Квентін Дорвард - Скотт Вальтер - Страница 68

Та де ля Марк, який намагався в усьому підкреслити свою подібність до вепра і навіть, здавалося, пишався цим ім'ям, через дивну суперечність приховував своєю широчезною й довжелезною бородою ту ваду, що, власне, й спричинилася до такого прізвиська. Цією вадою були товсті губи й два величезних зуби, що, мов справжні ікла, стирчали з його надзвичайно розвинутої верхньої щелепи й надавали йому схожості із звіром.

Така зовнішність і любов до полювання (де ля Марк полював завжди в Арденському лісі) остаточно закріпили за ним ім'я Дикого Арденського Вепра. Велика скуйовджена борода зовсім не приховувала жахливої вади й не тільки не пом'якшувала, а, навпаки, робила ще лютішим вираз його обличчя.

Воїни і начальники сиділи навколо стола разом з льєжськими городянами, серед яких було чимало дуже підозрілих на вигляд. Поруч із самим де ля Марком вмостився різник Ніккель Блок, котрого можна було пізнати по закривавлених руках, що стриміли з засуканих по лікті рукавів, і по закривавленій сокирі, яка лежала перед ним на столі. У більшості солдатів, що наслідували свого бридкого ватажка, були жахливі довгі бороди, а заплетене в косички й відкинуте назад волосся надавало ще більшої люті їхнім і так від природи жорстоким обличчям. Сп'янілі почасти від свого тріумфу, почасти від великої кількості вина, яке вони невпинно дудлили, вони являли собою видовище огидне і страшне. Їхні розмови й пісні, яких вони горлали, не слухаючи й не звертаючи уваги один на одного, рясніли такими непристойними та блюзнірськими виразами, що Квентін порадів шуму й галасу, які панували в залі, бо це заважало його супутниці почути брутальні слова.

Залишається ще тільки сказати про знатніших городян, які прилучилися до солдатів Гійома де ля Марка на цьому страшному бенкеті. Бліді й перелякані обличчя їх свідчили, що їм не подобалися ні ця гульня, ні товариші по чарці. Але були й такі, які, чи то через брак належного виховання, а може, через природну грубість, вбачали в цій гульні вияв справжньої відваги і охоче наслідували солдатів, підбадьорюючи себе великими порціями вина та чорного пива, пристрасть до якого була звичайним пороком у Нідерландах за всіх часів.

На столі панувало таке саме безладдя, як і серед строкатої бенкетуючої компанії. Поряд з витонченим посудом епіскопа і церковними чашами, — Арденський Вепр не боявся обвинувачення в блюзнірстві, — стояли звичайні череп'яні й олив'яні кухлі, шкіряні й рогові келихи.

Тут згадаємо ще одну жахливу подробицю бенкету, полишивши все інше уяві читача. Один із диких солдатів де ля Марка, для якого не вистачило місця 8а столом (це був ландскнехт, що особливо відзначився хоробрістю й відвагою під час штурму замку), нахабно схопив великий срібний кубок, заявивши, що це винагорода йому за те, що він не може взяти участі в бенкетуванні, Ватажок аж затрясся, сміючися з цього жарту, що був таким підходящим для такого товариства. Але коли другий солдат, що, очевидно, не так відзначився в бою, спробував утнути таку саму штуку, де ля Марк негайно поклав край цим жартам, які швидко могли б позбавити його стіл найкоштовніших прикрас.

— Го-го! Присягаюся всіма громами! — вигукнув він. — Ті, хто не наважується бути сміливим при зустрічі з ворогами, не сміють бути злодіями серед своїх друзів. Хіба ти, соромітнику й боягузе, не ждав, поки відчинять ворота й спустять звідний міст, тим часом як Конрад Горст прокладав собі шлях крізь рови й мури! А тепер ти ще смієш його наслідувати? Прив'яжіть його там до бантини над вікном! Нехай він вибиває такт ногами, поки ми нитимемо за його щасливу подорож до пекла.

Ледве було оголошено вирок, як його вже виконали. За хвилину нещасний корчився в передсмертній агонії, повисши на мотузі.

Коли Квентін та інші ввійшли до зали, труп ще висів перед вікном, затуляючи бліде місячне проміння й кидаючи на підлогу тінь, хоч і тьмяну, але досить чітку, щоб зрозуміти, який жахливий предмет вона обмальовувала.

Коли ім'я синдика Павійона почало переходити з уст в уста на цьому галасливому збіговищі, він зробив відчайдушне зусилля, щоб видаватися спокійним і поважним, як годилося його санові й становищу; але жахливий труп над вікном і вся ця дика сцена навколо так вразили його, що йому дуже важко було триматися, хоч збентежений Петер підбадьорював його:

— Сміливіше, сміливіше, хазяїне! Тримайтеся на ногах, а то ми всі пропали!

А втім, синдикові пощастило взяти себе в руки, коли він звернувся з коротенькою привітальною промовою до присутніх із приводу великої перемоги солдатів де ля Марка й громадян Льєжа.

— Авжеж, — відповів глузливо де ля Марк, — нарешті ми подолали звіра, сказала миша собаці. Але, го-го, пане бургомістр, ви приходите сюди мов Марс[205] — поруч із Венерою[206]. Хто ця прекрасна дама? Геть покривало, не треба покривала! Жодна жінка сьогодні не назве власністю свою вроду.

— Це моя дочка, благородний вождю, — відповів Павійон, — і я прошу вибачення, що вона не скидає покривала. Вона дала таку обіцянку блаженної пам'яті Трьом Волхвам.

— Я зараз зніму з нею цю обіцянку, — відповів де ля Марк. — Одним ударом сокири я висвячуся на епіскопа, а, сподіваюся, один живий епіскоп вартий трьох мертвих волхвів.

Серед присутніх розляглися ремствування й нарікання, бо не тільки льєжські громадяни, але й дехто з грубих солдатів, які, хоч і не визнавали нічого святого, все ж таки шанували Трьох Кельнських Волхвів, як їх звичайно називали.

— Ну, я не маю на меті ображати їхні померлі величності, — зауважив де ля Марк, — але все ж таки я виріши! стати епіскопом. Государ, що зосереджує в своїх руках духовну й світську владу і має право карати й милувати за гріхи, найбільш підходить для такої пропащої банди, як ви! Хто інший відпустить вам гріхи? Підійдіть до мене, благородний бургомістре. Сідайте тут, поруч зі мною, і ви побачите, як я сам для себе влаштую вакансію. Приведіть сюди нашого попередника на цій святій посаді.

В залі заметушилися. Тим часом Павійон, подякувавши, відмовився від такого почесного місця й сів на протилежному кінці столу. Весь його почет тримався ближче до нього, як отара овець, що, побачивши чужого собаку, ховається за свого старого вожака, вважаючи його за хоробрішого від себе. Поблизу того місця, де влаштувався синдик, сидів дуже вродливий юнак, майже хлопчик. Казали, що це був син самого лютого де ля Марка, якого він любив і навіть інколи ставився до нього з батьківською ніжністю. Мати цього хлопчика, красуня, кохана де ля Марка, загинула від його руки: він убив її в припадку ревнощів чи п'яної люті і оплакував її смерть, наскільки такий нелюд здатний був щось оплакувати. Мабуть, ця гризота й була причиною його прихильності до сироти. Квентін, який довідався про це від одного старого священика, навмисне сів якнайближче до юнака, вирішивши, що той згодиться йому або як заложник, або як оборонець, коли всі інші шляхи до порятунку буде відрізано.

Тим часом як усі завмерли в нерішучості, чекаючи виконання наказу тирана, один з супутників Павійона пошепки спитав Петера:

— Здається, наш хазяїн сказав, що ця дівчина його дочка? Це ж неправда, вона не може бути нашою панною Трудхен. Адже ця дюймів на два вища. Крім того, в неї з-під покривала видно пасмо чорного волосся. Присягаюся святим Михайлом із базарного майдану, що це все одно, що назвати шкуру чорного бичка шкурою білої телиці!

— Тихше, тихше! — відповів Петер дуже до речі. — Тобі яке діло, якщо наш хазяїн має намір викрасти оцю лань з єпіскопського парку без відома нашої доброї хазяйки? Хіба ми з тобою слідкуватимемо за ним?

— Ну, звичайно, ні, — погодився той, — тільки я ніколи не гадав; що він, у таких літах, може позирати на таку дичину. Хай йому чорт, яка боязка красуня! Дивися, як вона ховається за чужі спини, щоб її не побачили ці хижі солдати. Але стривай, стривай, що це вони хочуть зробити з бідним старим єпіскопом?