Будденброки - Манн Томас - Страница 70

— Ох, пане господарю! — відповів пан Перманедер, незграбно обертаючи до консула товсту негнучку шию і звішуючи тепер другу руку. — Нема про що говорити, чиста тобі мука! Бачте, Мюнхен, — він вимовляв назву свого рідного міста так, що її насилу можна було втямити, — Мюнхен місто не ділове, там кожен хоче, аби добрий шмат та в затишку з’їсти… І за сніданком у нас депеш ніхто не читатиме, дідька лисого. А ви тут, на півночі, на інший копил роблені, бий його сила божа!.. Ото хрест тяжкий! Мій компаньйон, Ноппе, водно рветься в Нюрнберг, — там, каже, й біржа є, і люд беручкий… Але я з Мюнхена ні ногою… нема дурних! Ото хрест тяжкий! Звісно, конкуренція «в нас вовча… та й експорт курам на сміх… Навіть у Росії скоро почнуть свій хміль розводити… — Та раптом він навдивовижу швидко зиркнув на консула й сказав: — А взагалі нарікати не доводиться, пане господарю! Справуємось непогано! Чималий гріш виганяємо на акціонерній броварні, знаєте, де Нідерпаур директором. То було таке зачухане товариство, а ми йому дали позику, готові гроші… за чотири відсотки під заставну — хай собі розбудовуються… Ну, а тепер це підприємство хоч куди, та й ми маємо обіг, і річний прибуток… Щось призбирується! — докінчив пан Перманедер, подякував консулові за сигару й цигарку, запропоновані на вибір, але не взяв нічого, натомість, запитавши дозволу, вийняв з кишені люльку з довгим роговим цибухом і, оточений хмарою диму, завів із консулом ділову розмову, що швидко звернула на політику. Вони поговорили про стосунки Баварії з Пруссією, про кораля Макса та імператора Наполеона… Пан Перманедер час від часу прикрашав свою мову нікому не зрозумілими зворотами, а паузи без видимого зв’язку заповнював вигуками, як, наприклад: «От тобі й маєш!» або «Ото морока!».

Мамзель Юнгман з великого дива навіть забула жувати і мовчки дивилася на гостя блискучими карими очима, за своєю звичкою тримаючи сторч ножа й виделку і ледь поводячи ними. Таких елів ці кімнати ніколи ще не чули, такий дим їх ніколи ще не огортав, не бачили вони й таких добродушно-безцеремонних манер… Пані Елізабет, стурбовано запитавши про переслідування, яких, мабуть, зазнає невеличка євангелістеька громада серед суцільних папістів, замовкла і тільки приязно дослухалася до розмови, нічого не розуміючи, а Тоні начебто ставала чимраз задумливіша і неспокійніша. Зате консул веселився від щирого серця, навіть попросив у матері дозволу послати ще по одну пляшку червоного вина і палко запрошував пана Перманедера до себе на Брайтештрасе — мовляв, його дружина буде хтозна-яка рада…

Аж через добрих три години після свого приходу торговець хмелем почав збиратися: витрусив люльку, допив чарку, щось іще сказав про «тяжкий хрест» і нарешті встав.

— Маю честь, шановна пані… Зоставайтеся з богом, шані Грюнліх… Зоставайтеся з богом, пане Будденброку…

На таку мову Іда Юнгман почервоніла і аж зіщулилась.

— Добрий день, панно…

До всього, він ще й каже «добрий день» прощаючись!

Господиня перезирнулася з сином: пан Перманедер заявив, що має намір удатися до скромного заїзду над Травою, де він зупинився.

— Мюнхенська приятелька моєї дочки та її чоловік далеко, — мовила стара дама? знову підступивши до пана Перманедера, — і нам, мабуть, не скоро випаде нагода віддячити їм за гостинність. Але якби ви, любий добродію, захотіли зробити нам приємність і пожити в нас, поки будете в місті… Ми були б дуже раді…

Вона простягла йому руку, і ти ба: пан Перманедер не вагаючись прийняв її запрошення, — так само швидко й радо, як погодився лишитись на сніданок. Він поцілував обох дам у руку, до чого він явно не звик, приніс із кімнати з краєвидами свого капелюха й палицю, ще раз пообіцяв негайно прислати сюди свою валізу і, залагодивши справи, не пізніше Четвертої бути й самому тут. Консул провів його сходами вниз. Та в дверях пан Перманедер ще раз обернувся і заявив, захоплено хитаючи головою:

— Не загнівайтесь, пане господарю, але ваша сестра, їй-бо, козир-жінка! Ну, лишайтеся з богом…

І, все ще хитаючи головою, вийшов на вулицю.

Консул відчув нездоланне бажання вернутися нагору й побачити, що поробляють дами. Іда Юнгман уже поспішала з білизною готувати гостеві кімнату.

Мати й далі сиділа коло столу, втупивши ясні очі в якусь цятку на стелі, й легенько тарабанила пальцями по скатертині. Тоні, схрестивши руки на грудях, сиділа й дивилася просто поперед себе; обличчя в неї було сповнене гідності, майже суворе. В кімнаті панувала тиша.

— Ну? — запитав Томас, зупинившись на порозі й діставши цигарку з цигарниці із зображенням тройки. Плечі в нього здригалися зі сміху.

— Приємний чоловік, — простодушно сказала мати.

— Цілком згодний!

Консул зробив швидкий, жартівливо-галантний жест у бік Тоні, немов покірно просив її висловити й свою думку. Але вона мовчала й суворо дивилась поперед себе.

— Тільки аби він, Томе, так не лаявся, — трохи стурбовано мовила мати. — Якщо я добре зрозуміла, то він зовсім не до речі згадував бога й святий хрест…

— О, це нічого, мамо, він не мав на думці нічого поганого…

— А ще… чи не забагато в нього nonchalance[57] в поведінці, як тобі здається, Томе?

— Ну боже мій, на півдні всі такі! — сказав консул, повільно випустив дим, усміхнувся матері і крадькома позирнув на Тоні.

Мати не помітила того погляду.

— Ви прийдете з Гердою сьогодні обідати, га, Томе? Зробіть мені таку ласку.

— Залюбки, мамо, з великим задоволенням! Щиро казати, я сподіваюся великої втіхи від цієї гостини. А ви ні? Все ж таки якась зміна після ваших духовних осіб…

— Кожен цікавий по-своєму, Томе.

— Звичайно! Ну, я йду… А propos! — мовив він, уже взявшись за клямку, — Ти справила на нього величезне враження, Тоні! Ні, я не жартую! Знаєш, як він назвав тебе, коли я з ним прощався внизу? «Козир-жінка!» — це його власні слова…

Аж тепер пані Грюнліх обернулася і голосно сказала:

— Ну добре, Томе, і нащо ти це розповідаєш?.. Хоч він, мабуть, не просив тебе мовчати, все ж таки я не певна, чи випадає передавати мені його слова. Проте іншого певна, і скажу тобі, чого саме: в житті важить не те, як людина складає і висловлює свою думку, а те, що в неї на серці, і коли ти глузуєш із мови пана Перманедера… коли він сам здається тобі трохи кумедним…

— Та що ти, Тоні! Я й на думці такого не мав! Дарма ти так хвилюєшся…

— Assez! — мовила мати, скинувши на сина суворим і водночас благальним поглядом, що мав означати: «Пожалій її!»

— Ну, не сердься, Тоні! — сказав Том. — Я не хотів тебе образити. А тепер я вже справді йду і негайно пошлю когось із робітників по його валізу… До побачення!

Розділ п’ятий

Пан Перманедер перебрався на Менгштрасе. Другого дня він обідав у Томаса Будденброка та його дружини, а третього, в четвер, познайомився з подружжям Крегерів, з дамами Будденброк із Брайтештрасе, яким він видався «страшенно кумедним» (вони казали «комедним»), із Зеземі Вайхброт, що поставилась до нього досить суворо, а також із бідолашною Клотільдою та малою Ерікою, якій він дав «гостинчик» — пакуночок цукерків…

Він був у найкращому гуморі, а як часом і тяжко зітхав, то, мабуть, просто з великої втіхи — більше ті зітхання нічого не означали. І хоч його люлька, його чудернацька мова, його звичка цілими годинами просиджувати після обіду коло столу, прибравши якнайзручнішу позу, курячи, попиваючи вино і балакаючи на всякі теми, внесли в тихе життя старого будинку зовсім новий, чужий йому тон, хоч уся його істота суперечила стилеві цих покоїв, а все ж він не порушив узвичаєного тут ладу. Він не пропускав жодної ранкової та вечірньої молитви, раз попросив дозволу послухати навчання в недільній школі пані Елізабет і навіть заглянув на хвильку до великої їдальні під час Єрусалимських вечорниць, щоб познайомитися з дамами, але як Лея Гергардт почала читати, збентежено втік.