітарна сумка, набита медикаментами і полотном, неповоротко підстрибувала, била дівчину по ногах. Созінов хотів їй крикнути, щоб верталась назад, але в цей час побачив, як дівчина припала до партизана, обережно відволікаючи його в затінок. Потім на весь зріст побігла до групи партизанів, що вклинились між дзотами і палаючими будинками.

З домів, що уже шумували вогнем, стрибали і вибігали фашисти. Більшість із них падала недалеко від порога і вікон, а ті, що вціліли, уперто відстрелюючись, відступали до Бугу і маскувалися за деревами, аж поки не залягли між товстими колодами сплаву.

Громохке заграли по колодах снаряди і міни, і розщеплене дерево підіймалося вгору з шматками закривавленого м'яса.

— За Батьківщину! За Сталіна! — піднялися партизани в атаку, на ходу вганяючи в автомати вороні диски і заряджаючи німецькі протитанкові гранати. Кинулась за ними Соломія, але поруч хтось застогнав, і вона нахилилась до пораненого.

— Ой, пече мене, сестричко. В грудях!.. — тяжко захрипів молодий хлопець з хвилястим русявим чубом.

Обережно підняла сорочку і здригнулася: куля попала партизанові нижче соска, і з невеликої рани з силою витиснуло частину легені, схожу тепер на червоний дитячий кулачок. Відчуваючи приплив крові до голови, метнулась назад, між палаючими деревами знайшла парокінну підводу, що саме підвезла боєприпаси, уклала пораненого і наказала везти до санпункту, де був хірург. І знову побігла наздоганяти партизанів, що наближались до Бугу.

Коли міномети вдарили по бокових дзотах, фашисти повискакували з них і побігли до ріки, відрізаючи дорогу дівчині, що опинилась на півострові, утвореному Бугом і нешироким зарогом. Відстрелюючись на ходу, Соломія кинулась до ріки. Кілька разів просвистали біля неї кулі, і вона з похилої кручі покотилася вниз. Хвиля обпекла до самого пояса, і в цей час по річці смачно зачмокав свинець. Тісніше притуляючись до високого берега плечем, обережно попрямувала до двох прип'ятих човнів. Тримаючись за обшивку більшого, тихо аж по груди увійшла у воду і заховалася в гострому закутку поміж човнами.