Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 196

— Звони Туру, — наказує зв'язківцеві і в той же час чує, що з Туром щось сталось.

«Як же йому дзвонити, коли третя батарея загинула», — пригадує, проте пильно дослухається до голосу зв'язківця.

— Буг! У телефона Буг! Товаришу лейтенанте, — передає трубку боєць.

— Це Буг? — з тривогою вслухається у відповідь, міцно притискуючи трубку до вуха.

— Буг слухає, — чує чіткий спокійний голос Тура.

— Тур? Це ти? — дивуючись, радісно запитує. І чує ще чиюсь мову і здивований плескіт жіночого голосу… Неначе Соломія? Що воно таке?

— Созінов!.. Міша! Дружок! — вигукує Тур.

І командир розплющує очі, здивовано підводиться на ліжку і нічого не може зрозуміти. Чи це сон, чи марево? Його охоплюють чиїсь проворні, міцні руки, і знову лунає щасливий схвильований голос Тура:

— Міша! Михайло Созінов! Живий! Яким же побитом, дружище!? Та невже це ти?

Він зіскакує з ліжка, незрозуміле і здивовано водить очима. Потім догадується про все і охоплює руками невисокого, тонкого Тура.

— Сава! Тур! Сниться чи не сниться!? А щоб тобі всячина! Як же ти мене пізнав?

— Ще й питає! Я тебе й на тому світі впізнав би! — сміється Тур, звільняючись з — міцних обіймів товариша. — Почекай, бо кості розтрощиш, хай йому дідько. Поліцаї не додушили, а тепер товариш додушить.

П'яніючи від радості, він забуває про все. І тільки згодом помічає, що в хаті стоїть іще високий ставний чоловік середніх років з невеликою кучерявою бородою, а біля нього в шинелі, з двома гранатами за поясом, молодцюватий парубок.

— Знайомся з командиром партизанського загону.

— Дуже приємно. Лейтенант Созінов. Чув про вас багато, — стискає міцну руку.

— І про вас чув, — примружується Дмитро.

— Від кого? — дивується.

— Комісар не раз розповідав.

— А, він може наговорити всього, — всміхається і знову ближче підходить до Тура.

Іще випробовують один одного руками, неначе сумніваються, що дійсність — не сон.

— І як воно може бути в житті? — щиро дивується Созінов.

— Усе в руці господній, — робить удавано покірний вираз Тур, і вся хата вибухає сміхом. — Куди ж ви тепер, товаришу рудий пасічнику, соізволите? Пасіки у нас нема, а штаб знаходиться під деревом — і дощ капає, і вітер продуває. А у вас організма тендітна — на білих постелях спите.

— Товаришу комісаре, хоч старшим помічником молодшого куховара прийміть. Уже як-небудь наваримо вам юшки, що в животі три дні бурчатиме, а на четвертий дуба дасте.

— Коли зброя є, то може командир і прийме. Він у нас без зброї і рідного батька не взяв би.

— Та є така-сяка цяцька, тільки не доберу, як вона стріляє — чи дулом, чи держалом, бо те і друге кругле.

І за тими словами, не удавано ніжними, а солонуватими, перемежованими і згадками, і жартами, і просто, здавалось би, дрібницями в таких випадках, криється справжня дружба, любов.

Добре і щиро сміється Тур, як давним-давно не сміялось. Марко Григорович дістає літр самогонки, хвалить:

— Чорти б його батька вхопили. Таку із слив женуть самогонку, що нащо вже я чоловік не питущий, а набираюсь, як чіп. Дмитре Тимофійовичу, тобі на покуті сідати…

— Чому ж мені?

— Не за чин, а за роботу.

— Тоді Тура садовіть.

— Обох. Ви ж у нас отецькі діти! Це саме головне.

— Оце коли б побільше таких дітей, то не переводився б свіжий фашист у пеклі, — обзивається Пантелій Жолудь.

«Он які вони, народні месники», — з захопленням і заздрістю оглядає Тура, Горицвіта і Жолудя. Хочеться сказати їм щось приємне, радісне, значуще, але, як і здебільшого буває в таких випадках, не знаходиться потрібне слово, а те, що крутиться в голові, здається дрібним і неповноцінним.

— На радість нам, на погибель ворогам і всім сучим синам, що роблять горе нам! — підіймає першу чарку Марко Григорович.

«Нема сюди Варивона. Він і випив би, і наговорив би, і діла — гори перевернув би», — згадує Дмитро, прислухаючись чуйним ухом до кожного звуку знадвору, хоч і стоїть там на варті Федір Черевик.

— Дмитре Тимофійовичу, приймай його, — любовно киває Тур головою на Созінова, — начальником штабу. От побачиш, і місяця не пройде, а він тебе своїми паперами викурить із теплої землянки на мороз.

— І мене приймайте, — підводиться Соломія з-за столу.

— Навіть пару днів не погостивши? — хитає головою Марко Григорович.

— Не до гостювання тепер. Приймете?

— У нас нема пасіки, — хоче віджартуватися Дмитро.

— Я серйозно кажу, Дмитре Тимофійовичу.

— Серйозно? Ми поки що жінок у свій загон не приймаємо.

— Чому? — натягується голос у дівчини.

— Чому? Де ж з вами дінешся? Живемо в одній землянці…

— Дмитро Тимофійович хоче запорозькі звичаї встановити у загоні… Справді, ми жінок поки не приймаємо, а дівчат можемо, — Тур непомітно киває Дмитрові.

— Так, значить, приймете мене? — насідає Соломія.

— А ти ж хіба незамужня? — перебільшено дивується Дмитро. — Ну, що ж, тоді нічого не зробиш — доведеться прийняти. Тільки не думай, що тобі з медом буде. Поміркуй краще, — і знову косує на Тура, чи не сміється той.

Але Тур, незвично почервонілий і радісний, гаряче розмовляє зі своїм другом.

Марко Григорович пильно дослухається до розмови Дмитра і Соломії. Коли ж усе пішло на лад, він непомітно вийшов з-за столу і попрямував у ванькир. Через якусь хвилину у дверях поруч з пасічником з'явилося схвильоване, смагляве обличчя Ольги Вікторівни Кушнір.

— Головиха прийшла до нас. І не пустив би, так начальство, — наче розгублено повідомив Марко Григорович і розвів руками: що ж, мовляв, зробиш з такими людьми.

— Ольго Вікторівно! — Горицвіт рвучко підвівся з-за столу і пішов назустріч молодиці.

— Дмитре Тимофійовичу, рідний… — міцною рукою здоровкається з командиром і зупиняється серед хати, по-дівочому струнка, з гордовито піднесеною головою, а виразні заволожені очі з захопленням слідкують за кожним порухом мужньої постаті. — Чогось і в снах і наяву бачила тебе тільки партизаном. Завжди вірила тобі, як своїй дитині, як серцеві своєму… Що ж, Дмитре Тимофійовичу, була я в твоїй бригаді, а тепер приймай до свого загону.

— Дмитро Тимофійович жінок не приймає, — весело обізвалася з-за столу Соломія.

— Як не приймає? — нахмурилась Ольга Вікторівна. — Жартуєш, дівчино.

— Звісно, жартує, — спідлоба глянув на Соломію. — Чого розходилась? Що ми, Ольги Вікторівни не знаємо?

— Та знаємо, — покірно нахилила голову Соломія і знову приснула. — Але ж у вас тільки одна землянка…

— Одна? — дивується Ольга Вікторівна. — То треба зараз же ще будувати. А що коли, хай милує доля, хтось на сипняк захворіє?!

— Чуєш, як правильно сказано? — звертається Дмитро до Соломії.

— Та чую. Але чи має Ольга Вікторівна зброю? В хаті зарясніли усмішки.

Дмитро хотів гримнути на Соломію, але Ольга Вікторівна, метнувшись у ванькир, принесла звідти горбатого німецького автомата.

— Хіба ж не видно, кого приймаємо? — задоволене промовив Дмитро і почав оглядати зброю.

XLІV

Похитуючись, Барчук увійшов до хати і зразу ж зупинив погляд на припухлому від сліз обличчі Горпини.

— Ти чого розрюмсалась? — кинув шапку на лаву, ретельно пригладжуючи хвилясті вуса.

— Карпо покидає нас.

— Як покидає? Чи ти при своєму умі? Вночі прибув і вже покидає? Може з п'яного розуму коники ліпить? — тверезіючи, гостро подивився на жінку.

Горпина тільки рукою безнадійно махнула на двері світлиці. Сафрон поправив розкуйовджений чуб — і, молодцювате підіймаючи груди, посунув у другу кімнату.

Біля столу стояв заклопотаний Карпо, змазуючи гасом автомат. Вогнистий обвислий чуб закрив половину його обличчя, а на другу падала тінь. Тому лице його здавалося на диво чорним і чужим. Насупроти Карпа сиділа мовчазна, із міцно зведеними у вузьку смужку губами, похмурена Олена. До неї пташеням притулився Данилко.

— Слава Україні! — спробував пожартувати, але відразу почув, що його слова упали, мов камінь у воду.