Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 223

— Ні, не знаю, — здивовано подивився на Івана Васильовича. — Що ж він робить?

— Та… — махнув рукою, очевидно, не бажаючи говорити, а потім передумав і додав: — Дорогу їм вказував.

— Ну, це не велика допомога.

— А ти хотів, щоб він дороги мінував, машини підривав? — усміхнувся, збираючи біля очей пучки променистих зморщок.

Надвечірнє сонце розсипало по лісу золоте колосся, тремтіло на стовбурах; по яругах співали струмки, а ліворуч, на грубо обтесаному столі, два бійці розбирали ручний кулемет, що вперся в дерево куцими сталевими ніжками, і притишеними голосами добре виводили пісню:

XІV

Партизани перетинали дороги в найзручніших місцях і для нападу, і для оборони: в лісах, понад ярами, в заболочених низинах, що заросли вільховими чагарниками, сріблястою осичиною, верболозом. Кіннотники із штабного взводу підтримували зв'язок поміж окремими партизанськими групами; підривники замінували головні проїзди, а решта партизанів всюди перерізала телефонний зв'язок. Громили поліційні участки та кущі, піднімали населення на збройну боротьбу.

Погожого темного вечора Дмитро приїхав у село Супрунівку. Здалека помлів на майдані вогонь і на відблиск багаття направив коня. Освітлений хистким промінням, на колодах стояв дід Хмара з агітатором, присланим із штабу з'єднання. Міцний голос діда розлягався над натовпом гудінням великого дзвону:

— А в кого нема рушниці, знаходь дробовик! А нема дробовика, точи ножа. І ніж пригодиться. Бо що то може бути за чоловік, що ні одного свого ворога не вбив! Доля в бою завойовується. Хочеш жити — фашиста убий! Хочеш, щоб діти твої жили, — фашиста убий! Хочеш, щоб у тебе добро, щастя було, — знову ж таки його, гадюку, тричі убий! І скільки житимеш, стільки дякуватимуть тобі люди.

— Товаришу командире! — молодцювате підскочив Пантелій Жолудь, витягаючись в струнку, по-військовому. — Партизани вашого загону проводять мирну бесіду з громадянами села Супрунівка. Фашисти тут розгромлені ще дві години назад, — і, лунко вдаривши закаблуками, відступив на крок. Хай, мовляв, усі бачать, який порядок у загоні.

— Дмитре Тимофійовичу, скажіть людям слово, — вітаючись, підійшов дід Хмара.

Зіскочив з коня, розминаючи ноги і мружачись на ясне сяйво.

— Кращого, ніж ви сказали, нічого не вигадаєш, — осміхнувся Хмарі.

— Хай люди на командира подивляться. Це перед боєм важливо, — притишено промовив, обдаючи Дмитра м'якою сивиною бороди. І Дмитро підійшов ближче до людей та багаття.

— Добрий вечір, люди добрі! — стримано поздоровкався, почуваючи знайоме хвилювання, що водночас холодило і розігрівало все його напружене тіло.

— Добрий вечір, — багатьма голосами відповіла темрява, і пошепки пішло гуляти: «Командир приїхав… Ніби із наших країв… Та це ж Горицвіт Дмитро… Бригадир!»

Повітря пахло розквітлими садами, молодими пріснуватими травами, зігрітою землею; біля них сумовито повівала гіркуватим настоєм підіпріла кора недавно зрубаного дерева. Якийсь час вдивляючись в незнайомі обличчя, освітлені мінливим сяйвом, він до болю відчув усе горе і лихоліття, що нависло над кожним хліборобом, над його дітьми, над усією землею. І захотілося знайти таке слово, щоб кожному дійшло до душі, упало важким живим зерном.

Так, інакшої думки ні в кого не могло бути, хто був чесним громадянином свого краю: убий ворога, задуши його, втопи, що хочеш зроби, а зведи із землі. Тільки ту саму думку інакше можна було донести до кожного серця. І Дмитро, не маючи хисту красномовства, одначе тепер завжди відчував настрій людей і знаходив для них потрібне вірне слово, не підвищуючи голосу, не розмахуючи руками. Він соромився, що у нього щось може відрізнитися від звичного, тому й розмова його була така, наче він працював, — зосереджена, строга і підсвідоме лірична. Ви, певне, помічали, що у нас, буває, і танцюють — наче діло роблять: серйозно, стримано, але одночасно невидима усмішка таїться на устах парубка чи дівчини, і досить якогось незначного поштовху, щоб вона освітила обличчя новою привабною і стриманою красою. От така і мова була в Дмитра: не з чуття краси виходила вона, а з чуття суворої пережитої необхідності, а тому й краса її приходила пізніше, як задума після прослуханої пісні.

— …А тепер ідіть відкопуйте зброю. А на ранок сходьтеся сюди. Нехай матері виряджають своїх синів, жінки — чоловіків, сестри — братів. І хай кожному буде добра вдача та слава невмируща! — закінчив своє слово.

Іще трохи погомонів із людьми і, скочивши на коня, поїхав перевіряти роботу взводів.

— Прибуде народу, товаришу командире, як води у повідь, — під'їхав Микола Остапець.

— Ти думаєш?

— І думати нема чого! — обізвався позаду квген Свириденко. — Дай тільки допомогу людям — битимуть фашиста… До кого не кинься: як не дочку на каторгу забрав, так домівку спалив, убив когось, добро позабирав. За своєю владою зіскучився народ, за синами своїми. Нащо краще, візьму свого діда. Вредний такий, гудзкуватий, ніби корінь. Всі ми в колгоспі, все село, а він один вперся: «Жив по-старосвітськи і помру по-старосвітськи. Мене ваші колгоспи не скоро дочекаються»… Заскакую це якось напровесні додому. Ну, звісно, мати обнімає, плаче, баба теж реве. Аж тут і дід із печі обзивається:

— квгене, це правильно, що наші фашиста під Сталінградом упень знистожили?

— Правильно, діду, — кажу.

— І до нас дійдуть?

— Безпремінно дійдуть.

— Коли б уже скоріше, а то я думаю-передумаю собі: як не буде їх довше — сам піду шукати своїх. Дійду чи не дійду, а шукати піду.

— А в колгосп, як прийдуть наші, підете?

— Перший побіжу, аби тільки своїх побачити… Та ти не смійся, чортів вилупку, напався на мене, коли я пирхнув: ніхто тобі такого права не дав з людської болісті сміятися. І так він це «людської болісті» сказав, що мене аж дрож пройняв… Багато у людей на душі запеклося. Кров'ю обкипіла теперішня проклята житуха.

Партизанський патруль зупинив їх при в'їзді в сусіднє село.

— Як справи, Федоре? — запитав Черевика.

— Хороші, товаришу командире, — наблизилась чорна, збільшена темінню постать. — Народ виловлює зброю по ставках, копанках, викопує з землі.

Перед світанком, сповнений утомою і тим радісно піднесеним настроєм, що охопив усіх партизанів, і тривожними думами про сім'ю, і міркуваннями, як найкраще провести удар на місто, він вирішив дати короткий перепочинок людям і коням. Постукали в двері просторої хати, і незабаром з сіней обізвався дитячий голос:

— Хто там?

— Партизани; Переночувати пустіть. Хлопчик відчинив двері і радісним, схвильованим голосом промовив:

— Заходьте, заходьте, тільки у нас постелитись нема чим.

— А де ж батько, мати? — запитав Дмитро, торкаючись рукою дитячої голівки.

— Убили їх, — обізвався з хати голос дівчинки. — Івасю, біжи в клуню по сіно!

— Я зараз, — метнувся хлопець на двір.

Поклали сідла під голови і лягли на широкому полу, що йшов од пічки до причілкової стіни. Дмитро умостив біля себе хлопчика і під його співуче жеботіння заснув чутким партизанським сном. Прокидаючись, чув на вулиці голоси, брязкіт зброї, форкання коней і знову засинав, торкаючись рукою худого тільця сиротини.

Уранці, коли сонце променем постукалось у шибки, він почув притишені голоси і шамотіння. Розплющив очі. Побачив, як босонога дівчинка років дванадцяти, зводячись навшпиньки, виймала із печі онишником чималий горщик.

— Ганю, збігай до тітки Марії за молоком. Скажеш — для партизанів.

— Зараз, тільки відціджу картоплю, — метнула чорними косками.

— Це ж у нас і хліба нема. Як ми будемо гостей вітати? — задумався хлопець, і його чорняве обличчя ніби постаріло.