Квентін Дорвард - Скотт Вальтер - Страница 66

— Дуже зворушливо й ніжно! — промовив Павійон грубим переривистим від задишки голосом. — Любовні справи, як я бачу. Мені від усієї душі шкода цієї Тендітної дівчини, немовби вона моя Трудхен.

— Тоді ви повинні зробити щось більше, ніж тільки жаліти нас! відказав Квентін, звертаючись до нього. — Ви повинні допомогти нам і взяти нас під своє заступництво, пане Павійон. Сам французький король, ваш союзник, доручив мені особливо оберігати цю даму. І коли ви не допоможете мені захистити її від усіх образ і насильств, то ваш Льєж утратить ласку Людовіка де Валуа. Головне, її треба вберегти від рук Гійома де ля Марка.

— Ну, це буде важко, — сказав Павійон, — бо ці кляті ландскнехти — справжні дияволи, коли йдеться про дівчат. Але я подбаю, я постараюсь щось зробити. Ходімо до тої кімнати, і я поміркую. Сходи там дуже вузькі, і ви зможете оборонити двері одним списом, доки я покличу своїх молодців — льєжських чинбарів: вони такі ж вірні, як ті ножі, що їх вони носять на поясі. Але спершу розстебніть мені ці застібки, бо я не надівав цього панцира з часів битви при Сен-Троні[202], а відтоді, коли наші голландські терези не брешуть, поважчав на пуд.

Визволившись з цієї залізної скрині, чесний товстун відчув велике полегшення; залазячи туди, він думав тільки про одне, як послужити своєму рідному Льєжу, але не розрахував своїх сил. Згодом виявилося, що шановний синдик і в самому бою брав участь проти своєї волі, бо натовп підхопив його, мов течія, і носив туди й сюди, залежно від того, наступали чи відступали льєжці. Зрештою, змученого і знесиленого синдика людське море викинуло на берег, мов деревину, біля входу до покоїв графинь де Круа. Під вагою свого панцира і вбитих, які впали на нього, він не міг навіть поворухнутися і довго ще лежав би там, коли б його не визволив Дорвард.

Палка вдача, яка робила Германа Павійона таким нерозсудливим і пристрасним у політиці, в приватному житті перетворювала його на доброзичливого, привітного чоловіка, трохи гонористого, але завжди готового допомогти своїм близьким. Доручивши особливому піклуванню Дорварда (що було зайвим) «бідненьку гарненьку панянку», він, підійшовши до вікна, почав викрикувати:

— Льєж, Льєж, хто там є з відважних чинбарів!

На його заклик і своєрідний свист (бо кожна корпорація ремісників мала свій, властивий їй свист як закличний сигнал) зібралося чимало майстрових. Усі вони стали на варті під вікном, з якого на них гукав ватажок, і біля дверей.

Тим часом у замку запанувала тиша. Опір було остаточно зламано, і начальники різних загонів уживали заходів, щоб припинити безладний грабунок. Задзвонив великий дзвін, скликаючи всіх на військову раду; на його гучні розкоти, що сповіщали Льєж про падіння Шонвальду і перемогу повстанців, відповіли всі дзвони міста, чиї далекі й галасливі голоси, здавалося, кричали: «Слава переможцям!»

Тепер пан Павійон міг би покинути свою засаду, але, чи дбаючи про тих, кого він узяв під своє заступництво, чи трохи побоюючись за себе, він посилав посланця за посланцем до свого помічника, Петера Гейслера, з наказом негайно з'явитися до нього.

Нарешті Петер прийшов, на велику радість свого начальника, бо на нього найбільше покладався Павійон у всіх надзвичайних випадках, — чи то на війні, чи в політиці, чи в торгівлі. Це був кремезний чоловік з квадратним обличчям і широкими чорними бровами, що свідчили про його вперту, непримиренну вдачу й про те, що він любив давати всім поради.

На ньому була куртка з буйволячої шкіри, широкий пояс з ножем при боці, а в руці — алебарда.

— Петерхен, любий мій ад'ютанте, — звернувся до нього командир. — Це був для пас славний день, чи то пак, ніч, я хотів сказати. Гадаю, ти тепер задоволений?

— Я задоволений уже тим, що ви задоволені, — відповів бравий ад'ютант. — Але ніяк не доберу, чому ви святкуєте перемогу — якщо ви це звете перемогою — тут, на горищі й на самоті, коли ви потрібні на нараді.

— А чи справді я там потрібен? — спитав синдик.

— Авжеж! Хто ж, як не ви, обстоюватиме права Льєжа, яки… І тепер загрожує більша небезпека, ніж будь-коли, — запевнив його ад'ютант.

— Досить, Петер! — зауважив начальник. — Отак ти завжди бурчиш, буркотун…

— Буркотун? Коли хто й буркотун, то тільки не я, — заперечив Петерхен. — Що до вподоби іншим, то до вподоби й мені. Я тільки не хочу, щоб у нас був королем Лелека замість короля Колоди, як у тій байці, яку нам читав причетник монастиря святого Ламберта з книги Езопа[203].

— Я не можу догадатися, на що ти натякаєш, Петерхен, — мовив синдик.

— Тоді я просто скажу вам, пане Павійон, що цей Вепр, чи Ведмідь, збирається влаштувати своє лігво в Шонвальді. І, безумовно, для нашого міста він буде далеко гіршим сусідом, ніж був старий епіскоп. Він приписує всю перемогу собі і тепер роздумує, як йому зватися надалі — герцогом чи епіскопом. Просто сором дивитися, як вони погано поводяться з старим.

— Я не дозволю їм цього, Петерхен, — із запалом відказав Павійон. — Мені може не подобатися митра, але не голова, на якій вона була. Нас тут десятеро проти одного в полі, Петерхен, і ми не дозволимо, щоб вони чинили таке.

— Авжеж, десятеро проти одного в полі, а тільки один проти одного в замку. Крім того, цей Ніккель Блок, різник, і весь набрід із передмість перекинулися на бік Гійома де ля Марка почасти тому, що він пригощав їх з пивних бочок і винних барил, а почасти через стару заздрість до нас, майстрів, ремісників, та наших привілеїв.

— Петер, — сказав Павійон, — ми зараз ідемо до міста. Я не хочу більше залишатися в Шонвальді.

— Але всі звідні мости в замку піднято, хазяїне, — зауважив Гейслер. — Ворота зачинено й замкнено, і, крім того, їх охороняють ландскнехти. Коли ми намагатимемося силою пробити собі шлях, ці хлопці добре намнуть нам боки, бо війна — їхнє ремесло, а ми б'ємося тільки на свята.

— Однак навіщо вони позамикали всі ворота? — спитав збентежений городянин. — Навіщо їм ув'язнювати чесних громадян?

— Цього я не можу сказати, — підпопіи Петер. — Є чутки, що якісь графині де Круп втекли під час штурму цього замку. Це дуже розгнівало Бородатого, і він так роздратувався й розлютився, що тепер топить свій гнів у вині.

Павійон кинув безнадійний погляд на Квентіна, не знаючи, очевидно, що вирішити. Дорвард, який не пропустив жодного слова з цієї розмови, котра його дуже збентежила, бачив, що все тепер залежало тільки від того, наскільки йому пощастить зберегти свою мужність і примусити Павійона не розгубитися. Він рішуче встряв у розмову, як людина, що має право голосу в цьому обговоренні:

— Пане Павійон, мені соромно, що ви вагаєтеся. Сміливо йдіть до Гійома де ля Марка і вимагайте від нього вільного виходу з цього замку для вас, вашого ад'ютанта, зброєносця й дочки. Він не має ніякого права тримати вас у полоні.

— Для мене й мого ад'ютанта, тобто для мене самого й Петера? Гаразд, а хто мій зброєносець?

— Та хоч би і я, — відповів безстрашний шотландець.

— Ви?.. — здивувався розгублений городянин. — А хіба ви не посол французького короля Людовіка?

— Звичайно, але дане мені доручення я мушу переказати тільки членам льєжської муніципальної ради і тільки в Льєжі. Коли Гійом де ля Марк довідається, хто я, то чи не доведеться тоді вступити у переговори з ним? Ну й, звичайно, він затримає мене… Ви повинні вивести мене таємно з замку як вашого зброєносця.

— Гаразд, як зброєносець то й зброєносець… Але ви кажете про мою дочку, а моя дочка, сподіваюся, зараз спокійно сидить дома, де від усього серця також бажав би бути і її батько.

— Ця дама, — сказав Дорвард, — зватиме вас батьком, поки ми тут, у цьому замку.

— Не тільки тут, а все моє життя, — сказала графиня, кидаючись до ніг фламандця й обіймаючи його коліна. — Все моє життя я шануватиму вас, любитиму і молитимусь за вас, як за свого батька, коли ви тільки допоможете мені в цій скруті. О, не будьте жорстокі! Уявіть собі, що ваша дочка благає якогось незнайомця, щоб він урятував її життя й честь, уявіть собі таке й заступіться за мене, як ви хотіли б, щоб заступилися за неї.