Справа № 3-172 (г) відновлюється - Крупенкін Віктор Іванович - Страница 10

Крадіжку зроблено з підкресленою недбалістю. Висччий замок та скобель, зірваний з дверей, валялися тут же, біля кладової, поряд з загубленою наволокою; простирадел, які лише напередодні одержали з пральні, значно поменшало, пожований недокурок дешевої цигарки кинуто в куток на гору білосніжної білизни.

Черговий вихователь – сухорлява людина середнього зросту, із запалими щоками і сивиною на скронях – доповів про це директору. І по тому, як уважно той вислухав його рапорт, черговий зрозумів, що злодюжкам це так просто не минеться.

– Добре, я розберуся, – заворушив круглуватими ніздрями директор. Голос його пролунав твердо.

За оббитими чорним дерматином дверима кабінету почувся поспішний тупіт дитячих ніг, перериваний збудженими голосами, зазвучала маршова музика ранкової гімнастики.

В спецбудинку починався звичайний трудовий день.

В тому, що крадіжку вчинив хтось із вихованців, директор не мав сумніву. Злодій з вулиці не поводився б так зухвало. Директору, товстуватому брюнетові з блискучою лисиною, стало гірко на душі, що серед вихованців вряди-годи все ж помічалися вияви рецидиву. Адже діти самі бачать і відчувають, що дитяча установа, куди їх тимчасово помістили, перш за все потрібна їм самим, оскільки вона допомагала кожному з них забути про своє погане минуле і, зрештою, вела до нового, чесного життя.

Перебираючи в пам'яті всіх вихованців, директор намагався визначити, хто з них міг діяти гак зухвало й нахабно. Одна за одною відпадали кандидатури, і скоро залишилось лише дві – мовчазний, озлоблений феодосієць Сашко Кураков і цей новенький, сімферополець Діма Чилікін. Та і феодосієць був поза підозрою, бо він уже третій день лежав в лазареті з вивихнутого ногою. Значить, крадіжку у кладовій міг вчинити тільки сімферополець, який недавно спалив у грубці два десятки зубних щіток.

Щоб переконатися, наскільки вірне його припущення, директор дістав з невеличкого сейфа особову справу Діми Чилікіна. Вчитуючись у скупі рядки документів, досвідчений педагог виразно уявив собі внутрішній світ цього невисокого, але сильного, з живими темними очима підлітка, з яким не могли нічого вдіяти ні мати, ні школа, ні сусіди. Як погано, коли діти ростуть без нагляду. Скільки встиг набешкетувати лише за один рік цей симпатичний на вигляд хлопчисько.

– Покличте до мене Чилікіна, – вийшовши в коридор, сказав директор черговому вихователю.

– Це новенький із Сімферополя?

– Так, його звати Діма.

Вихователь пішов виконувати розпорядження.

Директор терпляче чекав з півгодини; але Чилікін не з'явився. До кабінету увійшов черговий вихователь, чимось дуже занепокоєний.

– Чилікіна нема ніде, – доповів він.

– Як нема? – здивовано перепитав директор, – Де ж він міг подітися? Шукайте краще.

– Скрізь уже шукали, і як у воду впав.

– Погукайте ще! – суворо наказав директор. – Щоб через десять хвилин вихованець Чилікін був у мене.

Черговий поспішно вийшов. Та знайти Чилікіна йому так і не вдалося.

Під час сніданку за столом не виявилось і Вови Вітковського, який недавно прибув з Керчі. Не прийшли Чилікін з Вітковським і на обід. Тоді всі зрозуміли, що хлопці втекли.

Директор повідомив про втікачів у розшук. До сонячної Алушти, оточеної стрункими кипарисами, Дімка з Вовкою добирались на машині. Вони їхали в кабіні великого автофургона, навмисне не сівши в автобус. Думку про втечу подав Вітковський.

– Знаєш, які неприємності матиме наш директор, коли ти втечеш? – переконано сказав він, випадково почувши у спальні, як погрожував Дімка допекти керівникові дитячого будинку. – Навіть з роботи можуть зняти., На це Чилікін тоді відповів:

– Додому я вже не повернусь… Куди ж тікати?

– В Ялту.

– Там у мене немає жодного знайомого.

– А я?

– Хіба ти теж хочеш втікати?

– Якби не хотів, не пропонував би тобі.

– А хто у тебе в Ялті?

– Бабуся. Вона добра, нас не викаже.

– А сам ти звідки?

– З Керчі.

– За що ж тебе запроторили в спецбудинок?

– За любов до мандрів.

І Вова коротко розповів темноокому сусідові про себе. До Керчі він жив у Ялті, а ще раніше – на далекій Камчатці. Батько й мати його рибалки. Ріс він безтурботно, як ї всі діти, – ходив до школи, відвідував фізкультурний гурток, а на літо виїздив у піонерський табір. Там любив стрибати, стріляти з дрібнокаліберної, плавати наввипередки, йому подобалося бути переможцем в цих змаганнях, і він не раз мріяв обов'язково стати чемпіоном країни. В дитинстві все здається доступним і легким. Тоді він ще не знав, що життя може робити круті повороти. Коли Вова був у третьому класі, від них назавжди пішла мама. Вона одружилася з капітаном сейнера з сусіднього промислу і перейшла до нього. Батько спершу сумував за нею, скучав і Вовка. Потім вони склали речі в чемодан і поїхали до бабусі в сонячну Ялту. Бабуся дуже лаяла Вовину маму, що вона покинула сім'ю. Батька знову Потягло на море, а Вова полюбив мандрувати. Він сам не знав, звідки в нього з'явилась ця пристрасть. Якось, пробравшись на теплохід, він поїхав в Одесу. Коли вже сходив на пірс, його затримали і повернули назад до Ялти. Іншим разом він доїхав до Поті. Тут його випадково зустрів батько, який прибув із своїм сейнером здавати улов. Він нам'яв синові вуха і першим же судном відправив його додому. Влетіло Вові і на зборі загону. Але бажання мандрувати у нього не зникло. Коли батько одружився вдруге і вони переїхали в Керч, Вова зробив ще дві подорожі. На ліхтарі «Бея» в Жданов і на автобусі в Євпаторію. З Євпаторії він хотів потрапити на Кавказ, але його затримали на теплоході і відвели в дитячу кімнату. Працівник міліції зв'язався по телефону з керченською школою, де вчився Вова. Директор розповів про пристрасть учня Вітковського до бродяжництва і порекомендував на рік-два влаштувати юного «мандрівника» в спецбудинок. Бо ні шкільний колектив, ні батьки утримати його дома не могли. Так Вова і став Дімчиним однокашником.

Вислухавши Вітковського, Чилікін сказав:

– Добре, зірвемось. Тільки директору нашого будинку я віддячу по-своєму.

Вночі Дімка пробрався в кладову, забрав десяток простирадел і, розбудивши Вітковського, втік з ним через вікно. Коли розвиднілось, вони були вже на околиці грязевого курорту Сакі, за шістнадцять кілометрів від Євпаторії. Якась спекулянтка перекупила у Дімки всі простирадла, заплативши по десять карбованців за кожне. Гроші на проїзд вони вже мали. Вітковський, який мав певний досвід; порадив Дімці їхати далі не міжміським автобусом, а на попутній машині, досить грунтовно довівши, що так буде безпечніше.

– А то кинуться, що нас нема, зразу у міліцію повідомлять, а міліція по телефону – по автостанціях. І зацапають нас зразу ж.

Дімка погодився з його міркуваннями. Повертатися у спецбудинок під конвоєм йому не хотілося. Зупинивши автофургон і дізнавшись, що він їде в Алушту, втікачі умовили шофера взяти їх у кабіну.

– Ви що, близнята? – поцікавився чорночубий водій з лукавими зморшками біля очей, не без цікавості розглядаючи маленьких пасажирів. Обидва хлопчаки були майже рівні на зріст, в однакових костюмчиках. Тільки очі в одного блакитні, мрійні, а в другого чорні – ледь маслянисті, з гарячим вогником.

– Так, дядечку, у нас одна мама, – збрехав Вовка, непомітно штовхнувши ліктем свого товариша.

Дімка додав:

– Тільки я більше схожий на батька, а він – на матір…

– Куди ж ви їдете, коли це не таємниця? – знову поцікавився чорночубий водій.

– До бабусі в гості, – відповів Вова. – Вона живе в радгоспі під Алуштою.

– Значить, вас на повороті скинути?

– Ага, ми звідти пішки двинемо.

Шофер зупинив фургон там, де попросили хлопці.

Вилазячи з кабіни, Дімка з виглядом бувалої людини всунув у руку водієві дві десятки. Але той не взяв грошей:

– Не треба, хлопчики, я не калимщик. Краще купіть на них своїй бабусі подарунок. Вона дуже зрадіє.

Коли машина від'їхала, Вовка сказав:

– Давай обійдемо Алушту, а на околиці знову попросимось на попутну.