Завоювання Плассана - Золя Эмиль - Страница 9

Тоді вся сім’я повернулася в їдальню і сіла до столу. Марта розлила суп. Незабаром жваво забряжчали ложки. Діти загомоніли. Дезіре дзвінко сміялась, слухаючи розповідь батька, дуже задоволеного тим, що нарешті він за столом.

Абат Фожа, про якого всі забули, нерухомо сидів тим часом на терасі, обличчям до сонця, яке спускалося все нижче. Він не повертав голови і, здавалось, нічого не чув. Коли сонце вже сховалося за обрієм, він зняв капелюх; мабуть, йому було душно. Марта, що сиділа проти вікна, бачила його велику непокриту голову, коротко обстрижену, з посивілими вже скронями. Останній червоний промінь упав на міцний квадратний череп, тонзура на якому здавалася шрамом від удару палицею; потім світло згасло, абат став уже тільки чорним силуетом на сірому тлі сутінок.

Не бажаючи відривати Розу від роботи, Марта сама пішла по лампу і принесла другу страву.

Повертаючись з кухні, вона зустріла коло сходів жінку, якої одразу навіть не впізнала. Це була пані Фожа. Вона наділа білий чепчик. У своїй ситцевій сукні і жовтій хустці, кінці якої були зав’язані ззаду на поясі, вона скидалася на служницю. З закачаними рукавами, ще захекана від важкої праці, вона тупала грубими черевиками на шнурках по плитах коридора.

— Ви вже влаштувалися, пані? — усміхаючись, спитала Марта.

— О! Скільки того діла, — відповіла вона. — Раз, два — та й по всьому.

Вона зійшла з ганку і ласкавішим уже голосом промовила:

— Овідію, синочку мій, ти, може б, уже йшов? Усе готово там, нагорі!

Вона мусила торкнути сина за плече, щоб збудити його з задуми.

Надворі посвіжішало. Він здригнувся і пішов за нею. Проходячи повз двері їдальні, залитої яскравим світлом лампи і наповненої гомоном дитячих голосів, він просунув туди голову і сказав лагідним голосом:

— Дозвольте подякувати вам ще раз і попросити пробачення за всі турботи. Нам дуже ніяково.

— Годі-бо вам! Годі! — вигукнув Муре. — Це ми, навпаки, дуже засмучені, що не можемо запропонувати вам чогось кращого на ніч.

Абат вклонився, і Марта знову зустріла той пронизливий орлиний погляд, що так схвилював її перед тим. Здавалось, у глибині його сірих, звичайно похмурих очей раптом спалахнуло полум’я, як ото буває, коли у кімнатах повитого нічним мороком будинку пройде хтось з лампою.

— Цей абат, видно, людина твердої вдачі, — сказав усміхаючись Муре, коли мати і-син пішли.

— Не думаю, щоб вони були дуже щасливі, — прошепотіла Марта.

— Ясна річ, не привіз же він скарби в своїй скрині… Важкенька, що й казати! Я міг би її підняти кінчиком мізинця.

Його перервала своїм базіканням Роза, яка збігла вниз по сходах, щоб розповісти про незвичайні речі, які вона бачила.

— Ну й козир-баба! — сказала вона, ставши перед столом, за яким обідали її господарі. — Старій пані не менш як шістдесят п’ять років, але цього ніяк не скажеш; вона будь-кого виморить до смерті, а сама працює, мов той кінь.

— Вона допомогла тобі перенести фрукти? — опитав зацікавлений Муре.

— Аякже, пане. Вона виносила фрукти у своєму фартуху, накладаючи такими купами, що я думала собі: «Напевне, спідниця розлізеться». Та де там, тканина міцна, отака, як і в мене. Нам довелося зробити більше десяти ходок. У мене аж руки розломило. А вона ще бурчала, що діло йде повільно. Мені здається, я чула, не при вас кажучи, як вона погано вилаялась.

Муре, видно, це дуже потішало.

— А постелі як?

— Вона сама їх постелила. Треба було бачити, як вона перевертала матрац. Ручуся вам, що їй це за іграшку: візьме його за один кінець і підкидає в повітря, наче пір’їнку. Але разом з тим вона дуже акуратна. Застелила складане ліжко, як колиску для дитини. Так уже дбайливо розправляла простирадла, наче стелила постіль для немовлятка Ісуса. З чотирьох ковдр три вона поклала на складане ліжко; так само і з подушками, обидві поклала синові, а собі жодної не взяла.

— То вона спатиме на підлозі?

— У кутку, як собака. Кинула матрац на підлогу в другій кімнаті, кажучи, що спатиме там краще, ніж у раю. Ніяк я не могла її умовити влаштуватися зручніше. Вона заявила, що їй ніколи не буває холодно і що в неї така міцна голова, що вона не боїться спати на підлозі… Я віднесла їм води й цукру, як звеліла пані, от і все… Що не кажіть, а вони чудні люди…

Роза подала останню страву. Цього вечора Муре засиділися за столом. Вони довго розмовляли про нових пожильців. В їхньому житті, що йшло одноманітно, як заведений годинник, прибуття цих двох сторонніх осіб було важливою подією. Вони говорили про це, як про якусь катастрофу — з найменшими подробицями, які допомагають у провінції згаювати довгі вечори. Муре дуже полюбляв плітки маленького міста. За десертом, в теплій, затишній їдальні, поклавши лікті на стіл, він вдесяте повторював з задоволеним виглядом щасливої людини:

— Не дуже гарний подарунок робить Безансон Плассану. Ви бачили його сутану ззаду, коли він повернувся? Я був би дуже здивований, якби наші святенниці почали коло нього упадати. Він надто вже обшарпаний, а ці жіночки люблять гарненьких священиків.

— У нього такий приємний голос, — сказала Марта, яка була взагалі поблажлива.

— Тільки не тоді, коли він сердиться, — заперечив Муре. — Хіба ти не чула, як він розгнівався, коли довідався, що помешкання не умебльоване? Це сувора людина, у сповідальні він не буде розводити теревені, будьте певні. Цікаво, як він влаштується завтра з меблями. А втім, це мене не обходить, аби платив. Не платитиме, звернусь до абата Бурета, я визнаю тільки його.

В родині всі були не дуже побожні. Навіть діти глузували з абата і його матері. Октав перекривлював стару пані, показував, як вона витягала шию, щоб добре розглянути кімнати, і смішив цим Дезіре, вона реготала. Серж, серйозніший за брата, боронив «цих бідолашних людей».

Звичайно рівно о десятій годині, коли Муре не грав партії в пікет, він брав свічник і йшов спати; але цього вечора об одинадцятій він ще перемагав сон. Дезіре кінець кінцем заснула, поклавши голову Марті на коліна. Хлопці пішли до своєї кімнати. Муре все ще базікав, сидячи навпроти дружини.

— Скільки б ти дала йому років? — раптом спитав він.

— Кому? — сказала Марта, що теж починала вже куняти.

— Та абатові ж, хай йому чорт! Га? Я думаю, йому років сорок п’ять. Здоровецький дядько! І треба ж отакому носити сутану. З нього був би чудовий карабінер.

Потім, помовчавши хвилину, він знову почав міркувати вголос:

— Вони приїхали поїздом о шостій сорок п’ять, отже, вони могли тільки зайти до абата Бурета і прийти сюди. Б’юсь об заклад, що вони не обідали. Ми бачили б їх, якби вони виходили, щоб іти в готель. Ах! Хотів би я знати, де вони могли поїсти.

Роза вже якийсь час тинялася без діла по їдальні, чекаючи, поки господарі підуть спати, щоб позачиняти вікна і двері.

— А я знаю, де вони їли, — сказала вона.

Муре вмить обернувся до неї.

— Я пішла ще раз нагору спитати, чи не треба їм ще чогось. У них було зовсім тихо, тож я не наважилась по стукати і зазирнула в замкову щілину…

— Але це ж погано, дуже погано, — перепинила її Марта. — Ви добре знаєте, Розо, що я цього не люблю.

— Облиш, не заважай! — крикнув Муре, який за інших обставин сам би розгнівався на служницю за її цікавість.

— Ви зазирнули в замкову щілину?

— Так, пане, але ж я турбувалася про них.

— Певна річ… І що ж вони робили?

— Вони, пане, їли. Я побачила, що вони їли, сидячи на краєчку ліжка. Стара розстелила серветку. Наливши вина, вона щоразу знову затикала пляшку і притуляла її до подушок.

— Що ж вони їли?

— Не знаю, що саме, пане. Мені здається, там були рештки пирога, загорнутого в газету. У них були ще яблука, маленькі, зовсім поганенькі яблучка.

— А між собою вони розмовляли? Ви чули, про що вони говорили?

— Ні, пане, вони не розмовляли. Я простояла там, дивлячись на них, не менш як чверть години. Вони нічого не говорили, вони все їли і їли.

Марта підвелася і, розбудивши Дезіре, зібралася йти нагору. Цікавість чоловіка дратувала її. Нарешті він теж підвівся, а старенька Роза, що була дуже побожна, вела далі вже лагідніше: