Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 211

— Неодмінно захопити гармати, — додав Созінов. Загін розділили на дві половини, і в морозну ніч, тихо знявши варту, вступили у місто, прямуючи з двох боків до великої старовинної школи, де тепер розмістилися жандармерія і поліція. І як тільки городами почали добиратись до широкої приземкуватої будівлі, із двох бокових дзотів застрочили кулемети.

Партизани під керівництвом Тура викотили гармати і з прямої наводки вдарили по дзотах, що скоро замовкли. Потім взяли під обстріл школу. Одначе 47-міліметрові снаряди тільки вибивали гнізда в товстому камені, а пробити стін не змогли. Іти на штурм не виходило — можна було уложити біля школи половину загону і не добитися ніяких наслідків. Пішли на переговори.

— Пани жандарми! — лунко в сухому повітрі прозвучав в'їдливий голос Олекси Слюсаря.

— Чого, товариші партизани? — насмішкувато пролунало з вікна, заставленого мішками з піском.

— Видайте нам парашутистів. Інакше зірвемо вас із усім гамузом.

— Духу невистачить.

— А ми толом. Відпустіть, бо горе вам буде.

— На шворці вже вони висять!

Після цього сердитий голос німця пронизливо подав команду.

Гримнув залп. Але всі партизани вчасно припали до землі, заховались за будівлями, і кулі даремно зашипіли, здиблюючи шкоринку примерзлого снігу.

Розлютований Дмитро дав наказ відступити. Порівнявшись із Гоглідзе, коротко кинув:

— Треба буде спіймати когось із цього будинку, узнати пароль, зняти вартових і підривній групі зірвати цей гадючник, — махнув рукою на приземкувату будівлю.

— Зробимо, товаришу командире! Сміється добре той, хто сміється останнім, — і пішов до своїх розвідників.

«Шуткуєте, чорти. Це вам так не пройде», — твердо вирішив Дмитро знищити вороже кубло.

До нього підбігли захеканий Пантелій Жолудь і Лазорко Іванець. Веселою відвагою горіли очі Пантелія, лісовим спокоєм віяло від мовчазного Лазорка. Його коротка люлька, коли затягався, освітлювала аж до западин очей обвітрене, розумне обличчя з побілілими на морозі вусами.

— Товаришу командире! Треба жандармські коні прихопити. Для чого добру пропадати? А коні ж які — орли! Із племінного заводу забрали. Я вже собі вибрав Шпачка, а вам такого підібрав — ну, прямо тобі із каменя і бронзи вилитий. Як у Петра першого. Сідла теж є. Словом, таке діло нам підходить. Правда, товаришу командире? — допитливо подивився на Дмитра. Хотілося загладити свою провину. Тому-то щиро зрадів, коли почув тихий голос:

— Спасибі, Пантелію, що вдружив. Сам — старий кіннотник.

Із великої стайні повиводили партизани коней, при зорях осідлали і подалися до лісу, збиваючи сніжну куряву. І тільки тоді позаду них вдарила безладна стрілянина…

Як не здержував себе Дмитро, але в полі не витримав: пустив коня на весь кар'єр і, зливаючись з міцним пружним тілом вороного, прислухаючись до кулеметного перестуку кінських ніг, угадував кожен його порух.

«Добрий кінь».

І, згадуючи молоді літа, на скаку пересідав з однієї сторони на другу, швидко обкружляв навколо шиї коня і знову вискочив на сідло. Розумна тварина, розстеляючись в швидкому скаку, навіть вухом не повела. Втягуючись у все зростаючий розгін, з захопленням стежачи, як закружляли сніги і ліси, Дмитро поволі забував сьогоднішню невдачу, і здавалось, що новий план розгрому жандармерії уже наближається до повного виконання — інакше бути не може.

— Інакше бути не може, — вголос повторив, припадаючи до луки, бо вітер гостро врізався в розпалене обличчя.

— Славний коник, товаришу командире? — догнав його біля лісу Пантелій Жолудь. Хлопець в куценькому кожушку, високій шапці, здавалося, неначе вріс у свого стрункого Шпака.

— Хороший, Пантелію. Тільки, гляди, не пропий.

— Не проп'ю, товаришу командире. Візьміть мене у взвод штабної охорони. Не помилитесь.

— Добре, прийму, коли зірвеш будинок жандармерії.

— Зірву, товаришу командире. Двісті кілограмів толу — і каменя на камені не залишиться. Ми їм покажемо, де раки зимують, — торкається ногою до ноги командира.

В ліску, недалеко від міста, розвідники і підривники, одягнені в поліцейську форму, перехопили дві дороги — шосейну і грунтову.

Снігові хмари притьмарили небо, і шкарубкі сніги не палахкотіли вечірнім сяйвом, а тільки м'яко сочилися блідо-синюватим світлом.

— Допікає ж морозець! — затупотів кружка, а потім пішов навприсядки Кирило Дуденко.

— Це б у теплу хату до добрих людей — душу обігріти! — мрійно протягнув Олекса Слюсар, вертячись, як горобець на тину, на невеличкому акуратному ящику з толом. — Лазорко, завтра підемо до тебе в лісництво колядувати.

— До мене чи підемо, чи ні, а на якомусь мосту чи станції неодмінно заколядуємо, — не випускаючи люльки із рота, промовив Іванець.

— Це»— ми можемо. Що можемо, то можемо… Відступає, значить, фашист з Кавказу? — ні до кого не звертаючись, а просто щоб повторити приємну новину, сказав Дуденко.

— Відступає. Комісар навіть у їхніх газетах вичитав. А вже коли ворог сам про себе так пописує — непереливки йому.

— Цитьте, оратори! — махнув рукою Пантелій Жолудь, і всі насторожено схопилися за зброю.

Далеко на шляху війнула голосиста п'яна пісня.

— Хлопці, заспівали й собі, — перекинув гвинтівку на плече Пантелій. — Ти, Кирило, сиди тут, пантруй за поліцаями, а ми їм назустріч підемо. Перевірте гвинтівки, — і, обнімаючи однією рукою Лазорка, а другою — Олексу, хитнувся, вдаючи п'яного, рушив уперед і голосно вивів перші слова. Бас Лазорка та баритон Олекси низько уплелися в сердечну основу, в добрім звучанні зійшлися докупи, і пісня широко розляглася над битим шляхом, охопила весь невеличкий лісок і аж десь біля хутора розбудила луну.

Віддаючися співові, Пантелій, здавалось, забув про все. Уже наближаючись до двох поліцаїв, замовкли Слюсар і Іванець, а він так само сердечно пускав пісню поверх лісу, так само міцно пригортав дужими руками своїх друзів і навіть усміхався безтурботною доброю усмішкою. Але тільки партизани порівнялися із поліцаями, як руки Пантелія двома могутніми крильми перехопили шиї служакам.

— Ану, цитьте мені, чорти болотяні! Ну, покрутись мені, коли надокучило жити на світі! — так надавив плече вищого, що той брязнув коліньми на шлях.

Іванець і Слюсар зірвали з поліцаїв зброю, вийняли з магазинних коробок набої.

— Слухайте, пани запроданці, — промовив Пантелій, коли всі ввійшли в ліс. — Коли хочете жити — проведете нас у саму поліцію.

— Проведемо, — невпопад і налякано промовили поліцаї.

— Пароль знаєте?

— Знаємо.

Сповістили Симона Гоглідзе і разом з розвідниками рушили до міста.

Варта запитала пароль, пропустила партизанів на місток, безпечно затупцювала по гнучких скрипливих дошках.

— Скажіть, щоб зміну скоріше вислали, бо там, вражі діти, самогон дудлять і в карти ріжуться, а ти мерзни, як сучий син, — гукнув позаду поліцай.

— Добре, скажемо, — відповів Пантелій.

У двір поліції увійшли тільки поліцаї, Гоглідзе і Жолудь. Решта партизанів, наготувавши зброю, розсипалась біля воріт і колючої огорожі.

— Стій! Хто йде? — гукнув вартовий і приклав до плеча гвинтівку.

— Свої! — відповів поліцай.

— Пароль?

— Зелений гай.

Вартовий опустив гвинтівку, підійшов ближче.

— Це ти, Семене?

— Я.

Він ще щось хотів запитати, але в цей час його шию перехопили залізні пальці Пантелія. З хрустом подалася туга горлянка, і невнятний хрип вирвався з широко розкритого рота. Зі своєю здобиччю Пантелій кинувся до підривників, і ті швидко почали розставляти навколо школи невеличкі скриньки з толом. З'єднали їх детонуючим шнуром, підпалили бікфордів шнур і кинулись подалі від старовинної школи.

Спахнуло кілька кущів полум'я, прогримів сильний вибух, і над камінною будівлею високо вгору піднялася темна хмара пилу.

— Оце вам рахунок за двох радистів! — пригрозив кулаком Пантелій.

Пізніше партизани довідалися, що з-під уламків було витягнуто дванадцять напівживих покалічених жандармів, а загинуло сімдесят чотири.