Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик - Страница 74

74

А Зацвіліховський додав:

— Якщо він за Дніпро тікав і дізнався про корсунський розгром, то мав до Чернігова звернути, а отже, ми його у дорозі наздоженемо.

— За щасливе завершення усіх турбот і злигоднів нашого приятеля! — вигукнув Слешинський.

Усі почали виголошувати вівати на честь пана Скшетуського, князівни, їхніх прийдешніх нащадків і пана Заглоби, і так минула ніч. На світанку просурмили у похід. Військо вирушило на Лубни.

Похід відбувався швидко, бо князівські загони йшли без обозів. Спробував пан Скшетуський із татарською хоругвою вперед вирватися, але був іще надто виснажений, тому князь тримав його при своїй особі, а ще хотів дістати звіт про намісникове послування на Січ. Рицар із подробицями розповів, як їхав, як напали на нього на Хортиці й на Січ доправили, тільки про те, як розводив церемонії із Хмельницьким, промовчав, аби не здалося, що вихваляється. Найдужче схвилювало князя повідомлення про те, що у старого Гродзицького немає пороху і що через це довго оборонятися він не обіцяв.

— Страшенно жаль, — мовив князь, — бо фортеця могла б неабияк завадити заколоту і шкоди завдати теж. Жовнір він великий, пан Гродзицький, справжня Речі Посполитої decus et praesidium[110]. Чому ж він до мене по порох не послав? Я б Йому із лубенських складів дав.

— Певно, гадав, що великий гетьман ех officio[111] мав про це пам'ятати, — відповів пан Скшетуський.

— Певно, так… — сказав князь і замовк.

Однак по хвилі заговорив знову:

— Великий гетьман — жовнір старий і досвідчений, але надто самовпевнений, чим себе й занапастив. Адже він до цього заколоту ставився легковажно, а коли я запропонував прийти йому на допомогу, взагалі до цього байдуже поставився. Не хотів ні з ким славою ділитися, боявся, що мені звитягу припишуть…

— Так і я вважаю, — поважно мовив Скшетуський.

— Батогами мав намір Запорожжя заспокоїти, і от що вийшло. Бог покарав гординю. Гординю, яка й самому Богові нестерпна. Гине наша Річ Посполита, і, здається, тут на кожному лежить провина…

Князь мав слушність, бо навіть на ньому самому лежала провина. Ще не так давно, коли він із паном Александером Конецпольським за Гадяч позивався, князь вступив у Варшаву з чотирма тисячами людей, котрим наказав у сенаторську палату увірватися і всіх рубати, якщо його змусять у сенаті присягати. А чинив він так не через що інше, як через гординю, котра не хотіла дозволити, аби його присягати змусили, слову князівському не вірячи.

Може, цієї миті він пригадав собі той випадок, бо замислився і далі їхав уже мовчки, блукаючи очима по широких степах, що обступали битий шлях, а можливо, думав він про долю цієї самої Речі Посполитої, яку любив усіма фібрами своєї палкої душі й для якої, здавалось, наближався dies irae et calamitatis[112].

Аж ополудні на високому березі Сули показалися круглі маківки лубенських церков, блискучий дах і шпилясті вежі костьолу святого Міхала. Військо поволі входило у місто, і тривало це аж до вечора. Сам князь негайно вирушив у замок, у якому, за раніше надісланими наказами, усе мало бути готове в дорогу; хоругви ж розташовувалися на ніч у місті, що виявилося справою нелегкою, бо заїзд був великий. Дізнавшись про успіхи братовбивчої війни на Правобережжі й боячись селянських заворушень, усе шляхетське Задніпров’я нагрянуло до Лубен. Навіть із далеких околиць поприходили шляхтичі з дружинами, дітьми, челяддю, кіньми, верблюдами і цілими чередами худоби. Поз’їжджалися також князівські комісари, підстарости, найрізноманітніші чиновники шляхетського стану, орендатори, євреї — одне слово, усі, проти кого бунт міг повернути лезо свого ножа. Можна було сказати: у Лубнах відбувається великий щорічний ярмарок, бо сюди приїхали навіть московські купці й астраханські татари, котрі, прибувши в Україну із крамом, затрималися тут через війну.

На базарному майдані стояли тисячі возів найрізноманітніших форм: із колесами, сплетеними з лози, і з колесами без спиць, з одного шматка дерева випиляними, козацькі вози, шляхетські шарабани. Знатніші гості розмістилися у замку і в господах, дрібнота ж і челядь — у наметах під костьолами. На вулицях палали багаття, на яких варили їсти. Всюди були тиснява, метушня і гуло, як у вулику. Найрізноманітніші мундири і найрізнобарвніші кольори: князівські жовніри із різних хоругов, гайдуки, виїзні лакеї, євреї у чорних опанчах, селянство. Вірмени у фіолетових ярмулках, татари у кожухах. Різномов’я, переклики, прокляття, дитячі голосіння, собачий гавкіт і ревіння худоби. Натовпи радісно вітали нові й нові хоругви, вбачаючи у них певність захисту і порятунку. Багато хто пішов під замок горланити славу князеві й княгині. Серед юрби ходили усякі чутки: то казали, що князь залишається в Лубнах, то — що їде аж ген далеко, у Литву, і треба буде туди за ним їхати, то — що ніби він уже розбив Хмельницького.

А князь тим часом, привітавшись із дружиною і повідомивши її про завтрашній від’їзд, журливо дивився на це скопище возів і людей, які потягнуться за військом і будуть для нього як камінь на ногах, затримуючи похід. Він тільки тішив себе думкою, що за Брагіном, у спокійніших краях, усе це розпорошиться, поховається по різних закутках і вже не буде тягарем. Сама княгиня з фрейлінами і двором мала їхати у Вишневець, аби князь із усім військом безпечно й без перешкод міг вирушити у полум’я війни. Приготування у замку було вже зроблено, вози із речами й коштовностями спаковано, харчі повантажено, двір хоч зараз сідати на вози й на коней готовий. А підготувала усе це княгиня Гризельда, котра душу в біді мала таку ж добру, як і князь, і майже рівнялася з ним енергійністю й непохитністю характеру.

Така готовність вельми втішила князя, хоч серце його краялося від думки, ща доведеться покинути лубенське гніздо, де він зажив стільки щастя, де став таким могутнім, де такої слави сягнув. А втім, смуток його поділяли усі — і військо, і слуги, й увесь двір, бо всі були впевнені, що коли князь у далеких краях воюватиме, ворог не дасть Лубнам спокою і улюбленим цим мурам помститься за всі ті удари, які одержить від князівських рук. Отже, плачу й лементу не бракувало, особливо серед жіночої статі й тих, хто тут народився або залишав батьківські могили.

РОЗДІЛ XXIV

ан Скшетуський, обігнавши усі хоругви, першим прискакав до замку, про князівну й Заглобу розпитуючи, але, звісно, нікого тут не знайшов. Тут їх не лише не бачили, а й не чули про них, хоч чутки про напад на Розлоги і про знищення василівського гарнізону сюди дійшли. Замкнувся тоді рицар у своїй квартирі, в цейхгаузі, наодинці з обманутою надією своєю — і жаль, і побоювання, й турбота знову обсіли його. Але він одганяв їх, як поранений воїн одганяє на бойовищі круків і галок, котрі злітаються до нього напитися теплої крові й урвати свіжого м’яса. Його підбадьорювала думка, що Заглоба, такий зугарний на витівки, все ж якось викрутиться і, дізнавшись про поразку гетьманів, знайде прихисток у Чернігові.

Пригадав він, до речі, й того діда, котрого, їдучи у Розлоги, здибав і котрий, як сам сказав, будучи з поводирем пограбований і роздягнений якимось чортом, три дні голий просидів у кагамлицьких очеретах, боячись носа виткнути. Зненацька панові Скшетуському сяйнула думка, що це, либонь, Заглоба пограбував діда, аби для себе й для Ге— лени вдяганку дістати. «Інакше й бути не могло! — повторював собі намісник, і велике полегшення принесла йому ця думка, адже таке перевдягання значно полегшувало втечу. Сподівався він іще й на те, що Господь, невинність оберігаючи, Гелени не залишить, а бажаючи від нього ще більшу ласку для неї мати, вирішив і сам від гріхів очиститися.