Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 59

— А хто він такий, цей пан Реговський?

— Велике цабе, поручик панцирних військ із королівської хоругви.

— А бодай тобі! — вигукнув, плеснувши в долоні, Володийовський. — Тепер я все зрозумів! Пам’ятаєш, ваша милость, як пан Лонгінус розповідав нам про неприязнь між панами Скшетуським і Реговським? Реговський цей пана Ааща, стражника, родич і за його ганьбу затаїв odium[65] до пана Скшетуського.

— Розумію! Розумію! — закричав пан Заглоба. — Це він на злість відпустив Богуна. Але це кримінал, тут плахою пахне. Я перший покваплюся з доносом!

— Дай Боже з ним зустрітися, — пробурмотів пан Міхал, — тоді й до трибуналу не дійде.

Жендзян досі не збагнув, про що йдеться, і, відповівши Заглобі на запитання, знов поїхав уперед до князівни.

Тепер вони їхали спроквола. Зійшов місяць, туман, який звечора піднявся над землею, спав — ніч стала ясною. Володийовський заглибився у свої думи. Заглоба ще певний час приходив до тями від пережитого. Нарешті він сказав:

— Ох, непереливки доведеться й Жендзянові, попадись він тепер у руки Богунові!

— Скажи йому, ваша милость, цю новину, нехай перепудиться, а я тим часом із княжною поїду, — відповів малий рицар.

— Гаразд! Гей, Жендзяне!

— Ну що? — спитав пахолок, знову притримуючи коня.

Пан Заглоба порівнявся з ним і якусь мить помовчав, чекаючи, аж поки Володийовський із Князівною від’їдуть на достатню відстань, а потім сказав:

— Знаєш, що сталося?

— Не знаю.

— Пан Реговський відпустив Богуна на волю. Я бачив його у Проскурові.

— У Проскурові? Щойно? — спитав Жендзян.

— Авжеж. Ну як? Не злетів із сідла?

Місячне проміння падало просто на мизату фізіономію слуги, на якій пан Заглоба не побачив не лише страху, а навпаки, на превеликий свій подив, помітив сувору, навіть звірячу ненависть, таку саму, яка охопила хлопця тоді, коли він убивав Горпину.

— Он як! Та ти, здається, Богуна не боїшся? — спитав старий шляхтич.

— Добродію мій, — відповів хлопець, — якщо його пан Реговський відпустив, тепер мені самому знову доведеться шукати нагоди помститися за свою кривду і ганьбу. Адже я присягнув, що цього йому не подарую, і, якби не панну везти, негайно пустився б за ним навздогін: я свого не попущу! «Тьху! — подумав Заглоба, — волів би я цьому пахол— кові ніякої кривди не вчинити!»

Відтак, підстьобнувши коня, він за мить порівнявся з князівною і Володийовським. За годину мандрівники переправилися через Медведівку і в’їхали в ліс, що двома чорними стінами тягся від самісінького берега уздовж шляху.

— Ці місця я добре знаю, — мовив Заглоба. — Скоро цей бір кінчиться, за ним із чверть милі стелитиметься чисте поле, через яке проляже тракт із Чорного Острова, а потім будуть іще вищі бори, аж до Матчина. Якщо Бог допоможе, у Матчині застанемо вже польські хоругви.

— Пора вже настати спасінню! — буркнув Володийовський.

Якийся час вершники їхали мовчки по залитому яскравим місячним промінням битому шляху.

— Двоє вовків дорогу перебігли! — зненацька мовила Гелена.

— Бачу, — відповів Володийовський. — А он і третій!

Сіра тінь і справді промайнула трохи більш як за сто метрів від коней.

— Ой, четвертий! — скрикнула князівна.

— Ні, то козуля. Поглянь, мила панно: он друга, третя!

— Що за лиха година! — вигукнув пан Заглоба. — Козулі за вовками женуться! Світ, здається, догори ногами перевернувся.

— Їдьмо-но швидше, — мовив занепокоєним голосом пан Володийовський. — Жендзяне! Ну ж бо з панною вперед!

Пахолок із князівною помчали, а Заглоба, нахилившись на скаку до вуха Володийовського, спитав:

— Що там іще, пане Міхале?

— Кепсько, — відповів малий рицар. — Бачив, ваша милость: звірі попрокидалися, із лігва спросоння зриваються серед ночі.

— Ой, леле! А що це означає?

— Це означає, що їх наполохали.

— Хто?

— Війська — козацькі або татарські — йдуть від нас по праву руч.

— А може, то наші хоругви?

— Ой ні, звірі зі сходу біжать, від Пилявців, тож, певно, татари ідуть широкою лавою.

— Утікаймо, пане Міхале, на милість Божу!

— Іншої ради й немає. Ех, якби не було з нами князівни, підкралися б ми до самісіньких чамбулів і поцупили б парочку бусурманів, але з нею… Кепсько доведеться, якщо вони нас помітять.

— Бійся Бога, пане Міхале! А може, у ліс звернемо за тими вовками?

— А що це дасть? Не доженуть відразу, увесь край наводнять перед нами — як потім виберемося?

— А щоб їх грім побив! Цього нам тільки бракувало! А чи не помиляєшся ти, пане Міхале? Адже вовки зазвичай за кошем тягнуться, а не перед ним біжать.

— Ті, що обабіч, збираються з усієї околиці й за кошем тягнуться, а ті, що попереду, лякаються і тікають. От поглянь, ваша милость, праворуч: поміж деревами заграва сходить!

— Ісусе Назаретський, Царю іудейський!

— Тихо, ваша милость!.. Цей ліс колись кінчиться?

— От-от закінчиться.

— А далі поле?

— Так. О Господи!

— Тихо, ваша милость!.. А за полем другий ліс?

— Аж до Матчина.

— Добре. Аби тільки нас на цьому полі не догнали! Якщо доберемося щасливо до другого лісу — вважай, ми вдома. А тепер їдьмо вкупі! Щастя, що князівна з Жендзя— ном на Бурляєвих конях.

Вони пришпорили коней і наздогнали Жендзяна з Геленою.

— Що то за заграва праворуч? — спитала князівна.

— Милостива панно! — відповів малий рицар. — Скажу тобі правду: це можуть бути татари.

— Боже праведний!

— Не тривожся, мила панно! Головою присягаюся, що ми від них утечемо, а в Матчині наші хоругви.

— Ради Бога! Тікаймо! — мовив Жендзян.

Усі замовкли і помчали як духи. Дерева почали рідшати, ліс закінчувався, і заграва трохи пригасла. Раптом Гелена обернулася до малого рицаря.

— Милостиві панове! — сказала вона. — Присягніть, що живою мене їм у руки не віддасте!

— Не віддамо! — відповів Володийовський. — Присягаюся життям!

Ледве він договорив, як вони вискочили з лісу в поле, а радше, у степ, що простягався приблизно на чверть милі, на протилежному кінці якого знову чорніла смужка лісу. Цей простір, зусібіч відкритий, сріблився у місячному сяйві, і було на ньому все видно як удень.

— Це найгірший шмат дороги! — прошепотів Заглобі Володийовський, — бо якщо вони у Чорному Острові, неодмінно вийдуть на цю прогалину поміж лісами.

Заглоба нічого не відповів, тільки міцніше стиснув ногами підпруги.

Вони були вже посеред поля, ліс на протилежному боці наближався, вимальовувався дедалі виразніше, як раптом малий рицар простяг руку на схід.

— Поглянь, ваша милость, — сказав він Заглобі. — Бачиш?

— Кущі якісь і зарості бачу вдалині.

— Ті кущі ворушаться! Пришпормо коней, бо тепер уже вони нас неодмінно помітять!

Вітер засвистів у вухах утікачів — рятівний ліс був ближче і ближче.

Зненацька з правого краю поля, звідки наближалася темна лавина, долинув спершу гул, схожий на шум морського прибою, а за мить повітря здригнулося від багатоголосого крику.

— Побачили! — заревів Заглоба. — Пси! Шельми! Дияволи! Вовки! Лайдаки!

Ліс уже був так близько, що втікачі, здавалося, відчували його свіже й холодне дихання.

Але й хмара татар ставала дедалі виразнішою; з її темного тіла почали проростати довгі пагони, ніби гігантська потвора випустила свої довгі мацаки і простягала їх до втікачів із неймовірною швидкістю. Чутке вухо Володийовського вже розрізняло окремі виїуки: «Алла! Алла!»

— У мене кінь спіткнувся! — крикнув Заглоба.

— Не біда! — відповів Володийовський.

Але в голові у нього одне за одним блискавицею пролітали запитання: що буде, як не витримають коні? Що буде, як котрийсь із них упаде? Це були породисті татарські бахмати, що мали залізну витривалість, але ж ішли вони від Проскурова і не встигли відпочити після шаленого бігу між містом і першим лісом. Можна було, щоправда, пересісти на запасних, але й ті були стомлені. «Що буде?» — думав пан Володийовський, і серце його забилося в тривозі — можливо, уперше в житті — не за себе він боявся, а за Гелену, котру за цю довгу подорож полюбив як рідну сестру. Він добре знав, що татари, пустившись у погоню, скоро не відстануть.