Будденброки - Манн Томас - Страница 69

Пані Елізабет зняла окуляри; не знаючи, чи їй годиться сісти, чи встати, вона все ще спиралася на подушечку.

— Чим можу служити? — мовила вона ввічливо, але твердо.

Тоді незнайомий рішуче поклав капелюха й палицю на віко фісгармонії, вдоволено потер звільнені руки, щиро глянув на пані Елізабет світлими, заплилими очицями й сказав:

— Вибачте, ласкава пані, за картку: не було під рукою іншої. Мене звуть Перманедер, Алоїз Перманедер із Мюнхена. Може, чули вже моє прізвище від своєї шановної доні…

Все це він сказав кострубатою говіркою, голосно, з простацькими інтонаціями, ковтаючи окремі звуки, і довірливо підморгнув їй своїми очима-щілинками, що, певне, означало: «От ми й порозумілися…»

Тепер пані Елізабет зовсім підвелася, схилила набік голову і, простягнувши руки, рушила йому назустріч.

— Пан Перманедер! То це ви? Звичайно, моя дочка розповідала про вас. Я знаю, як багато ви зробили, щоб їй було приємно й цікаво гостювати в Мюнхені… Отже, доля закинула вас до нашого міста?

— Ошелешив вас, га? — мовив пан Перманедер; він сів у крісло, на яке йому елегантним рухом показала господиня, і почав задоволено потирати обома руками свої коротенькі стегна…

— Пробачте, що ви сказали? — перепитала пані Елізабет.

— Ошелешив вас, бачу! — відповів пан Перманедер і перестав терти коліна.

— Дуже мило, — сказала пані Елізабет, нічого не зрозумівши, але вдала задоволену і відкинулась на спинку канапи, склавши на колінах руки.

Проте гість помітив її розгубленість; він подався вперед і, бозна-чому описавши коло, насилу вимовив:

— Кажу, що я вас… теє-то як його… здивував, шановна пані!

— Авжеж, любий пане Перманедере, це правда! — радісно потвердила пані Елізабет.

Настала пауза. Щоб її чимось заповнити, пан Перманедер протягло зітхнув:

— Ото хрест тяжкий!

— Гм… що ви сказали? — запитала господиня й трохи відвела вбік очі.

— Хрест тяжкий, кажу! — на весь голос, майже сердито проказав пан Перманедер.

— Дуже мило, — примирливо мовила пані Елізабет.

Таким чином ця тема теж була вичерпана.

— Дозвольте поцікавитись, — озвалася пані Елізабет, — що вас примусило вибратися в таку далеку дорогу, шановний добродію? З Мюнхена сюди не близький світ…

— Один справуночок! — відповів пан Перманедер і помахав коротенькою рукою. — Невеличкий справуночок з броварнею у Валькмюле, шановна пані!

— Ах, правда, ви ж торгуєте хмелем, любий пане Перманедере! «Ноппе і компанія», еге ж? Повірте мені, я не раз чула від свого сина консула дуже гарні відгуки про вашу фірму, — ввічливо мовила вона.

Проте пан Перманедер почав скромно відмагатися:

— Воно то так, але це все пусте. Головне, що мені страх хотілося навідати вас, шановна пані, й знову побачити пані Грюнліх! А як уже закортить, то ніяка дорога не страшна!

— Дякую вам! — щиро мовила пані Елізабет і ще раз простягла йому руку, вже долонею догори — Але треба сказати дочці, якого ми маємо гостя! — додала вона, підвелася й підійшла до вишитої сонетки, що висіла біля скляних дверей.

— Боже святий, яка мені буде радість! — вигукнув пан Перманедер і повернувся разом з кріслом до дверей.

— Попроси сюди пані Грюнліх, голубко, — наказала пані Елізабет служниці.

Вона сіла назад на канапу, і панові Перманедеру довелося знову обертатися разом з кріслом.

— Яка мені буде радість… — ще раз неуважно проказав він, оглядаючи шпалери, велику чорнильницю з севрської порцеляни на секретері й гарні меблі. Тоді кілька разів підряд промовив: — Ото хрест тяжкий! — і заходився терти коліна й без видимої причини тяжко зітхати. І так майже весь час, поки з’явилася пані Грюнліх.

Вона явно причепурилася: одягла світлий корсет, поправила коси. Лице в неї було свіжіше й краще ніж будь-коли. В куточку рота лукаво показувався кінчик язика…

Тільки-но вона зайшла, як пан Перманедер зірвався на ноги і навдивовижу моторно кинувся їй назустріч. Усе в ньому ожило. Він схопив її за руки, потис їх і вигукнув:

— А ось і пані Грюнліх! Слава тобі господи! Вітаю вас! Ну, як вам тут велося, га? Що ви тим часом поробляли в цьому північному краї? Господи Ісусе, мені аж памороки забило з радості! Не забули ще міста Мюнхена і наших гір? Ото ми погуляли з вами, еге ж? Матері його ковінька! А тепер знову побачились! Хто б сподівався…

Тоні також привітала пана Перманедера дуже жваво, присунула стільця до його крісла і разом з ним почала згадувати про перебування в Мюнхені… Тепер розмова пливла легко, пані Елізабет, прислухаючись до неї, поблажливо й підбадьорливо кивала панові Перманедеру, подумки перекладала на літературну мову той чи інший його вислів, і коли їй це вдавалось, задоволено відхилялася на спинку канапи.

Панові Перманедеру довелося ще раз, тепер уже пані Антонії, пояснити, чого він приїхав, але «справуночкові» з броварнею він вочевидь надавав так мало ваги, що скидалося на те, ніби йому в місті зовсім нема чого робити. Натомість він з великою цікавістю розпитував про другу дочку й про синів пані Елізабет і голосно жалкував, що нема Клари й Христіана, бо «завше мав охоту зазватися з цілою родиною…».

На питання, скільки він пробуде в місті, пан Перманедер відповів дуже невиразно. Та ось пані Елізабет сказала:

— Мій син от-от має надійти на сніданок; може, зробите нам таку приємність, пане Перманедере, і пригоститесь чим бог послав?..

Не встигла вона докінчити, як пан Перманедер прийняв запрошення так радо, немов тільки й чекав на нього.

Прийшов консул. Не заставши нікого в малій їдальні, він так, як був, — у робочому піджаку, трохи стомлений і заморочений, — швидко подався нагору, щоб поквапити матір… Та побачивши незнайомого гостя в сукняному сурдуті, всього обчегіленого брелоками, і тірольського капелюха на фісгармонії, консул насторожився, а коли йому назвали прізвище, яке він не раз уже чув з уст пані Антонії, він швидко глянув на сестру і привітав пана Перманедера так ласкаво, як тільки міг… Він навіть не встиг сісти. Всі відразу перейшли на півповерх, де мамзель Юнгман накрила стіл, на якому вже кипів самовар — справжній самовар, подарунок пастора Тібуртіуса та його дружини.

— О, тут є чим призволитися! — мовив пан Перманедер, опускаючись на стілець і оглядаючи стіл, заставлений холодними закусками…

Розмовляючи, він час від часу з найпростодушнішою міною величав себе в першій особі множини.

— Це, щоправда, не мюнхенське пиво, пане Перманедере, але все-таки щось краще, ніж наше тутешнє вариво, — і консул налив йому темного, шумкого напою, що його сам звичайно пив на другий сніданок.

— Красно дякую, пане господарю! — відповів пан Перманедер з повним ротом, не помічаючи нажаханого погляду мамзель Юнгман. Живіт не давав йому близько присунутись до столу, і він сидів, широко розставивши ноги, звісивши коротку, гладку руку додолу. Але портер він пив так неохоче, що господиня звеліла принести пляшку червоного вина, після чого гість помітно повеселішав і знову почав розмову з пані Грюнліх. Схиливши набік круглу голову з тюленячими вусами, радісно поблискуючи щілинками очей, він з лютим і водночас задоволеним виразом слухав балаканину Тоні.

Вона елегантно чистила йому шпроти — сам він не міг з ними впоратись, бо до такої їжі не звик, — і не могла втриматися, щоб не виповісти деяких своїх життєвих спостережень…

— Господи, як шкода, пане Перманедере, що все гарне й радісне в житті так швидко минає! — мовила вона, маючи на увазі своє перебування в Мюнхені, і, відклавши на мить ножа й виделку, глибокодумно звела очі на стелю. Часом вона смішно й невдало пробувала розмовляти баварською говіркою…

Поки вони снідали, в двері хтось постукав: то учень з контори приніс телеграму. Консул прочитав її, повільно пропускаючи крізь пальці довгі кінчики вусів, і, хоч видно було, що він напружено обмірковує зміст депеші, найбезтурботнішим тоном зацитав:

— А як вам торгується, пане Перманедере?

— Гаразд, можеш іти, — відразу по цьому сказав він учневі, і той зник.