Справа № 3-172 (г) відновлюється - Крупенкін Віктор Іванович - Страница 11

– Чого ти все ховаєшся? Боїшся? – раптом розсердився на нього Дімка. – Видумав ще обходити, робити такий крюк, ноги даремно бити.

Вовка насуплено заперечив:

– Не крюк, а навпаки… Навпрошки буде ближче.

– А де ми поїмо? У мене вже кишки марш грають.

– У першому ж селі щось дістанемо.

Дімка неохоче погодився. Він не любив, коли щось робилося проти його бажання.

Вони рушили повз кипариси до гір, минаючи Алушту, що розкинулась в мальовничій долині. Через півгодини знову вийшли на шосе і почали «голосувать». Тут їх і затримав одягнений в новенький кітель старший лейтенант міліції, під'їхавши на мотоциклі.

В дитячому прийомнику без особливих труднощів розібралися, що це за «брати-близнята». Вітковського першою ж машиною відправили назад у спецбудинок, а Дімку Чилікіна як неповнолітнього правопорушника – в дитячу виправно-трудову колонію. З сумом в очах за втраченою волею дивився він через круглий ілюмінатор тісної каюти на кримські береги, що відпливали за обрій. Теплохід віз його до Одеси.

СЕНЬКА ПАТЕФОНЧИК

Важко звикав Чилікін до життя в колонії. Хоч на вікнах корпусів не було важких ґрат і в сонячні дні у приміщенні вистачало світла, все ж воно здавалося не таким ясним і ласкавим, як там, за кам'яною стіною, поверх якої тягся колючий дріт. Час теж минав чомусь дуже повільно. Тижні були схожі один на один, як цеглини, які клав одну на одну каменяр, зводячи стіну. І не вірилось, що ця стіна колись буде закінчена.

Але пройшов місяць, другий, третій, і Дімка якось непомітно втягся в розмірений ритм нових для нього буднів, навіть відчув у душі цікавість до свого майбутнього. Може, й справді непогано вийти звідси після відбуття покарання слюсарем чи, скажімо, токарем та на додачу ще й закінчити сьомий клас, як увесь час його вмовляв вихователь-волжанин, вже немолодий, плечистий чоловік з веселою іскоркою в жовту-вато-сірих очах. Варто тільки захотіти…

Якось в час вечірнього обходу цей вихователь підійшов до Дімчиного ліжка і, присівши на край, грубувато, але по-батьківськи тепло запитав:

– Ну що, Чилікін, так і будеш поневірятися по різних роботах? Шкода твоїх рук, їй-право. Могли б розумно працювати.

– А голову тоді куди діти? – підтяг Дімка пухнату ковдру до підборіддя.

– У Сеньки Патефончика, твого хрещеного, котелок наче варить не гірше, ніж у тебе, – зауважив вихователь, – а все ж хлопець пішов працювати у цех, слюсарну справу взявся вивчати. А спершу так само, як і ти, опинався, мовляв, пролетарієм бути не збираюсь…

Дімчиним «хрещеним» Патефончика називали ось чому. Ще на початку свого перебування в колонії Дімка з усіма працював на спорудженні причалу. Стояла сира, з пронизуючим вітром, погода. Море штормило, сердито билося під тимчасово спорудженим на палях дощатим помостом, по якому Дімка з Патефончиком несли довгу колоду. Патефончик йшов першим, голосно клянучи сльотаву осінь і конвоїрів, які змусили його, інтелігентну людину, працювати в таку нестерпну погоду. Дійшовши до кінця помосту, він люто вилаявся і скинув з плеча ненависну йому ношу. Колода глухо вдарилась об дошки, підскочила і збила Чилікіна з ніг. Дімка, навіть не встигши крикнути, впав у синьо-чорну від холоду воду і почав тонути. Може, він і пішов би на дно, якби не самовідданість Сеньки. Знявши з себе ватянку та шапку-ушанку, Патефончик кинувся в море, схопив Чилікіна за комір і, напівживого, підтягнув до помосту. Після цього купання вони обидва потрапили до лазарету, пролежавши понад місяць з запаленням легенів. Так Дімка став «хрещеником» Сеньки Патефончика, знайшовши в його особі відданого друга. Сенька Патефончик був найпопулярнішою фігурою в колонії. Незважаючи на свої шістнадцять років, він уже втретє відбував у ній покарання. Цей товстенький, короткий, але на диво рухливий, рожевощокий хлопчина відзначався трьома «талантами»: карманного злодія, афериста і зломщика. Його знав злочинний світ Одеси, Ростова, Києва та інших міст. Про злодійські витівки Патефончика ходили найнеймовірніші чутки. Він був винахідливим і сильним не по літах. Потрапляючи до колонії, більше за всіх бешкетував, симулював, потім організовував побиття активістів. Сам нехтував будь-якою корисною працею і того ж вимагав від інших. На волі злодійська кличка у нього була інша – «Купчик». Патефончиком його назвали недавно після однієї пам'ятної події, яка відбулася в колонії.

Трапилося це в переддень 7 листопада. На Жовтневі свята колоністи чекали гостей – шефів-робітників з одеських заводів. До цієї зустрічі художники виготували здоровенний плакат «Добро пожалувати», прикрасили клуб революційними лозунгами й- різнокольоровими прапорцями. Був випущений спеціальний номер стінної газети «В нове життя».

Оскільки святкування річниці Великого Жовтня співпадало з 100-річчям заснування заводу, начальник колонії майор Буров, старий чекіст, жилавий, велетенського зросту чолов'яга, який мав звичку злегка сутулитись, замовив у міській друкарні тиснений бронзою адрес у шкіряній оправі. Хотілось від імені колективу колонії гідно привітати ювілярів.

Текст склали теплий, сердечний, віддрукували його на доброму папері і з великим смаком оформили у граверів-друкарів. Вранці мали урочисто вручити адрес гостям.

А під вечір хтось із колоністів викрав у червоному кутку з книжкової шафи приготований шефам подарунок.

Після довгих розшуків обкладинку адреса витягли з-під матраца сімферопольця Дімки Чилікіна. Брудний і зім'ятий аркуш з текстом привітання було знайдено в ящику для металевих відходів.

– Здорово ти дав, мамочка. Вищий клас! – схвально шепнув на вухо Чилікіну Патефончик, почувши, що Дімку викликає до себе начальник колонії.

Дімка нахмурився і буркнув:

– Цього я не робив. Хтось підсунув мені папку…

– Говори!.. – хитро підморгнув Патефончик, з усмішкою поплескавши його по плечу.

– Не жити мені! – щиро сказав Дімка.

І Сенька Патефончик повірив йому, але повірив майор Буров.

Завжди врівноважений, він навіть почав кричати на Дімку, назвав його безсовісним і посадив на три доби під арешт. Але відбувати кару Чилікіну не довелося.

Тільки-но його відвели в карцер, до кабінету начальника колонії постукав Патефончик. Він клубком вкотився в кабінет і, наче в себе вдома, без церемонії всівся на стілець, закинув ногу на ногу.

– Я прийшов до вас для ділової розмови.

Буров повернувся до нього.

– Слухаю тебе.

– Ви, громадянине начальник, знаєте мене не перший день, – мнучи в руках модного, але вже добре зношеного кашкета, здалеку повів Патефончик.

– Так, четвертий рік ми знайомі, – чи то з схваленням, чи то з осудом промовив начальник колонії і посміхнувся.

Патефончик витримав невелику паузу.

– Вам відомо, – знову заговорив він, – що востаннє мене зцапали, як безсовісного фрайєра, за підробку облігації виграшем в п'ятдесят тисяч. Ну, схотілось мені на мить стати таким одеським багатієм. «Мечты, мечты, где ваша сладость?», як сказав ще в минулому сторіччі хороший чоловік Саша Пушкін.

Майор Буров посміхнувся і запалив цигарку.

– Те, що ти почав читати Пушкіна, добре, Патефончик вклонився йому і вів далі:

– Потрапивши знову в цю установу, я вирішив поставити хрест на минулому і перекуватися на сто процентів. Хочу бути культурним робітником і культурно жити.

Начальник колонії струсив з цигарки купку попелу, глянув скоса на Патефончика і глухо мовив:

– Ти й раніше мені це саме обіцяв.

– Тоді я був ще, як кажуть, молокосос, а зараз почав трохи кумекати, – серйозно зауважив Патефончик і з чарівною щирістю додав – Жити мені сто один рік, коли я знову повернуся до суспільства антифасадом!

– Чому ж ти не хочеш оволодіти якимсь ремеслом? – піднявся з-за столу майор. Його велетенська тінь попливла по стіні, злилась з півтемрявою кутка, де він зупинився.

Патефончик, не відриваючи погляду од розпеченого волоска настільної лампи, відповів: