Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Відчай - Семенов Юлиан Семенович - Страница 24


24
Изменить размер шрифта:

— Лаврентію Павловичу, тут особливий випадок, — знову, заперечив Деканозов. — За словами Ісаєва, рукопис у сейфі, в Лос-Анджелесі… Його друзі й адвокати мають право віддати папку тільки йому і лише в Америці…

— А якщо він блефує? — спитав Берія. — Ви таке допускаєте?

— А якщо його книжку все-таки надрукують?

Берія посміхнувся:

— Боїтесь, розкажуть про ваших берлінських дівок? За це Хазяїн справді спустить сім шкур…

— Але ж подання на мене, як на посла в рейху, писав не Молотов, а ви…

Берія неквапливо доїв порося, відставив тарілку і, добре витерши руки туго накрохмаленою серветкою, неголосно сказав:

— Товаришу заступник міністра закордонних справ, але ж у порядних людей це називається шантажем. — І, перейшовши на крик, вигукнув: — А ну, геть з-за столу, мамапгалі! Геть звідси!

Деканозов повільно підвівся, вийшов з-за столу і, згорблений, принижений, покинув кімнату.

— Що ти пропонуєш? — Берія звернувся до Комурова.

— У нас його дружина й син. Не те щоб дружина — мати його сина, так точніше… Але вона старуха, з нею перестарались… І з сином також, хлопець збожеволів… А цей Владимиров відмовляється працювати з Валленбергом, якщо ми не дамо йому побачення з сином…

— Він росіянин?

— Так.

— А якщо відпустити його бабу й придурка?

— По-перше, він не повірить… По-друге, він каже, що має періодично запрошувати американців, аби вони не опублікували його матеріалів…

— Ну й що, нехай! — розлютився Берія. — Плювати ми хотіли!

Комуров похитав головою:

— Перші тижні він сидів у нас на дачі й диктував про свою роботу, Лаврентію Павловичу… У нього такі виходи, яких немає й не було ні в кого з наших… Те, як він описав убивство Рема і Штрассера, — всього кілька абзаців — цілком проектується на справу Кірова… І це він писав не в камері, а на дачі, чекаючи, коли ми «підготуємо» сім'ю до зустрічі… Я прихопив з собою розшифровку. — Комуров вийшов у хол, узяв з папки рукопис, віддав Берії. — Він був знайомий з Каменевим, Бухаріним, Крестинським; Дзержинський справді підписував на нього накази, і що — найнеприємніше — ми знайшли подання Дзержинського на Червоний Прапор цьому Владимирову-Ісаєву… І Указ ВЦВКу… Ми знайшли це тільки вчора…

— Їдь на господарство, — сказав Берія. — Рукопис я подивлюся… Деканозі передай, що прийму через тиждень, але щоб він не входив до мене, а рачки повз… Ісаєва посади до Валленберга…

— А чи варто?

— А що? Слабий швед?

— Так.

— Але голова варить?

— Аж занадто.

— Чудово. Пиши не те що кожне їхнє слово, а навіть зітхання. У неділю буду готовий до розмови, — і Берія показав очима на папку Максима Максимовича.

…У Кремль Берія не повернувся: не міг відірватись од роботи Ісаєва; закінчив о п'ятій ранку, довго ходив у своєму сосновому бору, досадливо махнувши Саркисову і двом охоронникам, щоб ішли геть, — безперервно маячили за ним зачаєними тінями.

«Але ж тільки одна людина, якщо дати їй пістолет у руки, пустить кулю в лоб Старця, — дуже повільно, лякаючись самого себе, Берія вимовив ці страшні слова й знову оглянувся, чи не зірвалося з язика. — Ось він, порятунок від божевільного деспота! Ось яку комбінацію розіграти б! Ось що сунути б Абакумову!»

Ах, Єгоре, Єгоре! Як же не вистачає тебе, Маленков! Сам-один я, один…

Отоді він і сказав собі; «Ісаєва до такого діла треба готувати заздалегідь, а от якщо я не поверну до Москви Маленкова, — найближчим часом, — моя кар'єра закінчена, Старець став повним психом, настрій змінюється п'ять разів на день, жах…»

11

Наступного дня Ісаєва перевели в іншу камеру; не встигли наглядачі зачинити двері (його зразу здивувало щось у цій камері), як стрімка, мов постріл, здогадка відторгла здивування: перед ним був виснажений, посивілий, лимоннолиций Рауль Валленберг.

Він стояв під віконцем, що ледь пропускало світло, притулившись до стіни так, неначе хотів утиснутися в неї, зникнути, і невідривно дивився на двох наглядачів: в очах у нього був жах, що змінився важкою ненавистю.

Тільки одвівши погляд від обличчя Валленберга, Максим Максимович зрозумів, що його здивувало: стіни і навіть двері були оббиті повстю; койки-дерев'яні, розхитані, мабуть, в'язень намагався розбити голову об стіну, подумав Ісаєв, нещасний хлопець…

— Здрастуйте, — сказав він по-російськи.

Валленберг мовчки кивнув.

— Російської ще не вивчили?

Валленберг, не розуміючи, знизав плечима, уважно вдивляючись в обличчя Ісаєва; потім спитав по-німецьки:

— Ми не могли з вами десь зустрічатись?

Ісаєв відповів по-англійськи:

— Ми зустрічались… Чи то в вашому берлінському посольстві, чи то на Вільгельмштрасе, в міністерстві закордонних справ, у Вайцзекера… І, будь ласка, не говоріть зі мною про вашу справу, я не відповім на жодне ваше запитання і не дам жодної поради: кожне наше слово записується…

Валленберг усміхнувся:

— Я знаю… Мені підсаджували багатьох… Тільки вони… Спочатку я взагалі нічого не розумів, тепер — знаю, що й до чого… Ви відмовляєтесь говорити зі мною взагалі? Чи знайдемо якусь нейтральну тему?

— Нейтральну тему знайдемо… На ваш розсуд…

— Останні сім місяців я сиджу один… Почав розмовляти сам з собою… Перший крок до шизофренії…

— Зовсім ні… Кожна людина завжди говорить сама з собою. Не має значення — в думці чи вголос.

— Гадаєте, я ще не став пацієнтом лікаря для божевільних?

— Я не психіатр, пане Валленберг…

— Ви не відрекомендувались… Як мені до вас звертатись?

— Називайте мене співкамерник. Так буде краще — насамперед для вас… «Містер співкамерник» — чудове словосполучення…

Помітивши книжку, що лежала на койці Валленберга, здивувався:

— А мені відмовили користуватися бібліотекою… Ви — щасливчик…

— Це Біблія… Чудове видання, дивний подарунок головного слідчого, бо ця література тут заборонена.

— Дозвольте подивитись?

— Звичайно… Ви шотландець чи англієць?

Ісаєв сухо відповів:

— Я співкамерник… Ми ж домовились… Гаразд? Вам удень лежати дозволяють?

— Останнім часом дозволяють… Раніше я стояв… Ви давно тут?

Ісаєв узяв Біблію, ліг на свою койку, почав гортати сторінки; зразу звернув увагу на те, як хтось відкреслював на полях нігтем цілі фрагменти.

У двері забарабанили:

— Ув'язнений номер сорок, вам удень лежати заборонено!

Ісаєв, начебто не зрозумівши наглядача, запитливо подивився на Валленберга, який все ще стояв під віконцем з «намордником»; той знизав плечима:

— Мені отак кричали перші півтора року… По-моєму, вимагають, щоб ви встали…

— Ви ж не знаєте російської…

— Це не обов'язково… Вам пояснять інакше…

— Лежати заборонено! — повторив наглядач. — Ясно?! За порушення режиму відправимо в карцер!

— Вас у карцер саджали? — спитав Ісаєв. Валленберг відповів, усміхнувшись:

— Тут у карцери ставлять, співкамернику… Це шафа, яка повторює людське тіло; на другу добу ви втрачаєте свідомість… Склянка води і шматок хліба на день… Мій дядько так мріяв схуднути… Намагався якнайменше їсти, дві години на день скакав на моєму Паулі, страшенно норовистий жеребець, плавав, дві години робили йому масаж — нічого не помагало бідолашному… Йому б три дні карцеру, чудова метода, щоб схуднути…

«Дурнику, — співчутливо подумав Ісаєв, — навіщо ти даєш стільки подробиць тим, хто тебе слухає? Жеребець Пауль — солодка подробиця, її можуть використати через два-три місяці, коли ти забудеш про те, що сам назвав свого жеребця, тебе ці подробиці можуть ошелешити, — як дізналися?! Ось-тоді тебе й почнуть шпигати запитаннями…»

Ісаєв притулився до стіни; як добре, що оббито повстю, в спину не вповзає могильний холод. Несподіваний подарунок, подумав він, дивно, чому мені не дозволяють лежати? В моїй камері цього не забороняли, мабуть, гра вже почалася — з мене роблять жертву, підкреслюючи блага, дозволені Валленбергу. Що ж, нехай собі… Вони грають, і ми пограємо…