Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 79

— Погляньте, ваші милості, — мовив староста, — пора, пора повідомити його величності королю.

— Злидні вже, як собаки, вищиряють зуби, — відповів малий рицар.

— А що буде, як коней з’їмо? — спитав Скшетуський.

Так перемовляючись, вони дійшли до князівських наметів, що стояли з правого боку валу. Біля них товпилося кільканадцять кінних розсильних, які мали завдання розвозити по табору накази. Їхні коні, годовані меленою копченою конятиною, яких від цього постійно проносило, шарпалися й шалено підскакували, ні за що не бажаючи стояти на місці. Так було з усіма кіньми у всіх хоругвах: коли кавалерія тепер ішла в атаку, здавалося, що то табун грифів або кентаврів лине полем, більше повітря, аніж землі торкаючись.

— Князь у шатрі? — спитав староста одного із гінців.

— Він із паном Пшиємським, — відповів той.

Староста увійшов перший, не доповівши, а четверо рицарів залишилися перед шатром.

Але за хвилю полог відхилився і з’явилася голова пана Пшиемського.

— Князь негайно хоче бачити ваших милостей, — сказав він.

Пан Заглоба зайшов до шатра, маючи впевненість, що князь не захоче найкращих своїх рицарів посилати на вірну смерть. Але він помилився: не встигли гості йому вклонитися, як Ієремія промовив:

— Повідав мені пан староста про вашу готовність вийти з табору, і я підтримую ваш добрий намір. Навіть найбільша жертва не є великою для вітчизни…

— Ми прийшли тільки спитати дозволу, — відповів Скшетуський, — бо саме ти, ясновельможний князю, єдиний розпоряджаєшся життям нашим.

— То ви учотирьох хочете йти?

— Милостивий князю! — сказав Заглоба. — Це вони хочуть, а я ні. Бог свідок: я сюди не вихвалятися прийшов і не про заслуги свої нагадувати, а якщо й нагадаю, то тільки для того, аби ніхто не подумав, що Заглоба злякався. Пан Скшетуський, пан Володийовський і пан Підбип’ята з Миші— кишок — достойні мужі, але й Бурляй, котрий поліг від моєї руки (про інші подвиги промовчу), теж був великий воїн, вартий Бурдабута, Богуна і трьох яничарських голів, — тож гадаю, що у рицарському мистецтві я не гірший за інших. Але одна річ — хоробрість, і зовсім інша — безумство. Крил ми не маємо, а що по землі не дістанемося — це напевно.

— Отже, ти, добродію, не йдеш? — запитав князь.

— Я сказав, що не хочу йти, а що не йду, я не казав. Коли вже мене Бог покарав бути в їхній компанії, я мушу бути у ній до смерті. Якщо стане непереливки, Заглобина шабля ще знадобиться. От тільки не можу збагнути: навіщо класти голови усім чотирьом? Тому вірю, що ваша ясновельможність відверне од нас смерть і не дасть дозволу на таку безумну затію.

— Ти, ваша милость, добрий товариш, — відповів князь, — і вельми шляхетно з твого боку, що друзів залишати не хочеш, але у своїй довірі до мене ти помилився: я вашу жертву приймаю.

— От тобі й маєш! — буркнув Заглоба, і руки в нього геть опустилися.

Цієї миті до шатра зайшов Фірлей, каштелян бельський.

— Милостивий князю, — почав він, — мої люди схопили козака, котрий каже, що сьогодні вночі штурм буде.

— Мені вже відомо про це, — відповів князь. — Усе готове; хай тільки з насипанням нових валів поквапляться.

— Уже майже скінчили.

— От і добре! — мовив князь. — До вечора переберемося.

Потому він звернувся до четвірки рицарів:

— Після штурму, якщо ніч буде темна, найліпша пора виходити.

— Як це? — здивувався каштелян бельський. — Ти, милостивий князю, готуєш вилазку?

— Вилазка своєю чергою… — відповів князь, — я сам поведу загін. Зараз не про це річ. Ці рицарі беруться прокрастися через ворожий табір і сповістити королю про наше становище.

Каштелян від здивування широко відкрив очі й усіх чотирьох по черзі обвів поглядом.

Князь задоволено всміхнувся. Мав він таку слабинку: любив, коли захоплюються його жовнірами.

— О Боже! — скрикнув каштелян. — Є ще на світі такі серця?.. Хай Бог мені простить!.. Я ваших милостей відмовляти од цього ризику не стану…

Пан Заглоба почервонів від злості, але вже нічого не сказав, тільки сопів, як ведмідь, а князь, замислившись на хвильку, сказав таке:

— Не хочеться мені все-таки марно вашу кров проливати, тому я не згоден, щоб ви одразу йшли усі четверо. Нехай спершу йде один; якщо його уб’ють, козаки не забаряться про це похвалитися, як уже раз це зробили із моїм слугою, котрого схопили під Львовом. Якщо першого уб’ють, піде другий, потім, якщо знадобиться, і третій, і четвертий. Але, можливо, перший пробереться щасливо — навіщо тоді інших без потреби на смерть посилати?

— Милостивий князю… — перебив Скшетуський.

— Такі моя воля і наказ, — із притиском сказав Ієремія. — А щоб ви не посперечалися, першим піде той, хто перший зголосився.

— Це я! — вигукнув, прояснівши на виду, пан Лонгінус.

— Сьогодні ввечері після штурму, якщо ніч буде темна, — додав князь. — Листів до короля жодних не дам; що бачив, ваша милость, те й розкажеш. Візьми тільки як знак оцей перстень.

Підбип’ята узяв перстень і вклонився князеві, той же стиснув його скроні обіруч, потримав трохи, а потім поцілував кілька разів у чоло і тремтливим голосом промовив:

— Ти такий близький моєму серцю, ніби брат… Нехай тебе ведуть і проведуть Господь милосердний і Цариця Небесна, жовніре Божий! Амінь!

— Амінь! — повторили староста красноставський, пан Пшиємський і каштелян бельський.

У князя в очах стояли сльози — це був справжній батько для рицарів! — інші плакали, а тіло пана Підбип’яти пройняв дріж натхнення і кожна жилка запалала вогнем; і звеселилася до глибини ця чиста, смиренна й геройська душа, зігріта надією близької жертви.

— В історії буде записане ім'я твоєї милості! — вигукнув каштелян бельський.

— Non nobis, non nobis, sed nomine Tuo, Domine, da gloriam[80], — сказав князь.

Рицарі вийшли із шатра.

— Тьху, щось мене за горлянку схопило і тримає, а в роті так гірко, як після полину, — мовив Заглоба. — Ще й ті весь час стріляють, побий їх сила Божа! — додав він, показуючи на дим над козацькими шанцями. — Ой, тяжко жити на світі! Ну що, пане Лонгіне, ти вже остаточно вирішив їхати?.. Тепер уже нема іншої ради! Хай бережуть тебе янголи Господні… Хоч би вже моровиця видушила цих хамів!

— Я мушу з вами, добродії, попрощатися, — сказав пан Лонгінус.

— Як це? Ти куди? — спитав Заглоба.

— До ксьондза Муховецького на сповідь, братику. Душу грішну треба очистити.

Сказавши це, пан Лонгінус квапливо подався до замку, а рицарі повернулися до валів. Скшетуський і Володийовський були самі не свої і мовчали, а пан Заглоба не вгавав:

— Мене й досі за горлянку щось тримає. Не сподівався я, що так жаль мені буде його, але немає у світі чоловіка доброчеснішого! Нехай мені хтось заперечить — так у пику й затоплю! О Боже, Боже! Я гадав, каштелян бельський вас утримає, а він ще й підбивав. Дідько приніс цього єретика! «В історії, каже, буде записане ім’я твоєї милості!» Нехай його ім’я запишуть, але не на шкурі пана Лонгіна. А чом би йому самому не вирушити? Мабуть, у нього, як у всіх кальвіністів, по шість пальців на ногах, от і легше йти буде. Кажу я вашим милостям, що світ дедалі гіршим стає, і, певно, правду пророкує ксьондз Жабковський: кінець світу близький. Посидьмо трохи біля валів, а потім підемо у замок, щоб товариством приятеля нашого принаймні до вечора натішитися.

Але пан Підбип’ята, посповідавшись і відговівшись, решту часу провів у молитвах і з’явився аж надвечір перед штурмом, який був одним із найжахливіших, бо козаки вдарили саме тоді, коли війська з гарматами й возами перебиралися на свіжонасипані вали. Якусь мить здавалося, що мізерні польські сили не стримають натиску двохсоттисячної армії супротивника. Польські хоругви так глибоко перемішалися з ворожими, що свої своїх не могли відрізнити — і тричі між собою схоплювалися. Хмельницький напружив усі сили, оскільки і хан, і власні полковники оголосили йому, що цей штурм має бути останнім і що далі вони тільки голодом моритимуть обложених. Але упродовж трьох годин усі атаки були відбиті з такими страшними втратами, що згодом ходили чутки, ніби у цій битві ворог втратив до сорока тисяч вояків. І вже напевно відомо, що після битви цілу купу стягів було кинуто князеві до ніг, — це був справді останній великий штурм, після якого настали ще важчі часи, коли ті, що облягали, підкопувалися під вали, викрадали вози, безперестану стріляли, коли настали нужда і голод.