Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 141

— Так, дочко, твоєму батькові треба було бути більш уважним. Тільки ти не думай, що він вечорами розгулював. Твій батько робив буденну роботу, робив, скільки хватало сили, бо думалось не про себе одного, а щоб краще було людям. Ти ще не знаєш, дочко, що таке село. У ньому багато хорошого, але й корінці бур'яну залишилися, накип минулого де-не-де до нашого берега прибивається. І твій батько не проходив байдуже повз усе, аби, мовляв, йому добре було. Він гнав у шию ледарів, п'яниць, дряпіжок, прихованих ворогів; непокоївся серцем за нові зелені паростки. Часом і помилявся, а робив багато, як совість підказувала йому… Ти мене розумієш? — раптом подумав, що не треба було цього говорити дівчині.

— Розумію, тату. Ти хороший у нас. Тільки мати часто плакала, коли тебе довго дома не було.

— Повернуся з війни — більше плакати не буде. Я маму дуже люблю.

З дитячою довірою подивилась Катерина на батька, щось розмірковуючи, а потім м'якими устами, перехиляючись, навскіс поцілувала його.

— І ми всі тебе, татку, любимо. Так любимо… Мати нам що не почне говорити, а тебе і спом'яне.

Схвильований Григорій вийшов у другу половину хати. Так он яка його Софія. За отими жартами, часом ущипливими, надокучливими, ховалось велике материнське серце. А він не зміг чи не хотів розпізнати його.

— Що ж, жінко, — промовив, сідаючи за стіл, — вип'ємо за твоє здоров'я, за майбутнє наше життя, добре до самого віку, — схилився над нею, цілуючи невеликі уста.

— Ой, Грицю. Що ти, Григорію! — обвила його шию міцними руками, і очі, обличчя засяяли в неї такою радістю, що йому було совісно дивитись на неї.

— А другу чарку, щоб краса твоя не марніла. Щоб все тобі було, чого сама собі бажаєш.

І незчулись, як хату заповнили сутінки, поприбігали діти, з дійницею увійшла баба Орина.

Так, — думав Григорій, — як буде ласкава доля до нього, битиметься за трьох — удачу він мав не тільки поміж людьми: своя сім'я не чула в ньому душі.

Далеко за північ тихо розмовляв з дружиною, так і заснув, притулившись до її невеликих грудей. А Софія лежала на правій руці чоловіка, перебираючи рукою поріділі чорні кучері, дивилась і надивитись не могла на такі рідні риси дорогого обличчя. Так і світанок застав її, коли треба було будити Григорія в похід.

V

Ревіли дороги.

Машини до самого неба підіймали сірі незграбні стовбури пилу, і він осідав на закурені обличчя червоноармійців, на обважнілі хліба, на покалічені придорожні липи і верби. Часом десь із-за лісу або з-під хмари вилітало кілька самольотів; від них, блискучо коливаючись, відривались продовгувасті бомби, і земля, ахкаючи, підіймалася вгору чорносизими стовпами. На обочинах шляху вже лежали обгорілі залізні кістяки, а невпинний потік прямував далі і далі. Назустріч ішли порожні машини за боєприпасами. Часом вискакували — з пораненими, в очі кидались шкарубкі руді плями на білизні та бинтах.

Дуже непокоїлося серце в Григорія. Найбільш гнітило не наближення фронту, а чуття невідомості: як він зустріне ворога, як вступить у бій, як буде воювати.

Оте «як», нерозгадане, важке, давило тягарем, навіть часом зупиняло подих. Ні, він не боягуз, за чужою спиною не ховатиметься — битися буде не гірше за інших. Бомбардування не лякало його; не лякав і обстріл з кулеметів — лежав на землі коло сорокоп'ятчиків і вперто стріляв у небо, в якому і зараз сновигали кощаві злобні «мессери». Але як він вперше стрінеться віч-на-віч з отим фашистом, що схотів затиснути очі всьому світу?

Григорій попав зв'язківцем у гаубично-артилерійський полк.

Начальник штабу, широкочолий, уже в літах, капітан Железняков направив його з наводчиком Петром Федоренком у третю батарею першого дивізіону. Петляючи лісом, поміж щілинами і дзотами, прислухаючись до тріскотні мінометів, вони довго розшукували район огневих позицій третьої батареї. Дорогою Григорій встиг узнати від балакучого Федоренка найцікавіші події його життя і погляди на війну.

— Чоловік тоді правильний, коли своє місце знаходить на землі. Дивись, інший і не дурний, і учений, а все в нього через пень-колоду виходить, бо свого не найшов. А моя точка — машини всякі. Люблю їх, як душу. Привозять тобі мертве залізо, а ти біля нього покрутишся, замурзаєшся, як чорт у пеклі, вилаєшся не раз, а потім і любуєшся — пішла твоя машина на люди, як молодиця на весілля, тільки покручує собі, — і Федоренко добавив таке порівняння, що Григорій довго беззвучно сміявся, зупинившись посеред лісу.

— Ти, видно, бабій добрий. У тебе й слівця такі.

— Ні, жінки мене не люблять, — серйозно відповів. — Бо і я, правда, більше машинами, чим їхнім братом, інтересуюсь, — і чогось зітхнув. — Да, а воювати нам з тобою кріпко доведеться. Ти щось коло своїх телефонів тямиш, чи який там біс?

— Тямлю.

— Це добре, — похвалив Федоренко. — Кожен чоловік небагато, а дві професії повинен знати: військову і невійськову.

А то інше боже теля і стрельнути з гвинтівки по-людськи не вміє. Чи, може, і ти не вмієш?

— Ні, трохи умію.

— Це добре. Ордена за що отримав?

— За урожай.

— Хай не останній буде.

— Спасибі.

— І я за машини теж такий, як у тебе, заробив.

— Чому ж не носиш?

— Ні, є при собі. В кишені. Не хочу, щоб усі бачили — полегкість почнуть всяку давати. — І не можна розібрати, чи серйозно, чи насмішкувато він говорить.

— Да, — не знає, що відповісти Григорій, дивлячись-на ширококосте обличчя Федоренка з лукавими блищиками в карих очах.

— Так от, давай будемо дружити, — простягає рубцювату, чорну від заліза І мазуту, руку. — На війні дружба — запорука перемоги, — вже говорить цілком серйозно.

Нарешті вони знаходять свого командира батареї, молодого невеличкого лейтенанта Тура, який щойно повернувся з спостережного пункту.

— Навідник? — зрадів Тур. — Це у нас дефіцитна спеціальність. Свою справу знаєш?

— Знаю, товаришу лейтенанте. На Халкін-голі лупив чортів, аж чорти сипались.

— Повоюєм! — щиро тисне руку лейтенант, — Сержанте Лавриненко!

Проворний сержант підбігає до лейтенанта. Велика, прим'ята осколками каска перегойдується на його голові. І Шевчик зразу ж з великою повагою слідкує за кожним рухом сержанта.

— Це командир першої гармати. Будеш у нього навідником.

Федоренко молодцювате віддає честь, і Григорій помічає, як втомлене обличчя лейтенанта освітлюється схвальною усмішкою.

— Григорій Шевчик? Знаю такого! В одному Указі з моїм батьком нагороджений. Що, в помічники старшини призначити?

— Ні, — пригадуючи слова Федоренка, рішуче закрутив головою. — Хочу бути зв'язківцем.

— Он як? Це добре, — тисне руку Григорієві. — Старшино! Невеликий білявий сержант підходить до них.

— Нагодуйте хлопця і передайте сержантові Нігматі.

VІ

Нерозгадане, тривожне «як» розвіялося скоріше і легше, ніж думалося спочатку.

Того ж вечора, після прив'язки батареї, Григорій з зв'язківцем Рязановим, русявим горьковчанином, топчучи важкими чобітьми недоспілу ниву, проводив кабель до нового НП командира батареї. Попереду, десь біля острівця лісу, противно крякали міномети, а потім осторонь вибухали міни; над восковими нивами метлялись червоні фонтани.

— Дряк! Тряк! — викрикували міномети. І ці звуки нагадували чи швидкий сухий перестук терниці, чи наполохане крякання качок.

— Шліссс! Шліссс! — мелодійно пролітали з нашого боку невидимі снаряди, і ліс ахкав тривожно і глухо.

Поспішаючи розмотувати кабель, Григорій тепер бажав тільки одного: скоріше, скоріше б дотягнути провід до спостережного пункту.

«Коли б хоч не заблудитись», — думав з тривогою. Невдалий початок міг би зразу викликати недоброзичливе ставлення до нього артилеристів-кадровиків.

Котушка все тоншала, оголяючи нерівні кулаки мотків; кабель з сумовитим зітханням, обрушуючись, падав на задумані колоски, ставав липким од вичавленого пшеничного молока. В Григорія уже притупився жаль до стоптаної ниви, до стогону недоспілого колосу, — більші турботи хвилювали його. І вже сірий кабель з липкими вузлами паростків, що обпікали пальці, був не кабелем, а стежкою, яка єднала його життя з життям великої армії. І вже не міг уявити свого життя без цієї найпотрібнішої роботи, без старенького «унаефа», що коливався і коливався біля боку, вириваючи стебла з зачерствілої землі.