Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 75

Він вийшов із цейхгаузу і пішов шукати ксьондза Муховецького, а знайшовши його і дочекавшись, поки ксьондз утішить парафіянок, попросив висповідати його. Ксьондз повів намісника в каплицю, сів у сповідальні й нахилив вухо. Вислухавши, дав напучення, на розум наставляв, у вірі утверджував, утішав і картав. А картав за те, що не можна християнинові сумніватися у могутності Божій, а громадянинові більше про власне, ніж про вітчизни нещастя бідкатися, бо це своєрідне користолюбство — проливати більше сліз за себе, ніж за народ свій, а кохання своє оплакувати ревніше, ніж загальну біду. Відтак він ці біди, занепад і ганьбу вітчизни у таких піднесених і журливих словах оспівав, що вмить у серці рицаря велику любов до неї пробудив, у порівнянні з якою власні біди здалися йому такими малими, що він уже їх не помічав. Очистив ксьондз його і від жорстокості й ненависті, які помітив у ньому до козаків. «Тим, кого як ворогів віри, вітчизни і спільників поганства, громитимеш, казав він, — як кривдників своїх простиш, серцем не розлютишся і не помщатимеш. А коли цього доможешся, знаю, Господь тебе втішить і любов твою тобі поверне, і спокій тобі пошле…».

Потім він Скшетуського перехрестив, поблагословив і вийшов, хрестом йому на знак покути до ранку перед розп’яттям лежати наказавши.

У каплиці було порожньо й темно, лише дві свічечки миготіли перед вівтарем, відкидаючи рожеві й золоті відблиски на обличчя Христа, виконане в алебастрі й сповнене насолоди і терпіння. Минали години, а намісник лежав непорушно, ніби мертвий, дедалі виразніше відчуваючи, як гіркота, розпач, ненависть, біль, журба, страждання відлягають у нього від серця, виходять із грудей, повзуть, як змії, і щезають десь у темряві. Він відчув, що легше дихає, що в нього ніби вливається нове здоров'я, нові сили, що в голові у нього яснішає і якесь блаженство поймає усе його єство — одне слово, перед вівтарем і перед Христом він знайшов усе, що тільки могла знайти людина тих часів, людина непохитної віри, без сліду й тіні сумніву.

Наступного для намісник ніби відродився. Почалася праця, біганина й метушня, бо то був день від'їзду із Лубен. Офіцерам зранку треба було оглянути хоругви, перевірити, чи готові коні й люди, відтак вивести їх у луги і вишикувати для походу. Князь прослухав святу месу в костьолі святого Міхала, після чого повернувся до замку і прийняв депутації від православного духівництва й від лубенських і хорольських міщан. Він сидів на троні в оточенні найнаближенішого рицарства у розписаній Хелмом залі, де лубенський бургомістр Грубий звернувся до нього по-українському від імені усіх міст, що належали до задніпровської держави. Спершу бургомістр просив його не від'їздити й не залишати своїх підданих як овець без пастиря, що, чуючи, інші депутати стуляли долоні й повторювали: «Не одїжджай! Не од їжджай!» Коли ж князь відповів, що це неможливо, вони припали йому до ніг, жалкуідчи за добрим паном або тільки вдаючи, ніби жалкують, бо подейкували, що багато хто із них попри усі князівські ласки більше сприяв козакам і Хмельницькому. Але заможніші боялися простолюду, підозрюючи, що відразу ж після від’їзду князя з військом він повстане. Князь відповів, що старався бути їм не паном, а батьком, і благав їх вистояти у вірності королю й Речі Посполитій, спільній для всіх матері, під крилом якої вони кривд не терпіли, жили у спокої, зростали в достатку, не знаючи ніякого ярма, яке б інші накинути на них не забарилися. Подібними словами попрощався він і з православним духівництвом, після чого настала година від’їзду.

І тут плач і лемент челяді розлігся по всьому замку. Панянки із кімнати фрейлін непритомніли, а панну Анусю Борзобогату ледве привели до тями. І тільки княгиня сідала в карету із сухими очима й піднятою головою, бо горда пані соромилася показувати на людях свої переживання. Юрби людей стояли під замком, у Лубнах били в усі дзвони, поки осіняли хрестом усіх, хто від’їздив, вервечка карет, шарабанів і возів ледве протискувалася крізь замкову браму.

Нарешті й сам князь сів на коня. Стяги рейментів схилилися перед ним, на валах ударили гармати; плачі, людський гамір і окрики змішалися із голосами дзвонів, із пострілами, звуками похідних сурм, із гуркотом барабанів. Рушили.

Попереду йшли дві турецькі хоругви під проводом Розтворовського й Вершула, потім артилерія пана Вурцеля, піхота оберштера Махницького, за ними їхала княгиня з фрейлінами й увесь двір, вози з речами, далі волоська хоругва пана Биховця і, нарешті, основні сили війська — головні рейменти важкої артилерії, панцирні й гусарські хоругви, замикали ж колону драгуни і семени.

За військом нескінченною й строкатою змією тяглася вервечка шляхетських повозок, що везла родини усіх тих, хто після від’їзду князя залишатися на Задніпров’ї не схотів.

У рейментах грали сурми, але серця у всіх обливалися кров’ю. Кожен, дивлячись на ці мури, думав про себе: «Люба оселе, чи побачу тебе ще хоч раз у житті?» Виїхати легко, але повернутися важко. А кожний же залишав у цих місцях якусь частинку душі й милі серцю спогади. Тому всі погляди востаннє були звернені на замок, на місто, на вежі костьолів і бані церков, на дахи будинків. Кожен знав, що лишав тут, але не знав, що чекало на нього там, у тій синявій далині, куди йшло військо…

Серце кожного стискав невимовний жаль. Місто волало за тими, хто від’їздив, голосами дзвонів, ніби благаючи й заклинаючи, зі свого боку, не покидати його, не піддавати невідомим і недобрим прийдешнім випробуванням; місто волало, ніби своїм жалібним дзвоном хотіло попрощатися й залишитися у пам’яті…

Отож хоч вервечка й віддалялася, голови були повернуті до міста, і у всіх на обличчі можна було прочитати: «Невже ми бачимося востаннє?»

Авжеж! Із усього цього війська і юрби, з усіх цих тисяч, що йшли цієї миті з князем Вишневецьким, ані йому самому, ані будь-кому іншому вже не судилося побачити ні міста, ні краю.

Сурми грали. Табір рухався поволі, але без зупинки, і по деякому часі місто почало затягатися блакитним серпанком, будинки і дахи зливалися в одну пляму, що сильно виблискувала на сонці. Тоді князь пустив коня вперед і, виїхавши на високу могилу, зупинився й довго дивився у той бік. Місто це, що виблискувало зараз на сонці, й увесь цей край, який виднівся з могили, були справою рук князевих пращурів і його самого. Адже це вони, Вишневецькі, перетворили цю колись глуху пустелю в осідлий край, зробили його придатним для людського проживання, можна сказати, створили Задніпров’я. А найбільшу частину цієї справи зробив князь. Це він будував костьоли, вежі яких голубіють он там, над містом, він укріпив місто, він сполучив його трактами з Україною, він вирубував ліси, осушував болота, зводив замки, закладав села й поселення, приваблював жителів, знищував грабіжників, захищав від татарських набігів, беріг мир, для ратая і купця жаданий, запроваджував панування закону і справедливості. Завдяки йому край цей жив, розвивався і квітнув. Князь був його душею і серцем — і ось тепер довелося усе це покинути.

Ні, не маєтків цих із землями безмежними, рівних за величиною цілим німецьким князівствам, жаль було князеві, а того, що він стільки доклав до цього рук; він знав, що коли кудись дінеться, то й усе кудись дінеться, працю багатьох років відразу буде знищено, усе пропаде марно, запанує здичавіння, пожежі охоплять села й міста, татарин напоїть коня із тутешніх річок, заростуть бур'янами згарища і, якщо Бог дасть повернутися, усе-все треба буде починати спочатку, а можливо, вже й сил тих не буде і часу забракне, і впевненості такої, як колись, не стане. Тут минули літа, що принесли йому славу серед людей, заслуги перед Богом, а тепер і слава й заслуги розвіються з димом…

І дві сльози поволі скотилися у нього по щоках.

Були це останні сльози, після них у князевих очах залишилися тільки блискавки.

Князів кінь витяг шию і заіржав, а іржанню його одразу ж відповіли коні в хоругвах. Голоси ці вивели князя із задуми й підбадьорили його. Адже зосталося у нього ще шість тисяч вірних товаришів, шість тисяч шабель, із котрими увесь світ перед ним розступиться і котрих, як єдиного порятунку, чекає пригнічена Річ Посполита. Задніпровська ідилія скінчилася, але там, де гуркочуть гармати, де палають села й міста, де ночами з іржанням татарських коней і козацькими зойками зливається плач невільників, стогін чоловіків, жінок і дітей, — там можна діяти і здобути славу рятівника і батька вітчизни… Хто ж по цей вінець руку простягне, хто ж рятуватиме так зганьблену, хлопськими ногами потоптану, принижену, вмирущу вітчизну, якщо не він — князь, якщо не це військо, котре он там, унизу, зброєю на сонці виблискує і миготить?