ТАРС уповноважений заявити… - Семенов Юлиан Семенович - Страница 10

— Ви бачили, що поліцейські стріляли від живота?

— Може, й не бачив, може, мені здалося так…

— Ходімо в парк, постоїмо на тому місці, де все це сталося, і пригадаємо.

— Ходімо, — погодився Архипкін, сумно глянувши на Дулова. — Тільки я нічого не пам'ятаю, кажу ж вам, що від страху закам'янів.

… У парку Архипкін зупинився на тому місці, де невідомий кинув згорток, і кивнув на шпиль:

— Ось тут він повис.

Славін підійшов до огорожі, було видно вузенький провулок, що спускався з гори.

— Коли почали стріляти, він біг, петляючи? — спитав Славін.

— Ні, він петляти почав, коли скочив на велосипеда.

— То в нього там велосипед стояв?

— Авжеж. Він його до стіни притулив. Жіночий.

— Провулок у вулицю впирається… Він куди звернув — праворуч чи ліворуч?

— Звісно, ліворуч — там з гори спускаєшся, легше тікати.

— А куди веде та вулиця?

— Не знаю, я виходжу з посольства нечасто, по-їхньому я ж не розумію, ще й заблукати можна…

— Та вулиця веде до вокзалу, — озвався Дулов. — Вона з'єднується з проспектом, там трамвай, багато машин, там його не спіймаєш.

— Ви певні, що вони його не вбили? — спитав Славін.

— Я вискочив з квартири на балкон і все бачив… Він утік, бо вони бігли вниз провулком і нікого перед ними не було. А коли добігли до кінця провулка, то вже не стріляли, очевидно, він чкурнув через прохідні двори, там їх багато, — сказав Дулов.

— Перевірили?

— Звичайно. Якби вони вбили його, то по радіо повідомили б зразу ж: нас хвицнули б неодмінно, — строго мовив Дулов. — Напевно втік.

— Він сивий? — спитав Славін.

— Та хто його знає… наче рудий, — відповів Архипкін. — А може, блондин, вилиняв, мабуть…

— В якому він одязі був?

— Як це в якому? — здивувався Архипкін. — У костюмі.

— Це я розумію… Якого кольору костюм? Старий чи новий? В галстуку? Чи без галстука?

— От біда, — зітхнув Архипкін, — їй-богу, зовсім-таки затуманилося в голові…

— Шраму на обличчі не було?

— Ні, не було. Рука в нього, правда, безпала. Чи то одного пальця немає, чи двох — це я запримітив.

— Це якраз важливо. Він вам щось казав?

— Нічого не казав. Тільки шепнув: «Чоловіче, допоможи…»

— Як?! «Чоловіче»?

— Чи «чоловіче», чи «мужчина», точно сказати не можу.

— Якщо сказав «чоловіче» — значить, українець, — озвався Дулов.

— Не обов'язково, — заперечив Славін. — Мій друг, корінний росіянин, з Воронежа, а завжди каже, звертаючись до друзів, «чоловік», «чоловіче»… Голос який? Пропитий? Хрипкий? Чи нормальний?

— Хрипкий голос, це я точно пам'ятаю, хрипкий…

— А прикмети так і не можете згадати?

— Їй-богу, не можу, навіщо марно в гріх вас уводити?

… Славін повернувся до кабінету, обклався довідниками: шукав бари, де грали в більярд, особливо в районі вокзалу. Знайшов чотири: «Веселі козенята», «Неаполь», «Касабланка» і «Лас Вегас».

Потім знову запросив Архипкіна.

— Олегу Карповичу, — спитав Славін, — ви в більярд умієте грати?

— Не дуже. З водіями, бувало, поганяєш, просто так, жартома…

— Доведеться вам зі мною грати.

— У нас же не стіл, а казна-що.

— Ми з вами не в посольстві гратимемо. В місті.

— Але ж у місті більярди тільки у вертепах, нас застерігали…

Славін подивився на Дулова, той посміхнувся:

— Це справді так.

— Удвох не страшно, — сказав Славін, підморгнувши Архипкіну. — Як, Олегу Карповичу?

— Коли треба, то що ж, тут нічого не вдієш, — поважно відповів садівник.

— Тепер ось що, — провадив далі Славін, — ми з вами будемо шукати безпалого. Але, може, зустрінемо іншого росіянина, я вам його покажу. Порозмовляєте з ним, гаразд?

— Не радянський? — зиркнувши на Дулова, спитав Архипкін.

— Емігрант. Власовець, — відповів Славін.

— Я з такою собакою і говорити не стану. Задушити його треба, я проти них у Бреслау воював, ну й нелюди, ну й звірюки…

— Якщо ми знайдемо безпалого, тоді все гаразд, а якщо треба буде до нього підкрадатись, тоді, думаю, вам доведеться розмовляти саме з тим власовцем, що стояв проти нас у Вроцлаві… Не судіть тільки всіх емігрантів одним судом, Олегу Карповичу. Один добровільно продався німцям, сам до Власова пішов, а сотню примусили… Все розумію, правильно кажете, виправдати цього не можна, але й серед них е різні люди.

— Умом я це розумію, тільки ж у мене ще й серце є. У тому ж таки Вроцлаві мого меншого брата власовці розстріляли…

У «Веселих козенятах» було гамірно, людно, грали тут погано, більше хизувалися, ставки були низькі — три долари, безпалий не з'являвся. Архипкін програв Славіну всі три партії, рука його помітно тремтіла, коли він бив по кулі; часто промахувався, озирався насторожено.

Коли меткий офіціант, що бігав з підносом між столами, приніс пиво, Славін спитав:

— А Хрєнов коли прийде?

— Він тепер у нас не грає, сер. Він грає у «Лас Вегасі» або в барі «Гонконг». Частіше в «Гонконзі», туди привезли чудові столи, там збираються найкращі гравці, ставки до ста доларів…

… У «Лас Вегасі», походивши круг столів, — гравці були високого класу, в залі стояла тиша, — Славін запросив Архипкіна до стойки, замовив «хайбол». Рука в Архипкіна все ще тремтіла, коктейль він пив з відразою й безперестану оглядався.

— У вухо смальнути можете? — посміхнувся Славін. — Руки у вас он які сильні. Чого ж ви боїтеся?

— Незвично якось, — відповів той, — вертепів не люблю, сам я з села, нам усе це не до душі.

— Слово таке чули — «треба»?

— Це я розумію, але все одно я почуваю себе не в своїй тарілці.

Славін звернувся до бармена:

— Коли прийдуть найкращі гравці?

— У нас буває тільки один по-справжньому хороший гравець, сер. Містер Хрєнов, «від двох бортів до середини», класний більярдист.

— Але ж він зараз у «Гонконзі»…

— Мабуть, там, сер. Хоча він грає й тут, частенько грає, лише останнім часом став навідуватись у «Гонконг».

— Що, там кращі столи?

— Ні, сер, там дешевша їжа. Їм усе привозять з Гонконгу. Ми нічого не можемо з ними вдіяти, вони хочуть нас розорити. Алкоголь, правда, у них коштує стільки ж, бо постачають бельгійці, а нам доводиться знижувати ціни на коктейлі, інакше вилетимо в трубу…

… У «Гонконзі» бармен зразу ж показав Славіну на Хрєнова. Той грав майстерно, не поспішаючи, засукавши рукава, грав, як справжній жук, дражнив партнера, розмовляв по-англійському з жахливим акцентом:

— Цілься, цілься краще, Джон! Рукою не тряси, а то обіграю! Гроші приготував? Чи до жінки побіжиш просити?

Славін сів за стойку — Хрєнова він бачив у дзеркалі.

— Спостерігайте за ним, — шепнув він Архипкіну. — Потім підійдіть до нього й запропонуйте зіграти.

— Ой господи, — зітхнув Архипкін, — всередині у мене все тіпається… Може, хильнути для сміливості?

— «Хайбол»?

— Ні, не треба, краще горілки.

— У них погана горілка, «Смирноф», вона солодка. Віскі хочете?

— Давайте, сто грамів хильну.

Славін замовив подвійну порцію, Архипкін випив, понюхав горішок, крякнув, зліз з високого стільця й попрямував до столу, на якому грав «від двох бортів до середини».

— Послухай, — сказав Архипкін, — може, зіграємо? На п'ять карб… доларів…

Хрєнов рвучко обернувся, відступив, зразу ж поліз до кишені по сигарети.

— Ти хто? — спитав він хрипко.

— Садівник.

— Звідки?

— Посольський.

— Червоний, значить?

— А який же ще… Звичайно, червоний…

— А мене звідки знаєш?

— А я тебе зовсім не знаю… Бармен сказав, що ти росіянин, ну я й підійшов, я ж по-їхньому не вмію…

— Підожди, я зараз цього доб'ю.

Хрєнов повернувся до столу й п'ятьма ударами закінчив партію — грав, як справжній професіонал. Славін зрозумів, що спочатку він хизувався, заманював партнера, давав шанс. Одержав двадцять п'ять доларів, запхнув у кишеню сорочки: