Квентін Дорвард - Скотт Вальтер - Страница 65

Крім того, в лавах оборонців, коли не було зради, то принаймні не було й одностайності. Дехто кричав, що треба здаватися, дехто, залишивши пости, намагався втекти з замку. Чимало було й таких, що кидалися з висоти мурів у рів, і ті, хто не потонув, зривали з себе військові знаки і, рятуючись, змішувалися з строкатим натовпом ворогів. Тільки деякі справді віддані епіскопові солдати зібралися навколо нього й продовжували обороняти велику башту, де він прихистився, та що ті, які не сподівалися пощади, в пориві одчайдушної хоробрості обороняли окремі башти й бастіони замку фортеці. Однак вороги вже захопили двори й нижній поверх будови і, переслідуючи переможених, нишпорили по закутках, шукаючи здобичі.

Раптом з'явився чоловік і, немовби шукаючи смерті, від якої інші тікали, почав силоміць торувати собі шлях серед цього жахливого стовпища. Але він не помічав нічого, охоплений єдиною думкою, яка була для нього страшніша за те, що творилося навколо. Хто побачив би Квентіна Дорварда тієї фатальної ночі, не знаючи, чого він прагнув, подумав би, що юнак збожеволів, такий він був шалений; а хто знав би причину його вчинків, поставив би його в один ряд з героями роману.

Наближаючись до Шонвальду з того самого боку, з якого він пішов звідти, Квентін здибав кількох утікачів, що прямували до лісу. Вони, цілком природно, уникали з ним зустрічі, маючи його за ворога, бо він біг туди, звідки вони тікали. Коли він підбіг ближче, то почув, а почасти й побачив, як люди кидалися з замкового муру в рів або як їх скидали туди з визубнів вороги. Проте його мужність не похитнулася ні на хвилину. Вже не було часу шукати човна, та коли б він і знайшовся, навряд чи ним довелося б скористатися, бо марно було б сподіватись пройти в сад через хвіртку, в якій стовпилася велика юрба втікачів, їх штовхали ззаду, і вони падали в рів, через який не могли потім перебратися.

Пройшовши повз цю хвіртку, Квентін стрибнув у воду біля так званих Малих воріт замку, де був звідний міст, і досі піднятий. Ледве уникнувши жахливих обіймів тих багатьох, що потопали там у крові, Квентін переплив на той бік до моста і вхопився за один з повислих ланцюгів. Напружуючи всю свою силу, він підтягся на цьому ланцюгу й досяг площадки, до якої був прикріплений міст. Коли він уже стояв навколішках на цьому мосту, якийсь ландскнехт з кривавим мечем у руці кинувся до нього й підняв свою зброю — удар міг бути смертельним.

— Що ти, приятелю! — вигукнув Квентін владним тоном. — Так ти допомагаєш товаришеві? Дай мені руку.

Солдат мовчки, хоч і нерішуче підкорився й допоміг йому стати на ноги. Не даючи йому опам'ятатися, шотландець кинув тим же тоном:

— До західної башти, коли хочеш бути багатим: попівські скарби в західній башті.

Ці слова підхопили з усіх боків:

— До західної башти! Скарби в західній башті! — І всі грабіжники, які могли його почути, мов зграя зголоднілих вовків, кинулися в напрямі, протилежному тому, куди живий чи мертвий вирішив пробитися Квентін.

Прибравши такого вигляду, ніби він був не переможеним, а переможцем, Квентін пройшов у сад і досяг протилежного боку його з меншими перешкодами, ніж можна було сподіватися. Вигук: «До західної башти!»-захопив частину нападників, а інших було покликано войовничими криками й барабанним боєм стримати одчайдушну спробу оборонців головної башти прорватися з замку назовні й вивести з собою епіскопа. Тим часом Квентін, серце якого страшенно стукотіло, біг по саду, доручивши себе тим небесним силам, що стільки разів у житті рятували його від загибелі, й твердо вирішивши досягти бажаної мети або вмерти в цій одчайдушній спробі. Перш ніж він добіг до саду, троє солдатів кинулися на нього з списами, гукаючи: «За Льєж, за Льєж!»

Ставши в оборонну позицію, але не нападаючи, він відповів їм:

— За Францію — спільницю Льєжа!

— Віват Франція! — закричали льєжці й пробігли повз нього. Ці самі слова, як виявилося, стали талісманом і проти зброї кількох прихильників де ля Марка, які, блукаючи по саду, кинулися на нього з криком: «За Вепра!»

Зрештою, Квентін почав сподіватися, що роль посла короля Людовіка, таємного підмовника льєжських заколотників і прихованого прихильника Гійома де ля Марка, допоможе йому врятуватись від страхіть цієї ночі.

Добігши до башти, він здригнувся, побачивши, що хвіртка, через яку недавно вийшли графиня Амеліна й Марта, була завалена кількома трупами.

Двох з них він швидко відсунув і переступив через третій, щоб увійти в двері, коли цей гаданий мрець раптом схопив його за плащ і почав благати допомогти йому встати. Квентін уже збирався вжити зовсім не чемних заходів, щоб позбутися цієї несвоєчасної перешкоди, коли той, що лежав на землі, вигукнув:

— Я задихаюсь в моєму панцирі! Я Павійон — льєжський синдик! Коли ви за нас, то я збагачу вас: коли ви проти нас — я заступлюсь за вас, але не залишайте, не залишайте мене, не дайте мені задихнутися тут, як свині.

Незважаючи на кровопролиття й розгром, Квентін не втратив мужності й одразу збагнув, що з допомогою цього льєжця він зможе перегодом вибратися звідси. Він підняв його на ноги й запитав, чи не поранений він.

— Ні, не поранений; принаймні я гадаю, що ні, — відповів товстун, — але мені нічим дихати.

— Сядьте на цьому камені й трохи віддихайтесь, — сказав Квентін, — а я зараз повернуся.

— А за кого ви? — запитав городянин, ще затримуючи його.

— За Францію! За Францію! — відповів Квентін, намагаючись спекатися його.

— Як, це ви, мій молодий лучнику, і живий? — зрадів достойний синдик. — Ну, коли вже мені пощастило знайти друга цієї жахливої ночі, то я не покину його, ні, я вам обіцяю. Ідіть собі куди хочете, тільки і яз вами. А коли б я міг зібрати кількох молодців з нашої корпорації, то я, з свого боку, допоміг би вам. Але вони тепер розсипалися, мов горох. Ах, яка це жахлива ніч!

I він пошкандибав за Квентіном, який, усвідомлюючи, наскільки важлива підтримка такої впливової особи, намагався стримувати свою ходу, щоб той не відставав, але в душі проклинав цього вайла.

Угорі, біля сходів, де був передпокій, лежали відчинені скрині й скриньки, що свідчили про спустошення, бо майно з них було розкидане на підлозі, а почасти, очевидно, й розграбоване. Напівпогасла лампа на каміні тьмяно освітлювала мертву чи зомлілу людину на підлозі.

Рвонувшись з рук Павійона, як хорт, і відштовхнувши його, Квентін пробіг другу й третю кімнати, остання з яких, певно, була опочивальнею графинь де Круа. Ніде ні душі. Він покликав графиню Ізабеллу, називаючи її на ім'я, спершу тихо, потім голосніше й, нарешті, голосом, повним розпачу. Але відповіді не було. В розпачі він заламував руки, рвав на собі волосся й страшенно тупав ногами. Нараз у темному кутку опочивальні блимнув крізь щілину в шпалерах тьмяний промінь світла. Це навело його на думку, що там, за шпалерами, потайні двері. Квентін кинувся до щілини. Уважно оглянувши все, він пересвідчився, що там справді потайні двері; він докладав усіх зусиль, щоб їх відчинити, але вони не піддавалися. Не думаючи про біль, Квентін навалився на двері всією вагою свого тіла, до краю напруживши м'язи; надія і розпач, що боролися в його душі, додали йому стільки сил, що перед його натиском не вистояла б і не така перешкода.

Він удерся майже пробоєм в маленьку божницю: жінка, яка стояла навколішках «перед образом, упала з переляку на підлогу; почувши гуркіт висаджених дверей, вона знепритомніла. Квентін кинувся до неї, підняв з підлоги і — о радість радощів! — це була вона, графиня Ізабелла, яку він шукав, щоб урятувати. Він притулив її до грудей, благаючи опритомніти й не втрачати надії, бо тепер вона під заступництвом того, хто оборонятиме її хоч проти цілого війська.

— Дорвард! Це справді ви? — промовила вона, нарешті опритомнівши. — Тоді що о надія… А н гадала, що всі друзі, живі й померлі, покинули мене… Не покидайте мене знову!

— Ніколи, ніколи! — відповів Дорвард. — Що б не було, яка б небезпека не загрожувала нам. Хай не буде мені щастя й на тому світі, якщо я не поділю з вами вашої долі, поки вона не буде знову щасливою.