Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 73

– Я не знав, хто понесе мою картку через лінію фронту, – сказав він, – але картка до рук брата не потрапила.

– Це вірно. Я її не доніс до адресата: загубив разом з бумажником. Без неї я не наважився писати вашому братові. Можливо, це на краще.

Микита Родіонович невиразно знизав плечима. Помовчали. Ожогін навмисне не виявляв цікавості.

– Ну, от, – невпевнено сказав Саткинбай після довгої паузи, – виявляється, ми й пригодилися. Згадав про нас пан Юргенс.

Микита Родіонович не стримався і мимоволі посміхнувся.

– Хто-хто, а вже Юргенс ніяк не міг про нас згадати, – сказав він.

Саткинбай здивовано втупився у нього очима. Маленькі очиці його округлилися:

– Чому ви так упевнені?

– Як мені відомо, покійники нічого не можуть згадувати, а пан Юргенс уже понад два роки лежить на кладовищі.

Очі Саткинбая округлилися ще більше. Зморшкуватий лоб зібрався в гармошку. Він, не кліпаючи, дивився в очі Ожогіну, не знаючи, як сприйняти його слова – серйозно чи за жарт.

– Не розумію, – нарешті промовив він. – Про кого ви говорите?

– Про Юргенса, – пояснив Ожогін, – про колишнього Юргенса, який незадовго до закінчення війни пустив собі кулю в рот. Я був на його похороні і на власні очі бачив його могилу.

– Нічого не розумію… – розгублено промовив Саткинбай. – Тоді кому ж ми ще потрібні?

– Про це я вас хотів спитати. Листа ви писали?

– Я.

– Хто вам назвав паролі?

– Є така людина. Я дію за її завданням… Ви про неї пізніше дізнаєтесь.

– Тоді що ж вам незрозуміло? Що Юргенс помер, а робота триває?

Вийнявши хусточку, Саткинбай витер спітніле обличчя, лоб.

– Мене зовсім недавно повідомили про те, що треба діяти, – промовив він. – Я вже й забув про це… Я вважаю: раз гітлерівцям кінець, значить, і всьому кінець. А вийшло по-іншому.

– А що вам доручено мені сказати? – спитав Микита Родіонович.

– Чи готові ви виконувати свої зобов'язання? Ось що.

– І все?

– І домовитись про наступну зустріч.

– Зрозуміло. Ви сказали на початку розмови, що є людина…

– Так, є, – підтвердив Саткинбай. – Вона стоїть над нами. Від неї і йде команда. Вона сказала, що буде зустрічатися з вами.

– Хто це такий?

– Цього я вам сказати поки що не можу. Самі дізнаєтесь.

– Коли не можна – не треба, – сказав Ожогін.

Саткинбай запалив погаслу цигарку, мовчки докурив, потім заговорив знову, але тепер тихо, наче побоювався, що хто-небудь почує.

В середу біля консерваторії, о сьомій годині вечора, Ожогіна чекатиме легкова автомашина. Він може, не церемонячись, сідати в неї. Шофер довезе куди слід. Треба лише сказати йому слово «карагач».

Саткинбай назвав номер автомашини і попрощався.

Минувши провулок, Саткинбай вийшов на головну вулицю, постояв на тротуарі, роздумуючи, почекати трамвая чи ні, і вирішив іти пішки.

Він був ще під враженням зустрічі й розмови з Ожогіним. Головне, що йому засіло в голову, – це повідомлення про самогубство Юргенса. Саткинбай вважав, що його знайшли і примусили працювати саме за дорученням Юргенса. Він навіть створив у своїй уяві приблизно таку картину: Юргенс сидить у якій-небудь капіталістичній країні і пам'ятає про нього, Саткинбая. Та й як не пам'ятати! Адже Саткинбай зробив чимало послуг гітлерівській розвідці. Він співробітничав з нею з тисяча дев'ятсот тридцять четвертого року, після того, як його вивіз із Туреччини німецький капітан Ціглер. Турецька розвідка не без вагань відпустила Саткинбая в Німеччину, але їхати треба було. Фашисти вже виношували план походу на схід, і спеціалісти в мусульманських справах, такі як він, були їм потрібні. У гітлерівців Саткинбаю жилось непогано. Єдине, що його турбувало, – це майбутнє. Юргенс не раз нагадував, що доведеться «працювати» в Радянському Союзі.

Звичайно, подорож в Узбекистан, який він залишив у двадцятих роках, була йому не до вподоби, і він не помилився у своїх важких передчуттях: подорож була нелегкою. Вона забрала у нього багато сили, нервів, здоров'я. Були моменти, коли він втрачав самовладання і віру в можливість залишитись на волі.

Ще й досі Саткинбай з огидою згадує свої перші кроки тут, у місті, яке стало для нього чужим. Він прибув у місто ранньою весною сорок п'ятого року, коли на заході ще гриміли гармати. Свідомість того, що він добрався до місця, і радувала і лякала одночасно.

Документи, видані Юргенсом, ні в кого не викликали підозрінь. Кому могло прийти в голову, що під виглядом солдата, демобілізованого за віком і по контузії з Радянської Армії, ховається гітлерівський агент! У місті повинні були жити надійні люди, друзі, однодумці: старий Ширмат, Дражников, Абдукарим, Файзулла…

Зійшовши з поїзда, Саткинбай вирішив знайти Файзуллу. В першу чергу треба було поговорити про житло і роботу.

Квітуче, залите світлом весняного сонця місто вразило Саткинбая і викликало в його душі злість. Ці широкі вулиці, вкриті дзеркалом асфальту; ці світлі, красиві багатоповерхові будинки з розкішними під'їздами і відкритими балконами; ці узорчаті й гарні, як мереживо, огорожі, що просвічуються наскрізь; ці розлогі, що так і манять у свій затінок, тополі, клени, липи; ці машини, сотні, десятки сотень машин, – все, все здавалося чужим, незрозумілим, непотрібним у цьому старовинному східному місті, а головне, суперечило тому, що чув про нього Саткинбай там, по той бік.

Саткинбай не міг байдуже дивитися не тільки на вулиці і будинки, але й на. людей, які йшли йому назустріч, обганяли його. Він не пізнавав у них своїх колишніх земляків. А вони, спокійні, зосереджені, веселі, життєрадісні, йшли у своїх справах, їхали в трамваях, автобусах, машинах…

На перехресті двох вулиць Саткинбай звернув праворуч, дійшов до провулку і нерішуче зупинився.

«Невже заблудив?» майнула неприємна думка.

Він поглянув навколо, постояв кілька секунд, роздумуючи, і повернувся на перехрестя. Ось двоповерховий будинок, від нього йде провулок. Ці чотири будинки теж знайомі. А п'ятий надбудований: раніше був один поверх – тепер два.

«Ні, не помилився, іду правильно», заспокоїв себе Саткинбай, але, дійшовши до провулка, знову розгублено зупинився.

Ліва сторона, на якій стояв будинок Файзулли, де була крамниця вірмена Алоєва, стала невпізнанною. Замість низеньких глинобитних мазанок красувався великий триповерховий будинок школи.

Будинку Файзулли немає! Хто йому відповість на питання, де тепер Файзулла?

Круто повернувши, він швидкими кроками пішов назад.

На трамвайній зупинці, група дівчат-узбечок голосно, палко про щось розмовляла. Саткинбай прислухався. Вони розмовляли по-російськи. Вони винуватили якогось комсорга в нерішучості і в тому, що в нього слова розходяться з ділом. Особливо обурювалась худенька дівчина, яку подруги називали Саодатхон.

Підійшов трамвай. Саткинбай кинув на дівчат погляд, сповнений гидливості, сплюнув убік і слідом за ними ввійшов у вагон.

Користуючись тіснотою у вагоні, Саткинбай проштовхався до Саодатхон і, ніби ненавмисно, наступив на її маленьку ногу.

Дівчина скрикнула від болю, і на її очі набігли сльози.

Бабуся, яка сиділа тут же, підсліпуватими очима докірливо подивилася на Саткинбая, похитала головою, але нічого не сказала.

Через три зупинки Саткинбай зійшов з трамвая. Перейшовши через великий красивий міст, що височів над повноводим каналом, він став у тінь і замислився. Важкі думки гнітили його.

Туркестану, старого Туркестану не було. В місто непереборно, владно ввірвалося нове. Відступали, безслідно зникали мазанки, зигзагоподібні безокі вулички, мечеті, дували. Нове тіснило їх перспективою широких вулиць, громаддям будинків, зеленню парків і скверів, стрункими рядами дерев, чіткими лініями зрошувальних каналів.

Саткинбай міцно заплющив очі. Йому здалося, що він спить і коли відкриє очі – все це зникне. Але ні, місто шуміло, дзвеніли трамваї, басисто гули сирени автомашин, не вгаваючи розмовляли люди.

– Тікати, тікати звідси! – прошепотів Саткинбай і швидко пішов до околиці міста.