Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик - Страница 58

Тим часом увесь край був ніби у вогні. Всі хапалися за зброю і йшли на північ, аби з’єднатися з Хмельницьким. З низу Дністра валив Бурляй з усією раттю, а дорогою вливалися у неї нові й нові загони із гарнізонів, постоїв і пасовиськ, бо всюди надійшов наказ виступати. Йшли сотні, хоругви, полки, а поряд текла бурхливим потоком чернь, озброєна ціпами, вилами, ножами, списами. Конюхи й чабани покидали свої коші, хуторяни — хутори, пасічники — пасіки, дикі рибалки — свої придністровські очерети, мисливці — бори. Села, містечка й міста порожніли. У трьох воєводствах по селах лишилися тільки старі жінки та діти, бо навіть молодиці пішли за козаками на ляхів. А водночас зі сходу наближався з усіма головними силами Хмельницький, як зловісна буря змітаючи на своєму шляху великі й малі замки, вимордовуючи недобитків від минулих походів.

Проминувши Бар, що викликав у князівни сумні спогади, наші подорожні виїхали на старий тракт, який вів через Латачів і Проскурів на Тарнопіль і далі аж до Львова. Тут вони дедалі частіше зустрічали то рівні вервечки возів, то загони піхоти і козацької кінноти, то селянські ватаги, то вкриті хмарою куряви незліченні стада волів, яких гнали на харч козацьким і татарським військам. На дорозі тепер стало небезпечно, бо вершників раз у раз питали: хто такі, звідки й куди їдуть. Козацьким сотникам Заглоба показував тоді Бурляїв пірнач і казав:

— Ми Бурляєві посланці, молодицю Богунові веземо. Побачивши пірнач грізного полковника, козаки зазвичай розступалися, тим паче, що кожен розумів: раз Богун живий, то де йому ще бути, як не біля військ рейментарів під Збаражем або Старокостянтиновом. Проте далеко важче було подорожнім із черню, з дикими ватагами затурканих пастухів, котрі ніколи не вихмелялися і не мали ніякого поняття про знаки, що їх видавали полковники для безпечного проїзду. Якби не Гелена, цей напівдикий народ мав би За— глобу, Володийовського і Жендзяна за своїх, і до того ж старших, як уже не раз бувало, але Гелена привертала увагу кожного не лише своєю статтю, а й незвичайною вродою — через це й виникали небезпеки, долати які вдавалося з великими труднощами.

Тож часом пан Заглоба показував пірнач, а часом пан Володийовський — зуби, і не один труп лишився за ними. Кілька разів тільки прудконогі Бурляєві скакуни рятували їх від тяжкої біди — подорож, що почалася так щасливо, з кожним днем ставала дедалі важчою. Гелена, хоч натура й мужня, від постійної тривоги і безсонних ночей почала нездужати і справді скидалася на бранку, яку силоміць везли у ворожий стан. Пан Заглоба з Володийовським, як могли, намагалися її розважити: старий шляхтич у поті чола придумував нові й нові фортелі, а малий рицар відразу їх виконував.

— Тільки б нам проминути цей мурашник, що попереду, — казав малий рицар, — і в Збараж дістатися, поки Хмельницький із татарами не зайняли усіх околиць.

Він довідався дорогою, що рейментарі зібралися у Збаражі й тут готуються оборонятись, — тому наші подорожні туди й квапилися, слушно сподіваючись, що й князь Ярема зі своєю дивізією до рейментарів прибуде, тим паче що частина його сил, і значна, завше у Збаражі мала locum[64]. Тим часом вони уже були під Проскуровом. На тракті стало помітно вільніше — за якихось десять миль звідси стояли коронні хоругви, тому козацькі ватаги підходити близько не сміли, воліючи чекати на безпечній відстані, поки з одного боку підійде Бурляй, а з другого Хмельницький.

— Лише десять миль! Лише десять миль! — повторював, потираючи руки, пан Заглоба. — Тільки б добратися до першої хоругви, а там уже й до Збаража спокійно дістанемось.

Пан Володийовський, одначе, вирішив знову запастися у Проскурові свіжими кіньми, бо ті, що їх купили у Бареку, геть пристали, а Бурляєвих треба було приберегти про чорний день. Така передбачливість стала необхідною, відколи пішла чутка, що Хмельницький уже під Старокостянтиновом, а хан з усіма ордами валить від Пилявців.

— Ми з князівною залишимося тут, нам на базарному майдані ліпше не показуватися, — сказав малий рицар Заглобі, коли вони під’їхали до покинутого будинку, що стояв за дві версти від міста, — а ти, ваша милость, розпитай у городян, чи не продасть хто коней або, може, замінить. Уже вечоріє, але нам їхати цілу ніч.

— Я скоро повернуся, — мовив пан Заглоба.

Він поскакав у бік міста, а Володийовський звелів Жендзянові відпустити підпруги на сідлах, щоб бахмати могли відпочити, сам же відвів князівну в кімнату, попрохавши її випити вина і подрімати.

— Хотілося б до світанку ці десять миль подолати, — сказав він їй, — а тоді всі відпочинемо.

Тільки-но він приніс бурдюки з вином і харчі, як надворі застукотіли копита.

Малий рицар виглянув у вікно.

— Пан Заглоба вже повернувся, — повідомив він, — певно, не дістав коней.

Цієї ж миті двері розчинилися, і в них з’явився пан Заглоба — блідий, аж синій, спітнілий, задиханий.

— На коней! — вигукнув він.

Пан Міхал був надто досвідченим вояком, аби в таких випадках не гаяти часу на розпитування. Він не схотів навіть витрачати його на те, щоб урятувати бурдюк із вином (його все-таки прихопив пан Заглоба), а чимшвидше підхопив князівну, вивів її на подвір’я і посадив у сідло; глянувши, чи підтягнуті підпруги, наказав:

— Уперед!

Зацокотіли копита, і невдовзі вершники і бахмати, ніби вервечка привидів, зникли у темряві.

Довго мчали без відпочинку, аж коли від Проскурова од’їхали майже на милю і морок перед сходом місяця так погустішав, що будь-яка погоня стала неможливою, пан Володийовський, під’їхавши до Заглоби, спитав:

— Що сталося?

— Постривай, пане Міхале, постривай! Дай відсапнути! Ух, мені мало ніг не відібрало…

— Але що ж усе-таки сталося?

— Сатана власного персоною, кажу тобі, сатана або змій, якому одну голову утнеш, друга виростає.

— Та говори, ваша милость, до пуття!

— Я Богуна на базарному майдані бачив.

— А з тобою, ваша милость, усе гаразд?

— На базарному майдані бачив його на власні очі, а при ньому п’ятеро чи шестеро людей, полічити я не встиг, бо в мене мало ніг не відібрало… Смолоскипи над ним тримали… Мені здається, що нам наче біс який ся поперек дороги стає. Ні, не вірю я більше у щасливий кінець нашого починання… Чи він безсмертний, цей диявол, чи що? Не кажи про це Гелені… О Господи! Ти його, добродію, зарубав, Жендзян виказав… О ні! Він живісінький, на волі та ще й поперек дороги лізе. Ух! О Боже, Боже!… Віриш, пане Міхале, ліпше spectrum на цвинтарі побачити, аніж його. І щастить же мені, на лиху годину, що саме його всюди перший зустрічаю! Псу всадити б у горло таке щастя! Невже, опріч мене, нема на світі людей? Нехай він іншим попадається! Ні, завжди мені й мені!

— А він бачив вашу милость?

— Якби бачив, тобі б, пане Міхале, мене вже не бачити. Цього ще тільки бракувало!

— Добре було б знати, — сказав Володийовський, — за нами він женеться чи до Горпини на Валадинку їде, сподіваючись нас дорогою перехопити?

— Мені здається, на Валадинку.

— Так, мабуть, і є. Тоді ми їдемо в один бік, а він у другий, і тепер уже не миля між нами, а дві, а за годину п’ять буде.

Поки він про нас дорогою довідається і назад поверне, ми у Жовкву, а не те що у Збараж, дістанемось.

— Ти так гадаєш, пане Міхале? Ну, хвалити Бога. Ніби бальзам пролив на душу! Але скажи мені, як могло статися, що цей гицель на волі, якщо його Жендзян влодавському комендантові у руки видав?

— Просто втік.

— Тоді таким комендантам треба голови стинати! Жен— дзяне! Гей, Жендзяне!

— Що таке, добродію? — спитав пахолок, притримавши коня.

— Ти кому Богуна виказав?

— Панові Реговському.