Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 210

З облюбованого місця рельєфно виділялося в долині засніжене село; в місячні ночі воно, наче колиска, погойдувалося на плетиві доріг, що стрімко збігали з пагорбів униз.

Кущова нарада поліції чогось запізнювалася, і Микола лаяв її за неакуратність усякими підходящими для такого випадку словами. «Бігаєте навколо лісів солоними зайцями, висолопивши язики, бігаєте, партизанська куля вам в рот… На наради запізнюєтеся, а мені за вас, чортів, страждати? Порядку, порядку не бачу, пани поліцаї…»

Але сьогодні після полудня «порядок» почав установлюватися: в село, як мухи в полумисок, почали чорними краплинами злітатися озброєні служаки. Микола пильно стежив за ними до того часу, поки на оголену вечірню дорогу з села не вийшла варта Уже хотів бігти до загону, коли позаду почув обережний скрип. Схопився за гвинтівку, та його попередив умовний свист.

Обвалюючи сніг і землю, в окоп ведмедем радісно скотився Пантелій Жолудь, міцно охопив Миколу.

— Пантелію, зруйнуєш мій передовий НП і мене разом придушиш, — запищав, заборсався в міцних руках.

— Зате розігрієшся, — заспокоїв Пантелій, розпатлуючи Миколі чуба. — Як твоя поліцейська хунта поживає? Ще в розброді?

— З'їхалась.

— Невже?

— Назбиралося їх, наче на парастас.

— Наче на похорон, — поправив Пантелій і раптом змовницьки підморгнув Остапцеві. — Давай ми із твого НП рванемо на зближення з оцими парастасниками.

— А потім в обоз?

— Це вже залежатиме від успіху операції.

— Та хоч і в обоз, а провчимо гадів, — рішуче мотнув головою Остапець. — Як твій полуавтомат?

— Давно на автоматичний стрій наладив.

— Який у тебе план, Пантелію?

— Дуже простий: вночі непомітно проскочим у село. А якщо напоремось на кого — граємо поліцаїв, які запізнилися на нараду. Орудувати в поліції буду я, а ти під вікнами стеж. Плигне яка жаба на запасну позицію, то й пускай її у пекло.

— Геніально! — захопився гарячковитий Микола.

— Живцем у генії попав, — запишався Пантелій. — Буває, хоча й рідко. — З-під навскісних, зведених угору брів завзято, весело дивляться сизодимчасті очі. Високий лоб, що піддашком входить у каштанове волосся, прямий, трохи роздвоєний на кінці ніс, уперті губи — усе надає Пантелієві якогось стрімкого, невпинного розгону.

— Скоріше б ніч наступила… — уже мучить нетерплячка Миколу. — Як твоя Марія поживає?

— Утричі більше мене тепер любить.

— Аж утричі? — засумнівався Микола.

— Тільки утричі Раз — за те, що я, Пантелій, непоганий хлопець. Два — за те, що показав клас шоферської науки, коли фашистів побив, а сам з кабіни вискочив. Три — що партизаном став…

Морозної зоряної ночі, обережно петляючи поміж одягненими в паморозь садами, друзі добралися до поліції.

— Стій! Хто йде? — гукнув біля дверей поліцай, коли Пантелій і Микола з'явилися на вулиці.

— Чого розкричався, як на батька!? Не бачиш хіба?! — вийшов наперед Пантелій.

І хоча поліцай нічого не побачив, але повірив, що йде хтось із своїх. Наблизившися до вгодованої постаті служаки, Пантелій блискавичним ривком перехопив обома рукама його шию і зразу ж кинув помертвілий лантух у сіни, а сам став на порозі поліції, блідий і грізний.

Іще не встигли оторопілі поліцаї схопитися за зброю, як вдарили постріли і хата почала заповнюватися перегаром пороху.

— Ось вам, сукини сини, поліція, ось вам фашист, ось вам людська кривавиця! — одним рухом втиснув другий касет в полуавтомат і застрочив у куток.

Тепер на обличчі Пантелія і сліду не залишилося від виразу безтурботного веселого гуляки. Страшний від напруги і люті, він, здавалося, кресав іскри вузько примруженими очима, слідкуючи за кожним рухом переляканої, напівмертвої отари. Буйний чуб вибився з-під шапки, затулив праве око, але поправляти волосся не було часу, бо вже у чиїсь руці тьмяно блиснув парабелум, і чорний отвір наче наблизився до самих очей Пантелія. Перезарядити полуавтомат також не встиг, і легким стрибком кинувся вперед. Ударив прикладом по напруженій руці. Хруснула кістка, під ногами закрутився і захрипів недобитий ворог. Тимчасом решта поліцаїв, розбиваючи вікна, кинулася врозтіч. Іще трьох із них перепинили кулі Остапця.

В будинок поліції із вікон білими хмарами почав увалюватися мороз і повзти до теплої лежанки.

— Бач, як нечисть почистили, — усміхаючись страшною блідою посмішкою, промовив Пантелій, коли Микола, важко дихаючи, підійшов до нього.

— Упоралися. Утікаймо скоріш.

— Чого утікати? — здивувався Жолудь, витираючи паперами чужу кров, що об'юшила його чоботи.

— Як чого? Спіймати можуть.

— Еге-ге! Так вони і спіймають. Ото позашиваються, наче щури, по норах, будуть трястися і радіти, що ми їх не розшукуємо. Доброго їм переляку всипали. Пользітельна нарада.

Вийшли на вулицю. У високому безхмарному небі мигтіли зорі, і Чумацький Шлях розстеляв свої сині полотна аж до самого обрію.

— Пішли, Пантелію, — квапив його товариш.

— Пішли, — зітхнув Пантелій, — прямо в обоз… А був би автомат — жодного перевертня не випустили б.

Вранці в командирській землянці Пантелій Жолудь горів «напівсвітовим пожаром». А Микола Остапець, хоч і каявся на словах, проте в душі був безмірно радий, що розправився з поліцією. «Повйокаю трохи в обозі, а потім знову вискочу на сухе», — потішав себе і перебільшено зітхав, признаючи свою помилку.

Миколу відпустили першим, а Пантелія за «ініціативу» ще довго розпікав Дмитро Горицвіт.

— Ну, от, товаришу Жолудь, поклади свою зброю в куток, — упали найтяжчі слова…

— Товаришу командире… — задихаючись, Пантелій так хруснув пальцями, що здалося — вони поламалися, — Я провину свою…

— Візьмеш дробовик у Самедова і підеш в обоз, воловиком підеш.

— Товаришу командире! — в тяжкій муці поширилися очі партизана і перекосилися побляклі уста. — Дайте найтяжче завдання, тільки… тільки… воловиком не посилайте. Все зроблю. Я хотів у взвод штабної охорони. Простіть… — натягнувся хлопець, мов струна, і димчасті очі заблищали м'яким одливом.

— Гаразд, — пом'якшав Дмитро. — Проявиш себе — простимо. Полуавтомат не забираю в тебе.

— Спасибі, товаришу командире. Щось уже придумаюі — і Пантелій кулею вилетів із землянки, на ходу обмірковуючи найнеймовірніші плани. А серце розривалося при одній згадці, що він обозник, воловик. Усі підривники засміють його, проходу не дадуть.

— Ну, як? Минула гроза? — перепинили його Микола Остапець і Кирило Дуденко.

Зупинився Пантелій. Надлюдським зусиллям примусив себе весело усміхнутися, хоча і хотілося зігнати злість на товаришеві.

— Усе добре на землі! На підвищення пішов. Роздобрився Дмитро Тимофійович і назначив мене заступником начальника обозу, бо чорт його знає, які там безпорядки завелися. Нема твердої руки! Треба негайно трофейним одягом і продуктами забезпечити увесь загін. Виконаю завдання і знову до вас. Прощавайте, нема часу. Роботи — ціла гора. Це тобі прямо ворочати наркоматом легкої промисловості на чужій сировині.

VІ

В штабну землянку ввалився схвильований Симон Гоглідзе.

— Товаришу командире! Важлива новина єсть. Недалеко від райцентра спустилися парашутисти. Скільки їх було — невідомо. Відомо, що двох спіймала жандармерія. Треба напасти на жандармерію, відбити своїх людей.

— Коли спустилися? — одірвався від топографічної карти Созінов.

— Учора вночі. Понімаєш, їх іще не розстріляли і не вивезли в гебіт. Спішити треба! — твердіють темні очі Гоглідзе, сіяючи синіми білками. Дмитро бачить, як несподівана новина обезкровлює обличчя Тура, нервово перекочує під тонкою шкурою сухі жовна і пересмикує куточки уст. Не спускаючи очей із комісара, він уже в думці розробляє план нападу, щоб визволити посланців Великої землі.

— Що скаже товариш комісар? — порушив хвилинну тишу.

— Негайно нападати. Правда, в районі тепер є багато жандармерії і поліції, будинок обнесений дзотами, замінований, але треба спробувати щастя.