Завоювання Плассана - Золя Эмиль - Страница 10

— Сердешний абат, він був такий голодний. Мати весь час подавала йому найбільші шматки і з такою втіхою дивилася, як він їх поїдає. Зате він засне тепер на чистій постелі. Аби тільки йому не заважав запах фруктів. У кімнаті такий важкий дух. Ви ж знаєте, якою кислятиною тхне від груш і яблук. І ніяких меблів, нічого, крім ліжка в кутку. Мені було б моторошно, я б не гасила світла всю ніч.

Муре взяв свічник. На хвилинку він затримався коло Рози, резюмуючи все пережите за вечір словами буржуа, якого вирвали з кола звичних для нього понять:

— Дивно все це!

Він догнав дружину коло сходів.

Вона вже лягла й заснула, а Муре все ще прислухався до ледве чутних звуків, що долинали з третього поверху. Кімната абата містилася якраз над його кімнатою. Він почув, як той тихенько відчинив вікно. Це його дуже зацікавило. Він підвів голову, перемагаючи сон. Йому хотілося знати, скільки часу простоїть священик біля вікна. Але сон здолав його, і скоро Муре вже голосно хропів, так і не почувши, як знову глухо цокнув шпінгалет.

А нагорі, край вікна, стояв з непокритою головою абат Фожа і пильно вдивлявся в темряву ночі. Довго стояв він отак, щасливий, що нарешті лишився на самоті і може віддатися думкам, які робили таким суворим його обличчя. Внизу під собою він почував безтурботний сон цієї оселі, в якій перебував уже кілька годин. Він чув легке сопіння дітей, чисте дихання Марти, голосне рівномірне хропіння Муре.

Зневажливим рухом він випростав свою міцну шию і почав вдивлятися вдалину, оглядаючи маленьке заснуле місто. Великі дерева в саду супрефектури зливалися в темну масу, груші пана Растуаля простягали свої тонкі покручені віти, далі було ціле море непроглядної темряви, звідки не долинав жодний звук. Місто спало, мов та невинна дитина в своїй колисці.

Абат Фожа простяг руки вперед з іронічним викликом, ніби хотів охопити весь Плассан і задушити його на своїх могутніх грудях.

Він прошепотів:

— А ті дурники ще й посміхалися сьогодні ввечері, коли я проходив вулицями їхнього міста.

III

На другий день Муре цілий ранок тільки те й робив, що підглядав за своїм новим пожильцем. Це шпигунство мало тепер заповнити ті порожні години, в які він займався всякими дрібницями, прибираючи речі, коли вони були не на місці, присікуючись до дружини і дітей.

Тепер він знайшов собі заняття, розвагу, які повинні були відірвати його від звичайного розпорядку життя.

За своїм власним висловом, він не полюбляв попів, тому перший священик, який трапився на його шляху, дуже його зацікавив. Цей абат вносив в їхнє життя якийсь таємничий дух, щось незнане, хвилююче. Хоч Муре і був вільнодумцем і видавав себе за вольтер’янця, проте зустрівшись з абатом, він відчув подив і острах буржуа, — острах, до якого долучалася грайлива цікавість.

З третього поверху не чути було ані звуку. Муре уважно прислухався, стоячи на сходах, зважився навіть піднятися на горище. Коли він повільно проходив коридором, йому здалося, ніби за дверима хтось легенько човгає пантофлями. Це його дуже схвилювало. Не помітивши нічого особливого, Муре зійшов у садок і почав походжати по альтанці, пильно придивляючись, чи не побачить він у вікно, що діється там, у кімнатах. Але навіть тіні абата не помітив. Пані Фожа, певно, за браком завісок, позапинала вікна простирадлами.

За сніданком Муре, здавалось, був чимсь роздратований.

— Повмирали вони там, нагорі, чи що? — сказав він, нарізуючи дітям хліб. — Ти не чула там ніякого руху, Марто?

— Ні, мій друже, я не звернула уваги.

Роза крикнула з кухні:

— Та вони вже давно пішли; якщо вони ще, не повернулися, то, певно, зайшли десь дуже далеко.

Муре покликав куховарку і засипав її запитаннями.

— Вони вийшли, пане: спочатку мати, а за нею абат. Я б їх не помітила, так тихенько вони йшли, якби не їхні тіні, що промайнули по підлозі в кухні, коли вони відчиняли двері. Я виглянула на вулицю, але їх уже не було, так швидко вони побігли.

— Це дуже дивно, а де ж я був тоді?

— Мені здається, що ви були десь далеко в саду — оглядали виноград на альтанці.

Це остаточно зіпсувало настрій Муре. Він почав лаяти священиків: всі вони потайні, замишляють усілякі махінації, що їх і сам диявол не зрозуміє; вони вдають страшенно скромних, так що ніхто ніколи й не побачить, як священик умивається. Він шкодує, сказав Муре наостанку, що здав помешкання цьому абатові, якого він не знав.

— В цьому й ти винна, — промовив він до дружини, встаючи з-за столу.

Марта хотіла заперечити, нагадати йому їхню вчорашню розмову, але тільки глянула на нього і нічого не сказала. Муре тим часом не наважувався вийти з дому, як звичайно робив, ходив туди й сюди з їдальні в садок, скрізь нишпорив, бурчав, що все валяється в безладді, що в домі все розкрадається. Потім розгнівався на Сержа і Октава, які пішли до колежу на півгодини раніше, ніж треба.

— Хіба тато сьогодні нікуди не йде? — спитала Дезіре пошепки у матері. — Він нам дуже набридне, якщо залишиться вдома.

Марта звеліла їй мовчати. Нарешті Муре сказав, що має справу, яку треба закінчити сьогодні. У нього нема й хвилинки, і дня одного він не може відпочити, коли це йому потрібно. Він пішов засмучений, що не може лишитися вдома і підглядати за своїми пожильцями.

Повернувшись увечері, він весь аж тремтів, так його цікавили нові пожильці.

— А як там абат? — спитав він, ще не скинувши навіть капелюха.

Марта працювала на терасі на своєму звичайному місці.

— Абат? — перепитала вона здивовано. — Ах так, абат… Я його не бачила, мабуть, він якось улаштувався. Роза мені казала, що привезли меблі.

— Саме цього я й боявся, — скрикнув Муре. — Я хотів бути при тім. Бо меблі — це до певної міри гарантія. Я знав, що ти не встанеш зі свого стільця. Ти нічого не тямиш, моя люба. Розо! Розо!

І коли куховарка прийшла, він спитав:

— Привезли меблі для наших пожильців?

— Так, пане, маленьким візком. Я впізнала візок Бергаса, що торгує на ринку. Він не був важкий, запевняю вас. Пані Фожа йшла за ним. Коли вони піднімалися вгору вулицею Баланд, вона навіть допомагала підштовхувати візок.

— Ви бачили принаймні ті меблі? Що там було?

— Аякже, пане, я стала коло дверей, всі їх пронесли повз мене, що, здається, не дуже сподобалося пані Фожа. Дайте пригадати… Спочатку занесли залізне ліжко, потім комод, два столи і чотири стільці. Оце й усе, їй-богу. І меблі не нові. Я не дала б за них і тридцяти екю.

— Треба було попередити хазяйку. Ми не можемо здавати квартиру за таких умов… Я зараз же піду й поговорю з абатом Буретом.

Він уже виходив розлючений, коли Марті пощастило його затримати:

— Почекай, я й забула… Вони заплатили за півроку вперед.

— А! Вони заплатили, — пробурмотів він сердито.

— Так, стара пані зійшла вниз і передала мені оце.

Вона витягла з свого робочого столика і подала чоловікові сімдесят п’ять франків монетами по сто су, акуратно загорнутими в клапоть газети.

Муре перелічив гроші і пробурмотів:

— Якщо вони платять, то й добре. Але, хоч би там як, це чудні люди. Певна річ, усі не можуть бути багатими, але тут нема чого напускати на себе таємничий вигляд.

— Я ще хотіла тобі сказати, — вела далі Марта, побачивши, що він заспокоївся, — стара пані спитала мене, чи не можемо ми позичити їм складане ліжко; я відповіла, що нам воно непотрібне і що вона може його тримати у себе скільки хоче.

— Ти добре зробила, треба бути з ними люб’язними. Я вже тобі казав, що мене дратує в отих проклятих попах: ніколи не знаєш, ні що вони думають, ні що вони роблять. А втім, серед них часто трапляються люди, які заслуговують на глибоку пошану.

Здавалось, гроші його заспокоїли.

Він жартував, дражнив Сержа «Звітом місій у Китаї», який хлопець у цей час читав. За обідом він удавав, ніби зовсім не цікавиться пожильцями з третього поверху. Та коли Октав розповів, що бачив, як абат Фожа виходив з єпархіального управління, Муре не міг більше витримати і за десертом знову завів ту ж саму розмову. Але скоро йому стало соромно. Цей грубуватий колишній комерсант був вільнодумцем, мав добрий запас здорового розуму і прямоту суджень, які часто допомагали йому вловити суть справи серед провінціальних пліток.