Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 80

Невтомний Ієремія негайно після штурму повів жовнірів, що падали з ніг, на вилазку, яка закінчилася новою поразкою ворога, — і аж після цього тиша огорнула обидва табори.

Ніч була тепла, але хмарна. Чотири чорні постаті тихо й обережно просувалися до східного краю валу. Це були пан Лонгінус, Заглоба, Скшетуський і Володийовський.

— Пістолі добре прикрий, — прошепотів Скшетуський, щоб порох не відсирів. Дві хоругви всеньку ніч стоятимуть напоготові. Вистрілиш — примчимо на порятунок.

— Темно, хоч в око стрель! — буркнув Заглоба.

— Це ж краще, — сказав пан Лонгінус.

— Ну ж бо, тихо! — урвав Володийовський. — Я щось чую.

— То якийся вмирущий хрипить — дарма…

— Тобі б тільки до діброви дістатися…

— О Боже, Боже! — зітхнув Заглоба, тремтячи, мов у лихоманці.

— Через три години почне розвиднятися.

— Уже пора! — мовив пан Лонгінус.

— Пора! Пора! — повторив Скшетуський стишеним голосом. — Іди з Богом!

— Із Богом! Із Богом!

— Бувайте, браття, здорові, і даруйте, якщо перед кимось завинив.

— Ти завинив? О Боже! — заволав Заглоба, кидаючись йому в обійми.

Скшетуський і Володийовський по черзі обняли приятеля. Настала мить, коли стримувані ридання струснули груди рицарів. Один лише пан Лонгінус був спокійний, хоч і зворушений.

— Бувайте здорові! — ще раз повторив він.

І, наблизившись до краю валу, зсунувся у рів. За хвилину його постать зачорніла на протилежному боці рову і, махнувши ще раз на прощання товаришам, він зник у темряві.

Між дорогою на Заложці та битим шляхом, що вів із Вишневця, росла діброва, яка перетиналася вузькими галявинами і з'єднувалася із бором — старим, густим і безкраїм, котрий тягся аж ген за Заложці, — туди й вирішив пробратися пан Підбип’ята.

Дорога ця була вельми небезпечна, бо щоб дістатися до діброви, треба було пройти вздовж усього козацького стану, але пан Лонгінус вибрав її зумисне: саме біля табору цілу ніч крутилося найбільше людей і сторожа найменше уваги звертала на перехожих. Зрештою, на усіх інших дорогах і стежках, у ярах і заростях було розставлено сторожові пости, які регулярно об’їжджали осавули, сотники, полковники, а то й сам Хмельницький. Про те, щоб іти луками і вздовж Гнезни, годі було й думати: там від смеркання до світанку на випасах не стуляли очей татарські конюхи.

Ніч стояла тепла, хмарна і така темна, що за десять кроків не лише людини, а й дерева не видно було. Обставина ця була для пана Лонгіна сприятлива, хоча, з іншого боку, іти доводилося дуже поволі, обережно, аби не впасти у якусь із ям чи траншей, що на всьому просторі вкривали бойовище, зрите польськими й козацькими руками.

Так він дістався до другої лінії польських валів, залишених увечері, і, перелізши через рів, пустився покрадьки до козацьких шанців і траншей. Зупинився і прислухався: у шанцях не було нікого. Зробивши вилазку після штурму, Ієремія витіснив із них молодців: хто не поліг, сховався в таборі. Безліч тіл лежала на схилах і гребенях насипів. Пан Лонгінус щомиті спотикався об трупи, переступав через них і йшов уперед. Час від часу слабкий стогін чи зітхання давали знати, що дехто із лежачих іще живий.

Широкий простір за валами, що тягся аж до першого ряду окопів, виритих іще рейментарями, теж був усіяний трупами. Ям і траншей тут було ще більше, а через кожні кілька десятків кроків стояли землянки, схожі у темряві на стіжки сіна. Але і в землянках нікого не було. Всюди панувала мертва тиша, ніде ні вогника, ні живої душі — тільки полеглі тіла там, де колись був майдан.

Пан Лонгінус прочитав молитву за душі померлих і пішов далі. Гомін польського табору, що гнав його аж до других валів, дедалі дужче стихав, губився вдалині, аж поки зовсім ущух. Пан Лонгінус зупинився й оглянувся востаннє.

Він уже майже нічого не міг розгледіти, бо в таборі не було вогнів; лише однісіньке віконце у замку тьмяно мигтіло, ніби зірочка, яка то з'явиться, то сховається за хмарами, ніби світлячок, котрий то спалахує, то згасає навпереміну. «Браття мої, чи побачу вас іще в житті?» — подумав пан Лонгінус.

І туга важким каменем згнітила серце, не давала дихати. Там, де тремтить цей миготливий вогник, — свої, побратими: князь Ієремія, Скшетуський, Володийовський, Заглоба, ксьондз Муховецький. Там його люблять і ладні захистити, а тут ніч, пустка, темрява, трупи під ногами, вервечки душ і попереду табір проклятих кровопивців, немилосердних ворогів.

Камінь туги ще дужче згнітив серце, став не до снаги навіть нашому велетневі. У душу почали закрадатися сумніви.

Бліда тінь тривоги прилетіла з мороку й почала шепотіти панові Лонгіну на вухо: «Не пройдеш, це неможливо! Повернися, поки не пізно! Вистріли з пістоля, й ціла хоругва кинеться тебе рятувати. Через ці табори, через цей дикий люд не пройде ніхто».

Польський табір, щодня обсипуваний кулями, де панували голод і смерть, а повітря було насичене трупним духом, тієї миті здався панові Лонгіну тихою, безпечною гаванню.

Друзі не докорятимуть йому, якщо він вернеться. Він скаже їм, що це над людські сили, і вони й самі не підуть і не пошлють нікого — й далі чекатимуть милості Божої і королівської.

А якщо Скшетуський піде й загине? «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!… Це спокуса сатанинська, — подумав пан Лонгінус. — Умерти я готовий, а ніщо гірше на мене не чекає. Це диявол лякає слабку душу пусткою, трупами, мороком, бо він нічим не гребує».

Невже ж рицар соромом себе укриє, славу втратить, ім’я своє зганьбить — війську дасть загинути, корони небесної зречеться? Ні, ніколи!

І він рушив далі, випростуючи перед собою руки.

Та враз йому знову почувся гомін, але вже не з польського табору, а з протилежного боку — невиразний поки що, зате глибокий і грізний, ніби в темному лісі зненацька заревів ведмідь. Але неспокій уже не тривожив душі пана Лонгіна, туга більше не стискала грудей, а поступалася місцем приємним спогадам про близьких; і тоді, ніби у відповідь на погрозу, що долинала з боку табору, він іще раз подумки повторив: «І все-таки я піду».

Через певний час він опинився на тому самому бойовищі, де у день першого штурму князівська кіннота розбила козаків і яничарів. Дорога тут уже була рівніша, менше траплялося траншей, ям, землянок і майже не стало мертвих тіл — козаки поприбирали усіх полеглих. І трохи посвітлішало, бо жодні перепони не затуляли простору. Поле похило спадало на південь, але пан Лонгінус відразу звернув круто, намагаючись просковзнути між західним ставком і табором.

Тепер він ішов швидко, не затримуючись і вже, здавалося, досяг краю табору, коли якісь нові звуки привернули його увагу.

Він ураз зупинився і, зачекавши з чверть години, почув тупіт і форкання коней, що наближалися. «Козацький дозор», — подумав він.

Та ось почулися голоси, і пан Лонгінус мерщій кинувся вбік, але, перечепившись об першу ж нерівність ґрунту, розпластався на землі й завмер, тримаючи в одній руці пістоль, а в другій меч.

Тим часом вершники під'їхали ще ближче і нарешті зовсім із ним порівнялися. Було так темно, що він не міг їх полічити, але чув кожне слово розмови.

— Їм важко, та й нам теж, — говорив якийся сонний голос. — А скільки вже добрих молодців гризуть землю!

— Господи! — почувся другий голос. — Кажуть, король недалеко… Що з нами буде?

— Хан розгнівався на нашого батька, а татари погрожують, що нас позв’язують, якщо більше не буде кого.

— І на пасовиськах із нашими б’ються. Батько заборонив ходити до їхнього коша, хто піде — звідти не вернеться.

— Кажуть, серед базарників є перевдягнені ляхи. Краще б її не було, цієї війни.

— Нам тепер іще гірше стало.

— Король недалеко із ляською раттю — ось що найгірше!

— Ех, на Січі я оце зараз спав би собі, а тут товчись потемки, як сіромаха.

— А тут, мабуть, і справді сіромахи водяться, бо коні хропуть.

Голоси поволі віддалялися, і нарешті їх зовсім не стало чути. Пан Лонгінус підвівся й пішов далі.