Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 44

Старий примусив Аліма кілька разів повернутись, застебнути і знову розстебнути піджак.

– А тепер давайте трохи почекаємо. Нехай потемніє, – задоволений оглядом нарешті промовив він.

II

Німеччина. Чуже, незнайоме місто. Два прямі бульвари, обсаджені липами і кленами, пересікають його з кінця в кінець, сходячись хрест-навхрест. По обидва боки трамваї.

Головна площа носить назву Ратхаусплац. На ній – незграбний, громіздкий пам'ятник, оточений важким чавунним ланцюгом. Тут же будинок ратуші в готичному стилі. Почорнілі фрізи, вкриті мохом, свідчать про те, що будинок цей вікової давнини.

На площі скупчилися найрізноманітніші магазини з яскравими вивісками і порожніми вітринами. У старовинній частині міста вулички в деяких місцях настільки вузькі, що важко розминутись двом автомашинам. Брук, викладений великим квадратним торцевим камінням, відсвічує під променями сонця, як відшліфований.

Будинки переважно кам'яні, з високими черепичними дахами, з мезонінами, з флюгерами на гребенях, з обкованими бляхою дверима і кільцями замість ручок.

На багатьох вулицях збереглися ще ліхтарі, всередині яких замість газових ріжків вмонтовані електролампочки.

То тут, то там підносяться верхівки кірк[4]. Чим далі від центра, тим просторіше. На околиці багато невеликих особняків, оточених тінистими палісадниками і ґратчастими огорожами. І в центрі міста і на околицях – скрізь можна помітити те неминуче, що принесла війна.

Невелике провінціальне місто знаходиться в глибокому тилу, але на вулицях багато інвалідів і поранених з тилових госпіталів, розміщених у місті. Магазини стоять без товарів, і до них майже ніхто не заходить.

Німці і німкені з похмурими обличчями зупиняються біля рекламних тумб, читають вісті з Східного фронту і скептично похитують головою.

Ожогін і Грязнов у місті вже кілька днів. Відрізані від батьківщини, в чужій стороні, вони почувають себе самотніми. Гнітить сум і невідомість. Знайомляться з містом, блукають по вулицях, по парку, стежать за городянами, прагнучи швидше звикнути до нової обстановки, зрозуміти, як тут живуть і чим дихають.

Юргенс тимчасово влаштував їх у готелі «Цум вейсен росс».

Це – похмурий двоповерховий будинок, який закриває своєю понурою тінню всю вузеньку вулицю. Масивні залізні ворота. Подвір'я, викладене великими кам'яними плитами. Номер, відведений для Ожогіна і Грязнова, міститься в кінці довгого коридору, який іде через увесь поверх.

Вузькі вікна скупо пропускають світло. Електроенергія дається лише три години на добу, тому скрізь стоять свічники з недогарками свічок. Підлоги давно вже втратили свій колишній блиск.

… На третій день перебування Ожогіна і Грязнова в готелі, ввечері, коли друзі відпочивали, у двері обережно постукали, і в кімнату просунулась маленька, зовсім лиса голова власника готелю Моллера.

– Пане Моллер! Будь ласка! – запросив Ожогін.

– Так-так, я до вас… Вас просили подзвонити, і якнайшвидше, ось по цьому телефону. – Він подав маленький клаптик паперу і без запрошення сів на стілець. – Я подумав: «О! У них є в нашому місті знайомі…»

У Оскара Моллера було порізане зморшками обличчя, швидкі рухи, його малесенькі, під білястими бровами, голубі оченята завжди виявляли жадібну цікавість. До Моллера невідомими шляхами стікалися всі міські новини і плітки.

Моллер знав, що нові пожильці направлені до нього за письмовим розпорядженням коменданта міста, і тому міг догадуватися, хто вони.

– Надзвичайна подія, – продовжував ще тихше Моллер, потираючи лоба: – вчора ввечері у барі п'яні солдати з госпіталю вбили есесівського офіцера. Ви подумайте! І чим убили? Пивними кухлями. Вони його голову перетворили на біфштекс… Так-так… Комедія!

Почуваючи, що Моллер ще довго буде ділитись сенсаціями, Микита Родіонович вийшов у вестибюль до автомата і набрав номер. Відповів голос Юргенса.

Юргенс просив Ожогіна і Грязнова зайти до нього о десятій годині вечора і повідомляв свою адресу.

З Юргенсом друзі не бачилися з дня приїзду. Він підвіз їх спочатку до комендатури, потім до готелю і наказав чекати його дзвінка. Про місцеперебування Зорга й Кібіца нічого не було відомо, заняття перервалися.

Коли Микита Родіонович повернувся в номер, Моллер, вибовтавши зібрані за добу плітки й чутки, почав запрошувати пожильців до себе на обід. Чим енергійніше друзі відмовлялися від запрошення, тим настирливішим робився господар. Довелося погодитись'.

Моллер жив з родиною в будинку, який стояв впритул до готелю. Дружина Моллера, Гертруда, трохи нагадувала Мотрону Силантіївну Тряскіну, але відрізнялася від неї незворушним спокоєм.

Господар провів Ожогіна і Грязнова у вітальню, що одночасно правила й за кабінет. Вона була обставлена меблями, якими, певно, користувалися ще прадіди господаря. Стіни прикрашали фамільні фотографії. В одному з простінків висів портрет Гітлера в профіль.

Коли друзі разом з господарем викурили по сигареті, дружина Моллера покликала всіх до столу.

Одну із стін їдальні майже цілком закривав величезний буфет, який міг би стати прикрасою залізничного ресторану. Крізь засклені дверцята видно було фужери, келихи, чарки, вази з чеського кришталю. Велика люстра-канделябр звисала з стелі, майже торкаючись стола.

По кількості стільців біля круглого стола можна було визначити, з скількох осіб складається родина власника готелю.

На спинках стільців висіли вишивки з написами: «Приємного апетиту», «Вчасна їжа – запорука здоров'я».

Взявши з стола великий бутель з-під газованої води, оплетений тонкою металевою сіткою, і поставивши його на буфет, Моллер з жалем сказав:

– Війна позбавила нас корків з газовою зарядкою, а тому, на жаль, сифон не діє…

Обідали вчотирьох, без дітей.

Закуска складалася з салату найнижчої якості і пляшки мозельського вина. На перше був яблучний суп, на друге – консервоване м'ясо з картоплею і гарніром із зеленого горошку.

До обіду були подані також підсмажені шматочки нормованого хліба, які називалися «тостиками».

Під час обіду господар не переставав базікати, потираючи час від часу свій лоб. Він скаржився на відсутність жирів, на те, що замість продуктів дають ерзаци. Потім розповів про появу в місті родин крупних власників, які ховаються від бомбардування, про те, що його готель завжди переповнений військовими або особливо знатними персонами, з якими рахується навіть комендант міста. Сказав він і про розташований у лісі, недалеко від міста, секретний завод, на який пригнали нову партію військовополонених, про те, що на минулому тижні покінчив з собою власник кінотеатру, від якого, забравши з собою всі цінності, втекла дружина…

Коли базікання Моллера стало нестерпно нудним, друзі встали і, подякувавши за обід, пішли.

На вулиці Микита Родіонович сказав:

– Мене бентежать дві обставини. По-перше, Моллер дуже сміливо висловлює свої думки; по-друге, він не ви являє ніякого інтересу до нас. Хто ми? Звідки? Як потрапили сюди? При його цікавості остання обставина викликає підозру…

Умовилися додержувати у взаємовідносинах з Моллером максимальної обережності.

Юргенс сидів у просторому кабінеті Марквардта. Розмова підходила до кінця.

– Сподіваюсь, ви мене зрозуміли? – спитав Марквардт.

Юргенс схилив голову.

– А ви їх попередили, щоб вони підшукували квартиру?

– Збирався зробити це сьогодні.

– Не поспішайте. Я вже говорив у гестапо. Мені пообіцяли дати кілька адрес. Квартира – питання серйозне, і поспішність може пошкодити справі. Ні ви, ні я не можемо передбачити, хто прийде сюди першим: росіяни, американці чи англійці. Тому краще, якщо вони будуть квартирантами людини, яка себе в якійсь мірі скомпрометувала перед імперією фюрера. До речі, як вони себе поводять?

– Поза підозрою… Перевірку їх я закінчив ще там. Наслідки доповідав.

– Дайте їм паролі, дайте можливість вештатись по місту. Це справі не пошкодить… А як з їх навчанням?