Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 88

До вух пана Скшетуського долинули такі слова:

— Гем, діду! Про козака Голоту!

— Ні! — волали інші. — Про Марусю Богуславку!

— До біса Марусю! Про пана з Потока, про пана з Потока! — кричали найгучніші голоси.

Дід сильніше вдарив по струнах, прокашлявся і заспівав:

Тут дід на мить замовк і зітхнув, а за ним почали зітхати й селяни. Їх підходило до нього дедалі більше, але пан Скшетуський, хоч і знав, що усі його люди мають уже бути готові, сигналу до нападу не давав. Ця тиха ніч, палахкотливі вогнища, дикі постаті й пісня про пана Миколая Потоцького, ще не доспівана, пробудили в рицаря якісь дивні думки, якісь почуття і смуток, котрих він сам не міг пояснити. Ще не загоєні рани його серця відкрилися, і поручика стиснув глибокий жаль за недавнім минулим, за втраченим щастям, за незабутніми хвилинами тиші й спокою. Він задумався і розжалився, а тим часом дід співав далі:

Дід знову замовк. Зненацька з-під руки одного із Семенів вислизнув камінець і з шурхотом покотився униз. Кілька селян, швидко прикривши очі долонями, почали вдивлятися у зарості над яром. Скшетуський, вирішивши, що час настав, випалив у середину натовпу з пістоля.

— Бий! Мордуй! — крикнув він, і тридцять Семенів дали залп просто в обличчя селянам, відтак із шаблями в руках блискавично зсунулися похилою стіною яру до переляканих і заскочених різунів.

— Бий! Мордуй! — загриміло з одного кінця яру.

— Бий! Мордуй! — відгукнулися дикі голоси з другого.

— Ярема! Ярема!

Напад був такий несподіваний, жах такий страшний, що селяни, хоч і озброєні, майже не чинили спротиву. Вже й так у таборах збунтованого простолюду подейкували, що Ієремія не без допомоги злого духу може бути і бити водночас у кількох місцях, отож зараз це ім’я, прозвучавши серед селян, котрі нічого не очікували й ні до чого не готувалися, немов ім’я самого злого духу, вибило у них зброю із рук. Та й зі списами і косами в тісняві не було де розвернутися, тому, приперті, як отара овець, до протилежної стіни яру, січені шаблями по головах і обличчях, биті, прохромлювані, розтоптувані ногами, селяни, ошалівши від страху, простягали руки і, хапаючи ними невблаганне залізо, гинули. Тихий ліс наповнився зловісними звуками битви. Дехто намагався утекти через протилежний схил яру, але, видираючись, калічив руки і падав на леза шабель. Одні гинули спокійно, другі просили пощади, треті, щоб не бачити смертної хвилини, затуляли обличчя руками, четверті кидалися ниць на землю, але свист шабель і волання вмирущих перекривали крик нападників: «Ярема! Ярема!», — крик, від якого волосся піднімалося на селянських головах, а смерть видавалася іще страшнішою.

А дід уперіщив одного із семенів лірою по голові, так що той аж перевернувся, другого схопив за руку, аби не дати вдарити шаблею, і ревів зі страху, як буйвол.

Кілька жовнірів, побачивши таке, притьмом кинулися порубати його, сюди ж прискакав і пан Скшетуський.

— Живцем брати! Живцем брати! — крикнув він.

— Стій! — ревів дід. — Я перевдягнений шляхтич! Loguor latine[126]! Я не дід! Стійте, кажу вам! Розбійники, мерзотники, кобилячі діти, шибайголови, кишенькові злодії!

Але дід не скінчив своєї літанії[127], бо пан Скшетуський глянув йому в обличчя і закричав так, що аж схили яру відгукнулися луною:

— Заглоба!

І враз, як дикий звір, кинувся на діда, вчепився пальцями у плечі, обличчя притулив до обличчя і, трясучи його, як грушу, вереснув:

— Де князівна? Де князівна?

— Жива! Здорова! У безпеці! — крикнув у відповідь дід. — Пусти, ваша милость, грець би тебе взяв, душу витрясеш.

І тоді нашого рицаря, котрого не могли здолати ні полон, ні рани, ні недуги, ні страшний Бурдабут, здолала щаслива звістка. Руки його ослабли, чоло зросив рясний піт, він сповз на коліна, обличчя затулив долонями й, упершись головою у схил яру, застиг у мовчанні, дякуючи, певно, Богові.

Тим часом було добито решту нещасних селян, опріч кільканадцяти зв’язаних, яким судилося бути відданими у таборі катові, щоб він витяг із них зізнання. Усі інші лежали розпростерті й мертві. Бій ущух, залягла тиша. Семени збиралися до свого командира і, побачивши, як він стоїть навколішки під схилом, тривожилися, чи не поранено його. Він же підвівся, й обличчя його було таке проясніле, ніби сама зоря сяяла у нього в душі.

— Де вона? — спитав він у Заглоби.

— У Барі.

— У безпеці?

— Замок міцний, ніяке вторгнення для нього не страшне. Вона під опікою пані Славошевської і черниць.

— Слава Господові всемогутньому! — промовив рицар, і в голосі у нього звучало глибоке зворушення. — Дай же мені, ваша милость, руку. Від душі, від душі дякую.

Зненацька він звернувся до Семенів:

— Багато полонених?

— Сімнадцять, — відповіли йому.

На це пан Скшетуський:

— Даровано мені радість велику, і милосердя в мені заговорило. Відпустіть їх.

Семени вухам своїм не повірили. Такого у військах Вишневецького ще не бувало.

Скшетуський трохи звів брови.

— Відпустіть їх, — повторив він.

Семени пішли, але за хвилю старий осавул повернувся і сказав:

— Пане поручику, вони не вірять, іти не сміють.

— А їх розв’язали?

— Авжеж.

— Тоді залишаємо їх тут, а самі на коней!

Через півгодини конвой знову просувався серед тиші вузькою стежиною. Тепер уже зійшов місяць, який проникав довгими білими пасмами усередину лісу й освітлював темні глибини. Пан Заглоба і Скшетуський, їдучи попереду, розмовляли.

— Кажи ж, ваша милость, про неї усе, що тільки знаєш, — почав рицар. — Це ти, ваша милость, її із Богунових рук вирвав?

— Атож, я ще й макітру йому на прощання обмотав, аби кричати не міг.

— О, це ти, ваша милость, добре придумав, істинний Бог! Але як же ви до Бара дісталися?

— Ой, довго розказувати, та й, мабуть, іншим разом, бо я страшенно fatigatus[128], і в горлі від співання хамам пересохло. Чи немає у тебе, ваша милость, чогось випити?

— Є баклажка з горілкою — ось тримай!

Пан Заглоба схопив бляшанку й приклав до рота. Почулися довгі ковтки, а пан Скшетуський, нетерпеливлячись, питав далі:

— А здорова вона?

— І не питай! — відповів пан Заглоба. — На сухе горло кожна здорова.

— Та я ж про князівну питаю!

— Про князівну? Здорова як лань.

— Хвалити Бога! А чи добре їй у Барі?

— Краще їй не було б навіть на небесах. Через її вроду всі corda до неї горнуться. Пані Славошевська як рідну її милує. А скільки кавалерів у неї закохалося, так це ти, ваша милость, і на чотках не полічиш, але вона про них, ваша милость, безнастанною любов’ю до тебе палаючи, стільки думає, як я про оцю порожню баклажку.