Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 87

87

— Отже, дозволимо зганьбити вітчизну? Отже, якщо завтра нам накажуть із вірьовкою на шиї до Тугай-бея і Хмельницького йти, ми й це задля послуху вчинимо?

— Veto! — озвався пан Кшиштоф, підсудок брацлавський.

— Veto! — повторив пан Кердей.

Князь звернувся до полковників:

— Кажіть же, старі вояки! — мовив він.

Слово узяв пан Зацвіліховський:

— Ваша ясновельможність, мені сімдесят, я благочестивий русин, був козацьким комісаром, і мене сам Хмельницький батьком називав. Здається, мені годилося б висловитися на користь перемов, але якщо доведеться вибирати: ганьба чи війна, то, навіть у могилу йдучи, я скажу: «Війна!».

— Війна! — мовив пан Скшетуський.

— Війна! Війна! — повторило кільканадцять голосів, а серед них пан Кшиштоф, пани Кердеї, Барановський і майже усі присутні.

— Війна! Війна!

— Нехай же буде, як ви кажете! — поважно мовив князь і вдарив булавою по відкритому листу пана Киселя.

РОЗДІЛ XXVIII

аступного дня, коли війська зупинились у Рильцеві, князь покликав пана Скшетуського і сказав:

— Військо наше слабе і зморене, у Кривоноса ж шістдесят тисяч, і щодня він сили свої примножує, бо чернь до нього прибуває. На воєводу київського я теж важити не можу, бо в душі він усе-таки належить до мирної партії і хоч іде зі мною, але неохоче. Треба б нам якось дістати підкріплення. Мені стало відомо, що неподалік від Старокостянтинова стоять два полковники: Осинський із королівською гвардією і Корицький. Візьмеш для безпеки сотню двірських Семенів і вирушиш із моїм листом до цих полковників, аби поквапилися й негайно прийшли до мене, бо через два дні я вдарю на Кривоноса. Моїх доручень ніхто краще від тебе не виконує, тому я тебе й посилаю. А справа вельми важлива.

Пан Скшетуський уклонився й того самого дня вирушив на ніч до Старокостянтинова, щоб пробратися непоміченим, бо скрізь крутилися Кривоносові роз'їзди і зграї черні, що вчиняли розбійницькі засідки у лісах і на шляхах, а князь, аби не було загайки, наказав уникати сутичок.

Отож ідучи тихо, Скшетуський на світанку дійшов до Вішоватого Ставу, де наткнувся на обох полковників, і серце його дуже зраділо. В Осинського була відбірна драгунська гвардія, вивчена на чужоземний лад, і німці. У Корицького ж — тільки німецька піхота, що складалася майже із самих ветеранів тридцятилітньої війни. Це були вояки такі грізні й умілі, що в руках полковника вони діяли як єдиний меч. До того ж обидва полки були добре екіпіровані й забезпечені амуніцією.

Довідавшись, що мають іти до князя, вони вельми зраділи, бо скучили за битвами і знали, що ні під яким іншим командиром вони стільки їх не матимуть. На жаль, обидва полковники відповіли відмовою, бо перебували у розпорядженні князя Домініка Заславського й мали чіткий наказ із Вишневецьким не єднатися. Марно пан Скшетуський тлумачив їм, якої слави досягли б вони, служачи під рукою такого уславленого полководця, і як багато зробили б для вітчизни, — вони навіть слухати не хотіли, твердячи, що субординація для військових людей — це найперший закон і обов'язок. Правда, вони сказали, що об'єднатися із князівськими силами можливо тільки тоді, коли від цього залежатиме врятування самих полків.

Тому поїхав пан Скшетуський вельми зажурений, бо знав, якою болісною буде для князя ця нова невдача і як сильно військо його справді стомлене й знесилене походами, безнастанними сутичками із ворогом, винищенням поодиноких зграй і, зрештою, безперервним напруженням, голодом і браком відпочинку. Воювати у такому стані із супротивником, який удесятеро переважав силами, було майже неможливо, і пан Скшетуський добре розумів, що необхідно припинити воєнні дії супроти Кривоноса, дати війську як слід відпочити й дочекатися припливу до табору нових шляхетських поповнень.

Поринувши у ці думки, повертався пан Скшетуський до князя зі своїми Семенами, а йти мусив тихо, обережно і тільки вночі, аби не зустрітися ні з Кривоносовими роз'їз¬ дами, ні з численними розрізненими зграями, які складалися із козаків і простолюду, часом надто сильними, що шмигляли у всій околиці, палячи двори, вирізаючи шляхту й ловлячи по битих шляхах утікачів. Так пройшов він Баклай і в’їхав у мшинецькі ліси — густі, із безліччю зрадливих ярів і розлогих просторів. На щастя, після недавніх дощів під час усієї подорожі стояла чудова погода. Ніч була розкішна, липнева, безмісячна, але всіяна зорями. Семени йшли вузькою лісовою стежиною, супроводжувані служилими мшинецькими лісничими, людьми дуже надійними, котрі досконало знали свої ліси. Довкола панувала глибока тиша, порушувана лише хрускотом сухих галузок під кінськими копитами. Аж раптом до вух пана Скшетуського і семенів долинули якісь далекі звуки, схожі на спів, що перебивався окриками.

— Стій! — тихо мовив пан Скшетуський і зупинив лінію семенів. — Що це?

До нього підійшов старий лісничий.

— Це, пане, божевільні блукають лісом і кричать, ті, у кого від жахів у голові замакітрилося. Ми вчора спіткали одну шляхтянку, котра ходить, пане, ходить, на сосни дивиться і волає: «Діти! Діти!» Певно, хлопи у неї дітей повбивали. На нас теж очі витріщила і заходилася пищати, аж жижки у нас затрусилися. Кажуть, по всіх лісах тепер таких чимало бродить.

Пана Скшетуського, хоч він і був рицарем безстрашним, дріж пройняв із голови до ніг.

— А може, то вовки виють? Здалеку розібрати важко, — сказав він.

— Та де там, пане! Вовків зараз у лісі нема, усі потяглися до сіл, де трупів хоч греблю гати.

— Страшні часи, — відповів на це рицар, — коли по селах вовки розгулюють, а в лісах божевільні люди виють! Боже! Боже!

За хвилю знов запанувала тиша, чути було тільки звичний шум у маківках сосен. Та ось далекі звуки почулися сильніше і виразніше.

— Гей! — раптом сказав лісничий. — Схоже, там чимало людей. Ви, ваші милості, постійте тут або поволі йдіть уперед, а ми з товаришем сходимо подивимось.

— Ідіть, — відповів пан Скшетуський. — А ми тут зачекаємо.

Лісничі зникли. Не було їх із годину. Пан Скшетуський уже почав нетерпеливитися і навіть підозрювати, чи не готується супроти нього якась зрада, коли це враз один із лісничих виринув із мороку.

— Є, пане! — сказав він, наближаючись до Скшетуського.

— Хто?

— Хлопи-різуни.

— А багато?

— Десь із двісті. Не знаю, пане, що діяти, бо розташувалися вони в яру, через який дорога наша йде. Багаття палять, але вогню не видно, бо внизу. Варти ніякої не виставили, можна на постріл із лука до них підійти.

— Добре! — мовив пан Скшетуський і, повернувшись до семенів, почав віддавати накази двом старшим.

Конвой відразу ж швидко рушив уперед, але так тихо, що тільки похрускування галузок могло виказати вершників; стремено не задзвеніло об стремено, шабля не дзенькнула, коні, звиклі до підкрадань і нападів, ішли вовчим поступом, без форкання й іржання.

Прибувши до місця, де дорога круто повертала, семени відразу побачили удалині вогні й нечіткі людські постаті. Тут пан Скшетуський поділив конвой на три відділення, із яких одне залишилося на місці, друге пішло краєчком уздовж яру, щоб замкнути протилежний вихід, а третє, спішившись, поповзло на животі аж до краю яру і залягло просто над головами у селян.

Пан Скшетуський, котрий був у цьому третьому відділенні, глянувши вниз, як на долоні побачив за двадцять-тридцять кроків ціле таборище: багать палало десять, але вони горіли не дуже яскраво, бо над ними висіли казани з варивом.

Запах диму й вареного м’яса лоскотав ніздрі пана Скшетуського та його Семенів. Довкола казанів стояли або лежали люди, п’ючи й розмовляючи. В одних були у руках фляги з горілкою, другі спиралися на списи, на вістрі яких були насаджені як трофеї відтяті голови чоловіків, жінок і дітей. Полиски вогню відбивалися у їхніх мертвих зіницях і вищирених зубах; ці самі полиски освітлювали чоловічі обличчя, дикі й жорстокі. Тут же, під самісінькою стіною яру, чоловік із п’ятнадцять, голосно хропучи, спало; біля багать хто розмовляв, хто поправляв головешки, котрі стріляли від цього вгору снопами золотих іскор. Біля найбільшого багаття сидів, повернувшись спиною до стіни яру і до пана Скшетуського, кремезний старий дід і бренчав на лірі, а довкола нього зібралися півколом із тридцятеро різунів.