Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 45

– Теоретична підготовка по розвідці і радіосправі майже закінчена. Можна починати практичні заняття по прийому і передачі. Їм буде видана портативна радіостанція для зв'язку з радіоцентром. На добу намічено два сеанси: денний і нічний. Залишилося навчити їх самостійно монтувати приймач і передавач.

– Значить, підготовку можна вважати закінченою?

– Не рахуючи шифру.

– До шифру ми ще повернемось.

Особняк Юргенса, весь повитий хмелем, стояв у східній частині міста, на Лернерштрассе. Друзі підійшли до нього без п'яти десять. Стукати або дзвонити не довелося: той самий беззмінний служник люб'язно відчинив парадні двері і байдужим голосом запросив іти за ним.

Юргенс не примусив довго чекати на себе.

– Я поспішаю, – сказав він, – а тому. буду коротким. Завтра подзвонить пан Долінгер і запросить вас до себе. Це людина, з якою вам доведеться займатися радіосправою. Відносно квартири повідомлю днями, а поки що живіть у готелі. Нічим утруднювати або обмежувати вас не збираюсь: бувайте де завгодно, заводьте знайомих, але тримайте, як і раніше, в абсолютній таємниці відносини зі мною, з моїми людьми, і не зближуйтесь з особами, які при зміні ситуації в місті можуть вас скомпрометувати. Коротше кажучи, ніхто, крім визначених мною осіб, не повинен знати про наші зв'язки… Видайте себе за громадян, вивезених з Росії, за так званих переміщених осіб.

Юргенс присвоїв Ожогіну і Грязнову паролі-клички, забезпечив їх перепустками для круглодобового ходіння по місту і грішми.

– У мене все, – закінчив він, ховаючи в кишеню одержані від друзів розписки. – Якщо є запитання – будь ласка, тільки швидше.

– У нас одне запитання, – почав Микита Родіонович. – Дуже настирливий по відношенню до нас власник готелю Моллер. Він буває у нас, запрошує до себе, багато базікає…

– Про що?

– Про все, що відбувається у місті, не виключаючи секретних відомостей.

– Нехай собі базікає…

– А що робити, коли він цікавиться нашою думкою про те чи інше питання?

– Він що, випитує що-небудь?

– Так.

– Старайтеся більше слухати його і якомога менше говоріть самі. Так буде краще.

III

На початку вузького провулка містилась пивна – «Бірхалле». Від інших пивних вона зовні нічим не відрізнялася, але в ній, крім пива, можна було одержати, правда, за високу ціну, чашку сурогатного кофе – темної рідини з поганим запахом – і бутерброди з мікроскопічних порцій ерзац-хліба й сиру.

Кожного ранку Ожогін і Грязнов приходили в пивну і займали столик. Вони змушені були снідати тут, бо в готелі, по талонах коменданта міста, їм давали лише обід. Друзі приходили в «Бірхалле» зразу ж після відкриття, щоб встигнути захопити місце в цьому завжди людному і гамірному закладі.

Збиралися тут спекулянти, лихварі, посередники в торгових операціях, люди з кримінальним минулим. Мармурові дошки столиків носили на собі сліди різних арифметичних підрахунків, за якими ховалися найрізноманітніші зговори та угоди. Скільки темних справ приховували ці обшарпані, старі столики!

Сьогодні друзі прийшли з деяким запізненням і поспішили зайняти крайній столик. Офіціант, який уже примітив цих відвідувачів і не раз одержував від них щедрі чайові, швидко підбіг і прийняв замовлення на бутерброди й два кухлі пива.

– Все знайомі обличчя, – сказав Андрій, оглядаючи зал.

– Так, набридли, – погодився Микита Родіонович. – Он того, рябого, що сидить біля вікна, я бачу щодня… Ти не озирайся, – попередив він Андрія. – Він посміхається і, мабуть, збирається підійти до нас.

Низький огрядний чоловік у сорочці з штучного шовку щось шепнув сусіду, встав з місця і попрямував до друзів. У цей час подали пиво і бутерброди. Незнайомий підійшов до столика і, присунувши вільний стілець, сів поруч з Ожогіним. Обличчя його було дуже спотворене віспою.

– Є справа, – сказав він замість привітання і поклав свою велику, густо порослу волоссям руку на руку Ожогіна.

– Будь ласка, – з цікавістю і здивуванням дивлячись на незнайомого, сказав Микита Родіонович.

– Можу влаштувати невелику партію гаванських сигар. Долари є?

Микита Родіонович заперечливо похитав головою, стримуючи посмішку.

– Фунти?

– Теж немає, – відповів Ожогін.

– Радянські карбованці? – вже пошепки спитав рябий.

– А цих тим більше.

– Жаль. Дуже жаль, – сказав незнайомий, скрушно похитавши головою. – Сигари справжні, без підробки. А що вас цікавить? – спитав він, ковтнувши повітря.

– Поки що нічого, – відповів Микита Родіонович, вже не стримуючи посмішки.

– Розумію… – Рябий багатозначно підморгнув. – Розумію, – і, потиснувши руку Ожогіну, встав і відійшов.

Що він зрозумів, друзі так і не усвідомили.

За сусіднім столом ішов торг за два ящики анілінових фарб.

– Ну й товариство! – тихо сказав Грязнов, нервово поводячи плечем.

– Нічого, звикнемо, Андрію.

Допивши пиво і поклавши на стіл гроші, друзі вийшли.

… По тротуару біля готелю прогулювалася дружина Моллера. Три хлопчики і три дівчинки йшли слідом за матір'ю попарно, взявшись за руки.

На привітання Ожогіна і Грязнова пані Моллер відповіла ледве помітним нахилом голови.

Зате її чоловік зустрів друзів так, наче не бачився з ними півроку. Потиснувши обом руки, він затягнув їх у свою конторку і мало не силоміць посадив на шкіряний диван.

– Суворо конфіденціально… щойно дізнався… Вчора вночі у готель, що на Штутгартштрассе, спеціально відведений для панів офіцерів, хтось із приїжджих вніс чемодан. Звичайний чемодан, отакого розміру. – Моллер показав розмір чемодана. – І що б ви гадали?

Друзі знизали плечима.

– У чемодані була пекельна машина!

– Що? – здивувався Грязнов.

– Пекельна машина! – повторив Моллер.

– Не може бути, – намагаючись встати, сказав Микита Родіонович.

Моллер рухом руки примусив його сісти.

– Мені ж ви можете повірити? Я власними очима бачив цей чемодан. Він наповнений вибухівкою. Не дай боже, вибухнув би – від готелю не лишилося б і сліду. Так-так, це не жарт. У ньому не менше дванадцяти кілограмів.

– Чому ж він не вибухнув?

– Розумієте, робітник, натираючи підлогу в шістнадцятому номері, почув незвичайний для його слуху шум: «тік-тік, тік-тік, тік-тік». Він подивився в одежну шафу і побачив чемодан.

– Хазяїна чемодана, звичайно, знайшли? – спитав Микита Родіонович.

– Е ні, він не такий дурень: в готелі більше не з'являвся.

До конторки зайшов кельнер і доповів хазяїну, що до телефону просять пожильця з сорок четвертого номера, а там нікого немає.

– Виходить, це нами цікавляться, – сказав Микита Родіонович і встав.

Слідом за ним піднявся з дивана і Грязнов. Моллер їх більше не затримував. Навпаки, взявши друзів під руки, він повів їх по коридору до того місця, де на маленькому круглому столику стояв телефон.

Микита Родіонович узяв трубку, що лежала на столі, і підніс до вуха. Говорив Долінгер. Він повідомив адресу і час зустрічі.

Ввечері Ожогін і Грязнов познайомилися з Долінгером. Це був високий сухорлявий німець років тридцяти, з великими карими очима і крупними рисами обличчя. Жив він у тій самій частині міста, де й Юргенс, – на Лернерштрассе, в невеличкому особняку, схованому в глибині подвір'я.

Долінгер зустрів друзів біля хвіртки і попросив назвати клички-паролі. Потім провів Ожогіна і Грязнова по вузенькій, звивистій алейці в особняк, на даху якого було незвичайно багато антен.

«Радіоцентр», вирішили про себе друзі.

З першої кімнати в різні сторони вели двері, і на кожних красувався коротенький напис: «Вхід заборонено».

Долінгер відчинив одні з цих дверей і запросив за собою Ожогіна і Грязнова. Вони опинилися в невеликій кімнаті з голими стінами. Посередині стояли два прості столи з закріпленими на них телеграфними ключами.

Долінгер відчинив шафу і вийняв звідти компактну, вмонтовану в невеликий чемодан радіостанцію.