Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 195

— Приїхали!.. — Чуючи бурхливий приплив сили, Андрій на всьому скаку зсковзає з шиї коня на траву і легко біжить І уперед, щоб не впасти на розколихану землю. З-під його ніг двома райдужними струмками бризкає і летить наполохане листя. Степан стає в гордовиту позу, ще раз підморгує Андрієві, мовляв: ну, як діла, малеча, — і, збивши картуз на саму маківку, починає завзято співати:

Увечері хлопці дізналися, що на шосе підірвалась машина з фашистами. Вбито шофера і чотирьох солдатів.

— На мій рахунок запишемо трьох фриців, а на твій — двох, — твердо вирішує Степан. — Тобі, може, шкода половину фриця? — говорить таким тоном, що виключає всякі заперечення.

— Ні, не шкода.

— Отож бо і є. Старшинство треба понімати!

XLІІІ

Поспішала Соломія і дух затаювала. Не чула, як били по голові, в обличчя вогкі від туману кущі, безлиста рокита, гілки дерев. Чи то лісові шуми, чи кров так гуділа в голові? І думала, і думати боялась про свого рідного батька.

«А що як нема? — аж відкидало назад. — Ні, ні! Є мій тато!» — бачила в уяві його біля вуликів, самотнього, запечаленого.

Піт великими краплинами виступав на обличчя, посолив зашерхлі губи і теплою росою падав на землю. А всередині то спалахував жар, то розтікався холод.

Вона зараз забула за все, тільки інстинктивно відчула, що хтось іде за нею, бо в уяві, блискавично змінюючи одна одну, проносились картини дитинства, юності — все, зв'язане з образом батька. Вона навіть чула, як пахнуть пергою його шершаві, почорнілі пальці, як віє тютюном од сивої, аж позеленілої бороди.

Мало не вдарилась грудьми об ворини, що огороджували лісовий сад, і зупинилась, щоб хоч перевести подих. Хіба ж не вона приїжджала сюди по яблука, груші? Хіба не тут її перші досліди налилися теплим соком і закрасувались плодами, наче новорічна ялинка? Ось і черешня темніє, з якої колись падала на росисту траву. Ще трохи пробігти по стежці, і роздасться ліс, огинаючи широкими крилами прогалину. І підсвідомий острах враз сипнув шматочками льоду за спину. Бігцем уперед.

— Ой, — опускає хустку на плечі і, чуючи приплив недоброї млості, обважнілою рукою невміло розстібає блузку. А пальці мимохіть ударили по вогкому дерев'яному даху вулика. Стривожений бджолиний гул обрадував її. Прожогом кинулась до хати, що ледве обрисовувалась поміж деревами. Кілька разів натиснула на клямку, і залізо гулко задзвеніло в сінях — видно, там стояли порожні кадуби.

Як довго тягнеться час! Її серце мало не вискочить з грудей, а обличчя раптом починає стягуватися. Ще раз бряжчить клямкою, і в цей час відкриваються хатні двері.

— Хто там?

Чує такий знайомий голос і, захлинаючись од хвилювання, ледве промовляє:

— Це я, тату. Соломія ваша. Ой, таточку!

— Дитино моя! — забилося в сінях. Відчиняються двері, і вона мліє на батькових грудях, відчуваючи, як на неї пахучим дощем посипалась борода.

— Соломіє! Доню! Жива? Здорова? — тягне її до хати і знову цілує, по-старечому м'якими губами.

— Жива! Здорова! — і сльози зриваються з її очей, як перше зривався піт з обличчя.

— А я вже тебе, доню, був поховав, як довідався через Дмитра Тимофійовича, що фашисти перерізали шлях. За журбою місця не міг собі знайти.

— Де тепер Дмитро Тимофійович?.. Ой, таточку, рідний! Чи скучили так за мною, як я за вами?

— Ще й питає! — І вона вперше бачить сльози на його очах, зморшках, бороді. — А Дмитро Тимофійович у партизанах. Раніше був бригадиром, а став командиром, — промовив пошепки, прихиляючись до неї.

— От молодчина! — захоплено вигукує. — І вже що-небудь зробив його загін?

— Куди твоє діло! Ворочають світом хлопці, аж земля гуде. Побачишся з ним.

І Соломія тільки тепер згадує за Михайла, б'є себе рукою по голові:

— Тату, в нас нікого нема?

— А хто ж має бути?

— Так ждіть зараз гостя! — і прожогом вибігає з хати, біжить до вуликів і попадає просто в обійми командира.

— Ой! Це ви, Михаиле Васильовичу!.. Просимо до хаті!. Пробачте мені. Тато живий!.. Ой, яка я дурна стала… Голова обертом іде.

«Яка вона хороша!» — Міцно вбирає у себе медовий повіз, що ллється із сіней в осінню ніч. Притримуючи Соломію за руки, Созінов тихо ступає на поріг.

Від хвилювання дівчина навіть не помічає, що її пальці стискають пальці командира.

— Просимо до хати, — наближається до нього Марко Григорович. — Притомилися, в лісах блукаючи?

— Не мандрівка, а бездіяльність притомила, — Михайло обережно і шанобливо здоровкається з пасічником.

— То для вас знайдеться у нас робота!

— Пасіку стерегти?

— Ні, трутнів викурювати.

— Щось у вас є на прикметі? — радісно схоплює натяк.

— Аякже. А поки по невеличкій і відпочивати… Ще крізь сон він чує метушню Соломії біля печі, і сміх, і щасливий голос Марка Григоровича.

— Вставай, хлопче, гарячі млинці їсти, — відхиляє половинку дверей старий пасічник.

— Єсть вставати! — широко осміхається і мружиться від сонця, що бризками обмивало шибки. — То коли почнемо трутнів викурювати?

— Не терпиться?

— Не терпиться.

— Почекай трохи… Деньок який сьогодні ловкий. Чи не ви його з собою принесли?

— Соломія вам його приставила.

— А вона може, ~ сміється Марко Григорович. — Вона у мене як веснянка.

Після сніданку, коли Марко Григорович вийшов з хати, Соломія повідомила:

— Везе нам поки що, Михаиле Васильовичу. Командиром партизанського загону в цих лісах бригадир нашого колгоспу. Завзятий чоловік.

— Невже? — радісно подивився на дівчину.

— Так батько сказав. Підемо в партизани?

— І ти підеш?

— А як же може бути інакше? Чи, по-вашому, буду вулики стерегти? — здивувалась і образилась.

— Ні, трутнів викурювати, — згадав слова пасічника, засміявся.

Темні, шелестливі і таємничі осінні ночі в лісі. Тривожно співає над тобою розгойдане верховіття, а земля озивається сонним зітханням опалого листя. Страшно тюгикне сова, м'яко, як тінь, зашелестить оксамитними крилами, і смертельний крик зайця, схожий на плач немовляти, війне над землею. Крізь волокнисті хмари проб'ється молодик і знову, темніючи, загорнеться в чорне шмаття. Часом вітер із лісового озера донесе півсонний качиний крякіт та сумовитий кергикет білогрудих кажар.

Уже кілька ночей з тривогою і надією прислухається Созінов до лісових перегуків. Тільки не вплітається в них чоловічий голос, хода. Пообіцяв же командир Марку Григоровичу, що пришле свого чоловіка, а не присилає. Вбираючи в себе неясне сплетіння лісових звуків, Созінов у думках переносився в ті місця, де почнеться нова сторінка його бойового життя… І чим більше думав про Соломію, тим більше вона віддалялась від нього. Тільки найяскравіше вирізьблявся образ командира партизанського загону, про якого чимало розповідав Марко Григорович…

— Пора спати, Михаиле, — наче здалека долітає глухуватий голос. — Не бійся, прийдуть за тобою. Певне, хлопці на роботі були. Роботящі вони. Кілька груп карателів у дим розметали. Ну й на залізниці порядки наводять. Лежить там обгорілого залізяччя, як сміття. З остраху фашисти почали навколо залізниці вирубувати ліси. Воно таке діло. Фашист лютує, а партизанський загін росте. Дуже тямущий комісар у загоні. До роботи пожадливий і слово сердечне має. Поговорить із людьми — світ у очах міняється. Ти теж комуніст?

— Комуніст.

Коли б уже скоріше приступати до діла! Пірнає у плани партизанських операцій, наче й справді вже перебуває в загоні Горицвіта…

Далеко за північ, коли вже осіння вогкість добирається до кісток, заходить у хату і, втомлений сподіванням, лягає на топ-чан, а думки кружляють і кружляють, просячи діла, широкого і завзятого…

І знову сниться йому штаб першого дивізіону в напівтемній землянці. Він готує дані артпідготовки, а над картою сидить начальник розвідки старший лейтенант Зуєв.