Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 72

Микита Родіонович з задоволенням слухав майора Шарафова. Після кількох зустрічей і розмов, які були у Микити Родіоновича з майором за минулі два з лишнім роки, він пройнявся до Шарафова повагою і симпатією. Майор був наділений допитливим розумом, рівним, спокійним характером і вмів говорити переконливо.

– Ну добре. Не будемо ламати голову. Майбутнє покаже, з ким ми маємо справу. – Майор підвівся. – Доведеться вам грати колишню роль, Микито Родіоновичу. Бажаю успіху. Чекаю дзвінка.

II

Телеграма від Антоніни прийшла під час відсутності Костянтина, і зустрічати її виїхав у неділю сам Микита Родіонович.

Антоніна виглядала стомленою і засмученою. Її чорне волосся, заплетене в густі довгі коси, підкреслювало незвичайну блідість обличчя.

– Що трапилося, Тоню? Чого ти затрималась? Костя так турбувався…

– Він знову поїхав?

– Так, ще в середу. Термінове відрядження, – наче виправдуючи брата, почав пояснювати Микита Родіонович.

Антоніна зітхнула:

– Завжди термінові відрядження! Дружина хоч зникни, він і не помітить.

– Навіщо ти так говориш! – заперечив Ожогін. – Костянтин дуже непокоївся за тебе. В останні дні ми ламали голову, куди ти запропастилася, – ні телеграми, ні листа. Що тебе затримало?

– Довга історія… Тут незручно. Розповім дома.

А вдома вона почала прибирати і тільки надвечір вийшла на веранду і, сівши в плетене крісло, запропонувала:

– Посидьмо, поговоримо.

День згасав. Ще не відчувалося вечірньої прохолоди, але денна спека вже спала. Призахідне сонне зайшло за будинок, і шибки у вікнах сусіднього будинку запалали яскравим вогнем. Ледве чути було шум міста.

– Зі мною трапилась безглузда пригода, – почала Антоніна і важко зітхнула.

Вона погортала журнал «Вокруг света», що лежав на столі, і поправила квіти у вазі.

«Хвилюється», подумав Микита Родіонович.

Розповіла вона ось що. У московському поїзді, що йде через Свердловськ, виявилось одне вільне місце у спальному вагоні прямого сполучення. Антоніна потрапила в чотиримісне купе, де вже було троє чоловіків. Швидко познайомилась. Один з пасажирів – як з'ясувалося пізніше, іноземець, який непогано володіє російською мовою, – запропонував їй зайняти нижню полиню. Він їхав транзитом, через весь Радянський Союз у Шанхай, в справах своєї фірми. Двоє інших – артисти – поверталися з курорту у Владивосток.

– Ну, знаєте, як буває в дорозі, – продовжувала Антоніна, – взаємні послуги, турботи, невимушені розмови. Всі мої супутники виявилися людьми делікатними, люб'язними, і я зовсім не шкодувала, що потрапила в чоловіче товариство.

Іноземець, за словами Антоніни, відзначався товариськістю, вмів підтримувати цікаву розмову. У нього в житті було багато пригод: він був учасником останньої війни, побував у Африці, в Єгипті. До війни він деякий час жив у Радянському Союзі і працював консультантом на якомусь будівництві в Середній Азії. Це був солідний чоловік з великим круглим лобом, з борідкою і сивіючою шевелюрою. Одягнутий він був вишукано, зі смаком.

– Спочатку мені здалося, що він понурий і має важкий характер, – пояснила Антоніна, – але дальша його поведінка спростувала це. Вдень майже перед кожною зупинкою він одягав рогові окуляри для захисту очей від сонця, виходив з вагона і повертався обов'язково з якою-небудь покупкою. Приносив фрукти, овочі, солодощі, якось приніс пляшку вина. Частував усіх і в першу чергу мене. Коли стали наближатись до Новосибірська, він вийняв з портфеля допотопний довідник, порився в ньому і спитав: «Незабаром Новомиколаївськ?» Я розсміялася: «Про Новомиколаївськ усі давно забули. Ми знаємо Новосибірськ».

Антоніна вчилася в Новосибірську, любила це місто і почала описувати його. Іноземець зацікавився, почав її розпитувати. Вона, звичайно, не пошкодувала фарб, а потім повідомила, що в Новосибірську в неї пересадка.

Микита Родіонович уважно слухав Антоніну. Історія виходила дуже довга, але поки що в ній не було нічого безглуздого.

Незабаром у купе виникла суперечка про новосибірський театр. Антоніна доводила, що це кращий театр в СРСР. Один з артистів підтримав її: йому доводилось бувати в Новосибірську. Другий артист заявив, що найкращий театр в Одесі.

Іноземець, який не бачив ні одеського, ні новосибірського театру, почав цікавитись архітектурою одного і другого.

«Ви нічого не втратите, якщо самі побачите театр і переконаєтесь, що я маю рацію», сказала йому Антоніна.

Спочатку він промовчав, а потім, у дальшій розмові, висловив бажання зробити зупинку в Новосибірську. Артисти сміялися: «Ось що значить інтересна дама: відразу умовила!».

– Я думала, що він жартує, але коли почали під'їжджати до міста, іноземець застебнув чохол свого маленького чемодана і приготував макінтош. Ми разом зійшли з поїзда, а при виході з вокзалу розійшлися. Він узяв таксі, а я пішла здавати речі в камеру для схову багажу. Більше я його не бачила.

– І все? – спитав розчарований Микита Родіонович.

– Ні, не все, – відповіла Антоніна. – Це лише початок, але без нього незрозуміле все інше.

В Новосибірську Антоніна зайнялася своїми справами, а коли прийшла на вокзал за речами, її зупинили і запросили зайти до прокуратури.

Антоніна розгубилася. В прокуратурі почали цікавитись, хто вона, куди і звідки їхала, чому опинилася в Новосибірську. З першої розмови вона так і не з'ясувала, в чому справа.

Лише на другий день, з нової розмови, вона зрозуміла, що все зв'язано з іноземцем.

Слідчий цікавився, за яких обставин виникло між ними знайомство, зокрема, спитав: «Ви не будете заперечувати, що рекомендували іноземцю зробити зупинку в Новосибірську?»

Вона докладно пояснила, як усе сталося.

Потім слідчий сказав Антоніні, що ніяких претензій до неї не має.

– Із заключної розмови з ним я нарешті дізналася, в чому справа. Виявляється, іноземець на другий день після приїзду безслідно зник. А пізніше нібито знайшли його труп. Мене більше не викликали, очевидно, впевнившись, що я ні в чому не винна… Взагалі, історія неприємна. Я й досі не можу отямитись…

Антоніна замовкла.

Тепер і Микита Родіонович. погодився, що історія дійсно незвичайна…

– Недаремно Костя хвилювався, – сказав він. – Наче відчувало його серце, що з тобою щось трапилось. А я його все заспокоював…

Микита Родіонович і Антоніна, захоплені розмовою, не почули скрипу хвіртки і кроків. Вони підвели голови лише тоді, коли зашаруділи розхилені чиєюсь рукою густі кущі клематису. Між ними з'явилася голова незнайомого чоловіка з маленькою сивуватою борідкою.

Тихо, наче боячись порушити розмову, він привітався і повідомив, що хотів би бачити Ожогіна Микиту Родіоновича.

– Я до ваших послуг… Проходьте сюди, – піднявся з-за стола Ожогін.

Антоніна пішла в кімнату, захопивши з собою журнал.

Гість зайшов. Високий на зріст, широкоплечий, у білому шовковому костюмі, в тюбетейці. На вигляд йому було сорок п'ять – сорок вісім років.

– Ви Микита Родіонович Ожогін? – спитав він ще раз.

– Так.

Гість простягнув через, стіл руку. Микита Родіонович потиснув її.

Незнайомий тримався впевнено і навіть розв'язно. Маленька голівка на його огрядному тілі і застигла посмішка на обличчі справляли кумедне враження.

– Сідайте, – запросив Ожогін. Як не дивно, нервозність, яка не залишала його з п'ятниці, змінилася повним спокоєм.

– А іншого місця у вас немає? – спитав гість і озирнувся.

– Можна пройти в сад, – запропонував Микита Родіонович.

Гість погодився.

Пройшли в сад і сіли на дерев'яну лаву, вкопану в землю.

Незнайомий вийняв пачку цигарок, закурив і, пильно подивившись на Ожогіна, спитав:

– Ви прочитали мого листа?

Ожогін нахилив голову.

– І не догадуєтесь, хто я?

– Признатися, ні.

– Я той, хто ніс вашу фотокартку для Костянтина Ожогіна, – Саткинбай… – Гість не відривав погляду від обличчя Микити Родіоновича, прагнучи побачити вираз обличчя, з яким він зустріне це повідомлення. Микита Родіонович спокійно витримав погляд.