ТАРС уповноважений заявити… - Семенов Юлиан Семенович - Страница 9

Славін

Садівник Радянського посольства Архипкін прокидався завжди рано, годині о п'ятій; він мав іти на пенсію, і в Луїсбурзі жив останні місяці, лічив дні, коли повернеться додому.

Він виходив у сад, коли ще ніхто з дипломатів не приїздив; посол і повірений, які жили тут же, в посольстві, ще спали; в парку було тихо, сонце, що проникало крізь стрілчасте, химерне листя, здавалося безбарвним, зате трава набирала свого справжнього кольору, якогось незвичайного, що міг бути тільки тут, в Африці.

Архипкін знав: о шостій поліцейські, які чергували коло входу в посольство, будуть змінюватися; при цьому вони довго розмовляють, іноді навіть неголосно співають, особливо коли день обіцяв бути вітряний, не задушливий; здавалося, вони відчували погоду без барометра.

Під'їхав поліцейський джип, з кузова вистрибнули три хлопці, поправили автомати, чогось засміялись, стали неголосно перемовлятися, і в цю мить Архипкін почув — десь зовсім близько — тихий, уривчастий голос:

— Чоловіче, допоможи!

Дивне звертання й малопомітний акцент злякали Архипкіна, він навіть присів під огорожею; оглянувшись, він побачив чоловіка, який намагався дотягтися до гострого шпиля, — огорожа посольства була з металевих панелей і шпилів, колоніальний стиль, лишився від іспанців; на шпилі погойдувався маленький згорток, щоб згорток був важким, до нього прив'язали камінець.

— Та допоможи! — повторив чоловік, який стояв на вулиці, й озирнувся на поліцейських.

Ті, мабуть, помітили його.

Архипкін почув, як один з поліцейських щось крикнув чоловікові за огорожею, потім всі вони побігли; рвонув з місця джип. Архипкін підчепив граблями згорток, перетяг його на радянську територію; чоловік радісно всміхнувся й побіг у вузенький провулок; джип зі скрипом загальмував — вуличка була вузька, мов стежила, там два велосипедисти ледве могли розминутися.

Пролунав постріл, Архипкін схопив згорточок, побіг до посольства. Автомат ударив ще раз, потім запала тиша…

Славін прочитав на аркушику, що був у згортку:

— А якого ж листа він послав? — спитав Дулов.

— Після війни працював у Німеччині, — не відповівши на запитання, зауважив Славін. — «Готель» пишуть ті, хто довго жив у Німеччині.

— Українці так кажуть — «готель», — заперечив Дулов.

— Правильно. Але росіяни, які жили в Німеччині, всі як один, кажуть так. Я мав справу з переміщеними особами наприкінці війни і знаю. Та де ж садівник?

Архипкін увійшов до кабінету боком, спинився біля дверей і, як здалося Славіну, хотів клацнути каблуками.

«З сержантів, мабуть, — подумав Славін. — Не інакше як помкомвзводу був».

— Сідайте, Олегу Карповичу, — сказав Славін. — Чайку вип'ємо?

— Спасибі, вип'ю з охотою.

— Він у нас івановський, — пояснив Дулов. — Івановські полюбляють хлебтати водичку…

— Я чув, що найбільші водохлисти в Шуї жили, — сказав Славін. — Хіба не так, Олегу Карповичу?

— Шуйські завжди більше за івановських сьорбали, знай, склянок по десять-п'ятнадцять…

— П'ятнадцять склянок! Невже можна випити стільки!

— Ставте самовар — покажу, — всміхнувся нарешті Архипкін; такого напруження, як на початку розмови, вже не відчувалось.

— А шуйські чимось від івановських різняться? — неквапливо правив своє Славін. — Чи ви всі на один копил? Я, наприклад, рязанців від курян легко відрізняю.

— А чого ж, — погодився Архипкін. — Курянин — південний, у нього око з чорним полиском, а рязанець косопузнй, ближчий до нас, білявий…

— А той чоловік, що згорток перекинув, він, по-вашому, з якої області?

— Та я його до пуття й не розгледів.

— Чорноокий?

— Їй-богу, не роздивився, який він, а ще коли стріляти почали, то й зовсім памороки забило: війни немає, аз автоматів смалять, як у ту пору, від живота.