Відчай - Семенов Юлиан Семенович - Страница 26

— Це бунт, — сказав Ісаєв. — Заключний акорд тієї політики, котра завела суспільство в безвихідне становище… Безвихідність, убиті надії — дріжджі бунту… Або революції, якщо спроектувати Святе Письмо на останні століття, починаючи з Конституції Північно-Американських Штатів, кінчаючи російською революцією. Точніше кажучи, революціями…

— Як це? — Валленберг не зрозумів. — Чому множина?

— Тому що їх було за чверть століття чотири: дев'ятсот п'ятий рік, лютий, жовтень… Це революції природні, певні термодинамічні вибухи суспільства… Була і революція згори, двадцять дев'ятий рік, — геноцид проти найталановитіших і працьовитих підданих, проведений самим урядом. Жахливий феномен: меншість знищує більшість, перетворюючи країну в пустелю. Що стосується політики, то всі Святі Проповіді — політичні маніфести… Блискуча проза — правильно; прозріння — так; проповідь моральності — безперечно, але в них є політика, бо видно тенденцію… Матвій ще намагався помирити Старий Завіт з новими часами, він ще міг починати фразою: «Родовід Ісуса Христа, Сина Давидового, Сина Авраамового: «Авраам породив Ісака, а Ісак породив Якова, а Яків породив Юду й братів його…» Але не хтось там, за Матвієм, а саме Ангел Господній сказав: «Йосипе, сину Давидів, не бійся прийняти Марію, дружину свою, бо зачате в ній — то від Духа Святого. І вона вродить Сина, ти ж даси йому ймення Ісус, бо спасе Він людей Своїх від їхніх гріхів…» І лише після цього з'являється Іван, який хрестить Ісуса…

— Правильно, — Валленберг відповів не зразу. — Святий Марк узагалі починає не з Ісуса, а з Івана Хрестителя… Цікаво… Я це чомусь пропустив, бо розчинився в рядках, ішов за Словом, не дозволяючи собі обговорювати його…

Ісаєв подумав: «Хоч якесь виправдання й для мене: я йшов за змінами в нашій історії, розчиняючи себе в них… Отже, наша Ідея перетворилася в релігію? Невже так? Якщо взяти до уваги освіту Сталіна, можна допустити і такий поворот сюжету…»

— А згадайте Євангеліє від Івана? — запропонував Ісаєв. Валленберг одійшов нарешті від стіни, сів на койку і, заплющивши очі, продекламував:

— Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог був Слово… І життя було в Нім… Був один чоловік, що від Бога був посланий, — йому ймення Іван… А це ось свідоцтво Іванове: як юдеї послали були з Єрусалима священиків та Левитів, щоб спитали його: «Хто ти такий?» І він визнав, і не зрікся, а визнав: Я — не Христос… Я голос того, хто кличе: «В пустині рівняйте дорогу Господню»… І запитали його: «Для чого ж ти христиш, коли ти не Христос, ні Ілля, ні пророк?» Відповів їм Іван, примовляючи: «Я водою хрищу, а між вами стоїть, що Його ви не знаєте…» Наступного дня Іван бачить Ісуса, що до нього йде, та й каже: «Оце Агнець Божий, що на себе гріх світу бере…»

Ісаєв, що слідкував у тексті за тією концепцією, котру Валленберг вибирав з Івана, відклав Біблію і, зневажаючи себе, хруснув пальцями — нічого не міг вдіяти з собою, цей звук в одиночці став конче потрібний йому, немов свідчив про те, що він живий і що дзвін курантів не ввижається йому, а є наяву…

— Ви справді пливете за рядками, — сказав він, — ви чудово декламуєте, ні в одній церкві я не чув такого наповнення фраз Священного писання людським Духом, Вірою, стоїчним переконанням… Але ви все-таки дозволяєте захоплювати себе потоку — нехай навіть геніальному. Погляньте-но, Іван жодного слова не говорить про предків Ісуса, по-перше, і, по-друге, називає його тим, хто прийме на себе «гріх світу»… Про народ чи народи немає жодного слова, йдеться про світ… Це — початок притирання світських властей з Вірою, що стала необхідною людству, бо владики не знали, де знайти вихід з безупинних кризових ситуацій. Згодом, у Посланні Павла до колосян, він уже вимагає: «Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією та марною оманою за переданням людським, за стихіями світу, а не за Христом»… Чи не звідси треба відлічувати ідею монополії на єдину правду? Чи не в цьому пасажі приховано майбутню заборону на диспут, на змагання різних поглядів, на думку зрештою?! Хіба Павло вільний від політики, коли він звертається до пастви зі словами: «Раби, — слухайтеся в усьому тілесних панів; і не працюйте тільки про людське око, немов підлещуючись, але в простоті серця, боячися Бога!..»

— Ви католик? — спитав Валленберг.

Ісаєв довго мовчав, відповів сумно:

— До недавнього часу я шукав у Біблії відповіді на запитання історії, політики й економіки… Так, так, це так… До речі, мені здається, Власов відмічав для себе пасажі, що примиряли ідеологію, яку він сповідував у рейху, з певними фразами Великої Книги… У мене відібрали окуляри, руки стомлюються держати книжку за метр від очей, тремтять… У вас зір хороший?

— Ліве око тепер зовсім не бачить, — відповів Валленберг сухо. — Вже з півроку… Повна втрата зору… Праве — абсолютне… Читаю без окулярів… Намагаюся завчити всю Біблію напам'ять — хто знає, що мене жде через якусь мить?

Ісаєв згадав пастора Шлага, його обличчя, маленьку, не по ньому, кацавеєчку, згадав, як старий незграбно ступав на лижах по весняному снігу, перебираючись у Швейцарію на зв'язок з його — Штірліца, Центром, згадав, як той лаяв француженку Едіт Піаф: «Яке падіння моралі, це не музика, тільки Бах вічний»; відчув, як кров прилила до щік (невже я зараз почервонів?), заново почув запис розмови Шлага з його, Штірліца, провокатором Клаусом, коли пастор, здивовано, прикрим голосом, запитував: «Хіба можна проектувати чудову біблейську притчу на націонал-соціалістичну державу? Це все одно, що логарифмічною лінійкою забивати гвіздки»; уявив собі обличчя провокатора, який радісно-дозволенно знущався: «А чого ж ви, пасторе Божий, мовчите, коли навколо вас коїться зло, коли нацисти палять безневинних у печах?! Де ваша Христова правда?!» Ці видіння промайнули перед його очима, і він раптом побачив себе в своєму домі під Бабельсбергом, навіть запах відчув — камінного димку, смаженої кави й сухої кельнської води у ванній.

Невже це було, спитав він себе. Невже ти справді був таким, яким був? Невже ти тоді жив без сумнівів і тяжких роздумів про долю своєї країни, про трагедію, яка на неї звалилася?

Так, відповів він собі, я жив тоді саме так, я був весь у боротьбі, а коли ти переконаний у тому, що мусиш зробити все, аби знищити нацизм, ти не мав права на сумніви, війна виключає будь-яку форму сумнівів, обов'язок стає самодовліючою формулою духу… Та невже? Адже так відповідав Гудеріан у Нюрнберзі… Але ж Гітлер нікого, крім групи Рема й Штрассера, не розстріляв, він не вбивав своїх; кілька тисяч — не береться до уваги; дав убити Гейдріха, коли упевнився в тому, що він не свій — у жилах тече єврейська кров діда… А в Іспанії? Я й тоді не мав ніяких сумнівів. Я гнав ці сумніви, бо бачив франкізм як «радник РСХА» зсередини, в усьому його жаху… Але ж ти знав, що наші воювали проти троцькістських бригад ПОУМ, які стояли на смерть проти фашистів і билися дуже добре, до останнього патрона? Ти що, не читав донесень Франко про те, як запекло билися троцькісти? Не бачив, як вони гордо трималися на допитах і йшли на розстріл з вигуками: «Хай живе комунізм! Хай живе Четвертий Інтернаціонал! Смерть фашизму! Но пасаран!»

Ой, не треба, не треба про це, заблагав він і несподівано для себе вперше в житті почув у собі мольбу: «Господи, прости мені, прости!» І, вимолюючи прощення собі, він бачив обличчя Сашеньки й Санька, Гриші Сироєжкіна, Станіслава Уншліхта, Михайла Кедрова, Гриші Біленького, Артура Артузова, Яна Берзіня… А Лев Борисович? А Бухарін? Кольцов? Радек? Крестинський?

— Ви себе погано почуваєте? — спитав Валленберг.

— Ні, зовсім ні…

— Дуже зблідли…

— Буває, — відповів Ісаєв. — Минеться… Як це у Приповістях? Не кажи: «Надолужу я зло!» — май надію на Господа, і він допоможе тобі…»

Валленберг кілька разів зиркнув на Ісаєва:

— Вам легше, по вухах бачу… Вони у вас на якусь мить стали жовті, а зараз — нормальні, відпустило?