Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 140

— Правда, мій любий… А як же ти?

— Вилікуюсь — і на фронт. Не буду коло твоєї спідниці сидіти. — І зразу ж подумав, що дружина може його гіркий жарт прийняти за докір; та вона, видно, так і зрозуміла, бо, приглушивши зітхання, мовчки з жалем подивилась на нього; незаслужена образа просковзнула по обличчю. Він довго відшукував потрібне слово, щоб зм'якшити свій докір, та не зміг відшукати і, непомітно, забуваючи за дружину, знову перенісся думками в оту невідому далечінь, що і йому десь готувала своє місце і долю.

У хату увійшли Докія і Андрій. Обличчя матері було чорне, як ніч — глибокою темінню віяли запалі скорботні очі, рясні зморшки, уста.

«Як може зразу змінитись людина», — перевів погляд на Андрія, що стояв біля дверей, стрункий, задуманий, білявий, ще більше відтіняючи згорьоване обличчя Докії.

— Де Ольга? — йому хотілося в цю хвилину бачити всю сім'ю. Югина вийшла з хати і незабаром повернулася з дочкою. Тихо підійшла дівчина до батька і стала, похнюпившись, коло ліжка.

— Ти чого, донечко?

Дві волошки глянули на нього і знову сховались під темними віями.

Мовчки зійшлась вся родина біля свого господаря, неначе прощаючись з ним. Дмитро довгим-довгим поглядом обвів усіх і тихо промовив:

— Журбою біді не пособиш і голови теряти не треба. Не за нами одними прийшло горе. Тримайтеся ж одне одного, яка б лиха година не бушувала над вами. Ми сильніші всякого лихоліття. — І замовк — нехватило слів. Щось стиснуло йому горло і, охоплений думками, згадками, не міг умістити в серці усього життя, що прорвалося густо і боляче.

ІV

Похмурніло навколо в ці дні.

Проводжали жінки чоловіків, матері — синів, виряджали рідних та кревних; дитячими ручками, дівочими устами прощалось село зі своїми синами. І ніхто в селі не сідав у машини. Йшли пішки аж до чорнолісся, глибинним зором оглядали ті простори, що лягли з роками як найдорожчі скарби. Прямували завтрашні солдати у невідоме — битись за ці простори, життям обстоювати ті світи, без яких не можна прожити людям, як серцю без крові.

Не одної вдачі, не одної волі та сили були. Та буйна молодість, як яблуневий цвіт, першою прощалась з ріднею. Пройшли довгими вулицями, завзято, гордовито співаючи похідних пісень. Навколо з заздрістю крутилися виводки малечі. Вони більше за всіх вболівали, що не їм іти на війну, вони ж найбільше розхвалювали своїх братів та родичів.

За селом, як по команді, юнаки вскочили на машини, обнялись, переплелись руками, і пісня, що тільки раз так співається у житті, широко розляглась над безмежними мінливими плесами поля. Могутній у своїй силі і принадно сумовитий по звучанню тенор, обриваючи душу, підводився до самого неба. Ще не встигли молоді баси грізно повторити приспів, як знову заспівувач наповнював поля неповторним трепетом.

І довго не розходились жінки, чоловіки, дівчата з шляху, схвильовані прощанням, піснею і думами про завтрашній день. Старші роками були більш задуманими, суворими. А тут ще як почнуть жінки печалитися, то інший чоловік і не витримає — сам хмарою насупиться, гладячи рукою дитячу голівку. А Варивон зразу ж нагримав на свою рідню:

— Чого ви мені, значить, похорон справляєте? Не дадуть чоловіку спокійно чарку випити. От ускочив у сльози, як у росу. І де їх ото набралося? Ану, хай чорти Гітлера у смолі кип'ятять, випиймо за нашу удачу. Пий, стара, — звернувся до Василини, — бо скоро горілка від твоїх зітхань прокисне.

З Дмитром прощався спокійно, тільки очима косував на Василину, що й на людях не витримала, плакала.

— Жаль, Дмитре, що не разом ідемо. З таким, як ти, гори б ворочали. З тобою і працювати гаразд, і горілку пити, і чортів бити. Коли б, значить, стали плече в плече, — ніхто б нас і залізом не сколупнув.

Спасибі за добре слово, — розчуливсь Дмитро. — Справно воювали за свою землю. Ще може стрінемось.

— Стрінемось. Як не на війні, то після війни — я вмирати не збираюся, — подивився на Дмитра з твердою надією. — Думаєш, сам себе потішаю. Вірю, значить, що ніякий дідько мене ї візьме. Дивлюсь на іншого і злюся — то був чоловік чоловіком, а це за день як тісто розлазиться. Тьху на тебе, окаянний, думаю. Чи ти, значить, коло діжки согрішений, чи яка тебе трясця місить? Я такому і в пику затопив би.

Тричі поцілувалися, міцно, щиро. Варивон, перехопивши рукою жінчину шию, опустив долоню на блузку і вже з-за плеча усміхнувся:

— От шкода — свою жінку покидати. Вона як пісня в мене: радість посилить, а смуток розвіє. Тільки в ці дні моя пісня зажурилась. Пішли, дорога. — Так і вийшов із хати і пішов селом, пригортаючи молодицю.

«Такого біда не скрутить. Воїн», — любовно провів невисоку огрядну постать Варивона і знову, кривлячись од болю, змислився над своєю долею.

Григорій Шевчик в ці дні, до мобілізації його року, хотів якнайбільше побути з дітьми, з дружиною, бабою Ориною. Раптом усе домашнє стало дорожчим, начебто він тепер бажав наверстати минуле, коли більше часу проводив поза домом. Раз навіть майнула думка: «Певно, Дмитра завжди так тягнуло до родини, як мене зараз».

Але невідкладні турботи від зорі й до зорі тримали Григорія серед людей. Він перший гостро розкритикував маршрут, по якому мали гнати в тил колгоспну худобу. Од злості голос у Шевчика став більш різким і книжним:

— Це план, можна сказати, канцеляриста Скоробреха, який все врахував, крім… війни. Прямо тобі стратег — гуртами захотів осідлати дороги найбільшого руху.

— Зате це найкоротший шлях, — спробував хтось оправдатися.

— До повної плутанини або й загибелі — ви хочете сказати? — відрізав Григорій. — Худобу ми переправимо через Буг і поженемо польовими дорогами.

— Ех, скільки пашні витолочимо, — зітхнув Олександр Підіпригора.

Григорій з докором поглянув на гуртовщика і ледве сам не зітхнув. Одначе зразу ж нахмурився, щось пробурмотів про мирні настрої і заговорив про новий маршрут. Другого дня Шевчик уже запасливо добував у районі медикаменти для людей і худоби, а потім в конторі колгоспу влаштував «художню частину» канцеляристам, які, старанно виготувавши списки худоби, трохи припізнилися з різними довідками для гуртовщиків і доярок.

— У нас же нема типографій, — спробував захищатися бухгалтер.

— Скоро лінотипа для лінивих типів підвезуть. Прямо на парашуті в контору спустять, — похмуро пообіцяв Григорій. — Жінки як-небудь і сюди вам зможуть обід принести. Тепер не обов'язкова розкіш на всякі перерви час убивать.

Додому Григорій прибігав зрідка і вже дорогою добрішав; якась тиха задумана усмішка опускала куточки його темних заокруглених уст.

Розважав, як міг, Софію, дітей і часто замислювався, забувши скинути руку з пухнатенького засмаглого плеча Люби. Було боляче. Ще тільки на життя починали слатися дороги, і так по-дурному війна обірвала їх.

«Що ж, Григорію, пора воювати, брати гвинтівку до рук. Пора», — згоджувався.

Неясно у мареві бачив війну. Ішов у думах насупроти неї і жалкував, що невелику мав військову спеціальність: був рядовим зв'язківцем.

Надвечір, перед самим його від'їздом, тихо підійшла Катерина і припала чорнокосою головою до його грудей, потім відхилилась назад і попросила:

— Тату, ти нас не забувай. Листи частіше пиши. Ти перше дома мало був, тепер поїдеш, а ми ж тебе любимо, тату, аби ти знав, як ми тебе всі любимо, — обняла його тонкими ручками і притулилась головою до щоки батька.

— Хто тебе, доню, навчив так говорити? — зразу майнула догадка, що Софія розмовляла з дочкою.

— Я сама, тату. Ти все думаєш, що я маленька… А скільки я тебе, бувало, дожидалась вечорами. Усі уроки вивчу, художні книжки почитаю, а тебе все нема. Ти ж так гарно співати умієш, а нам рідко-рідко співав.

Бліднучи, Григорій слухав мову дівчини і тепер зрозумів, що не зумів прихилити до себе дитячих сердець, що діти розуміли більше, ніж він гадав. І, жалкуючи, що не можна повернути минуле, заговорив тихо й гаряче, не випускаючи з обіймів Катерини: