Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович - Страница 74

— Ви кажете правду? — спитала Ісії.

— Так. («Любов обманути легше, ніж ненависть. Вона любить його, і вона вже не може бачити правди, бо вона зараз думає тільки про нього».).

— Де його заарештували?

— В Берліні. Він збирався вилетіти в Токіо, але його заарештували… Він повинен був до вас повернутись, так?

«Ніколи не подумав би, що японки вміють отак плакати. Вони завжди всміхаються. Щось вона довго плаче, а в мене голова тепер розкручується в інший бік. Коли вона плакатиме ще кілька хвилин, я гепну із слизького спадистого стільця на підлогу. Вона холодна, ця кахляна підлога… Чим їх можна підігнати, цих жінок? Сантиментом — чим же іще? Всі вони однакові: африканки, німкені, японки. Дурепи, істерички, та ще й прозорливиці…»

— Він купив обручальні персні…

— Що мені робити?

— Я не чую… Голосніше, будь ласка…

— Що я повинна зробити для нього? Це ж брехня. Я жива. Хай подивляться… Він ні в чому не винен… У чому він може бути винен?

— Зараз я викличу прокурора. Тільки спочатку поясніть мені, хто просив вас говорити брехню і чому ви погодилися брехати?

— Я послала йому дві телеграми, але він не відповів, а мені саме принесли рахунки за готель і за лікарів…

— Голосніше!

— Що?

«Невже вона мене не чує, я ж кричу на все горло?»

— Голосніше! Кажіть, голосніше!

— Я заборгувала за готель і за лікарів, яких він найняв… Описали будинок моїх сестер у Нагасакі. Вони сироти… Пан, який заплатив за мене борг, пообіцяв виплачувати після моєї смерті — я, мабуть, помру через місяць — тисячу доларів на рік моїм сестрам до їх повноліття.

«Я теж коштував вісімсот доларів, як сказав Хоа. Містер Лао полюбляє круглі цифри. Я коштував вісімсот — акордно, а ці дві сестри — по п'ятсот кожна. Отже, я коштую в два рази дорожче. Чи на два рази? Проклята арифметика… Яка ж ти прозорлива, коли я так тебе обманув?»

— Вам сказали, що прийде білий і буде запитувати про Дорнброка?

— Так.

— І вас попросили сказати, що ви заразили його сифілісом?

— Так. Він приїде до мене, коли його звільнять?

«Сироти її залишаться тепер без грошей, — раптом чітко зрозумів Люс, і голова в нього стала ясна, тільки була ще важкість у потилиці. — Ось де ти виявився негідником, Люс. Чого вона так дивиться? У мене також є душа… Вона його жде — забула про сестер, про смерть свою забула, його жде… Навіщо ти робиш усіх довкола нещасними, Люс?! Забудуть це діло, тато Ганса заплатить за смерть сина мільйонів сто, і забудуть. А дві її сестри помруть через мене з голоду, бо я боровся за правду. Будь же ти проклятий, Люс, будь проклятий… В ім'я холодної правди ти вбив двох дівчаток… Фюрер теж убивав дітей в ім'я «правди». Хіба можна боротися з Гітлером по-гітлерівськи? Хайль сила, так, Люс? Будь я проклятий! Чому я не народився шофером чи клерком?! Чому я народився такою сліпою, цілеспрямованою твариною?»

— Так. Приїде, — сказав Люс. — Неодмінно. Зараз я викличу прокурора, і ми йому разом усе розповімо, так?

— Так.

— Скільки грошей перевели на ім'я ваших сестер?

— П'ятсот тисяч ієн.

— Це скільки на долари?

— Я не знаю… Яка різниця?

«Усмішка в неї чудова, я навіть не міг подумати, що в неї така усмішка… Як ранок… Банально, так, Люс? «Усмішка — як ранок»… Але що ж робити, коли усмішка в неї справді — як ранок… Зараз треба перевести ці кляті ієни на долари, а потім долари на наші марки… Не зможу… Треба надіслати телеграму в Берлін, щоб з моєї долі за будинок на ім'я її сестер… Ні, це її злякає… На її ім'я, вони ж спадкоємниці!.. Перевели гроші… Я ще тямлю щось, хоча немовби мені вже настав кінець. Люс, що з тобою? Нічого, так бувало, коли я закінчував картину… Перенапруга… Минеться. Беремо душу в руки й трясемо її, як шкідливу кішку…» Він відкашлявся.

— Що? — спитала Ісії. — Вам погано?

Люс заперечливо похитав головою й запитав, відкашлявшись ще раз:

— Коли вам стало погано після тієї хмари, він привіз вас сюди й сказав, що ненадовго полетить додому і зразу ж повернеться, так?

— Так. Йому не вірили, коли він так говорив?

— Ні. Не вірили.

«Який маленький світ і який великий! Слава богу, вона ще розуміє по-англійськи. А думає по-японськи. Скажи мені, люба, чому ж тоді, коли він живий, а не загинув двадцять другого і коли ти знаєш, що він любить тебе, чому ти не послала телеграми його адвокатові? Чому ти не подзвонила в наше посольство?»

— Він прилетить, як тільки закінчаться формальності, Ісії. Це буде не завтра, але дуже скоро, найближчими днями… Він же сказав вам, як прощався, що зробить деякі справи вдома, привезе лікарів і ліки й вилікує вас, так?

Знову світло в палаті…

— Він сказав, що побудує спеціальні клініки і дасть свої гроші на те, щоб люди навчилися лікувати мою хворобу. Він сказав, що та хмара, яка пройшла наді мною, буде остання…

Люс підвівся, і його хитнуло. Він побачив у очах жінки переляк. Він якось дивно підморгнув їй. («Ні не так, це я зараз зіграв злого чарівника для мого Отто, треба грати доброго гномика і посміхатись, я переплутав гримаси. Нічого, я зараз їй посміхнуся… Зараз…»)

— Він дуже лаяв містера Ліма? — запитав Люс, забувши посміхнутись, як добрий гномик. — І свого батька — теж?

— Ні… Хіба можна лаяти батька?! А містера Ліма він лаяв, і я навіть просила його не лаяти так страшно людину, і він більше ніколи при мені не лаяв його.

Люс відчув, як голова його зовсім очистилась і стала ясна, але водночас з оцим звільненням від в'язкого, нудотного туману серце здавило тупим болем.

«Ну от, невроз, — подумав Люс, — починається. Не одне, то друге».

— А чому ви повірили, що він негідник? Тільки через те, що так довго не приїжджав? Через те, що не надсилав грошей? Чи тому, що вам це сказав про нього ваш одноплемінник?

Вона знову заплакала, і він зрозумів, що попав у саму ціль.

— Онума-сан?

Вона кивнула головою.

— Він просив вас сказати про сифіліс?

— Так.

— Він просив сказати це мені, а потім попросити мене вийти з палати або викликати сестру — мовляв, вам стало погано, так?

— Так.

— Він раніше був актором, цей Онума?

— Ні, він був режисером. Він ставив нам програму… Це було давно, багато років тому…

«Ну, от і серце перестало боліти, — подумав Люс. — Тепер буде легше обманювати її… Мені доведеться бути з нею до кінця… Зараз я викличу прокурора і журналістів, а потім зберу прес-конференцію».

Він ступив крок до дверей, але серце раптом зупинилось, а потім стало калатати десь у горлі.

— Зараз — прошепотів він, — зараз я… повернусь… І він ступив ще крок до дверей: білих, масних, слизьких, які навалювалися на нього з кожною миттю все швидше й швидше…

… Але не фінал

Після того як пройшло засідання спостережної ради, на якому Бауера затвердили заступником голови, Дорнброк зліг. Лікарі констатували, що тиск у старого нормальний, кардіограма не показувала відхилень від норми, та й у інших аналізах не було нічого тривожного.

— Є форма нервового шоку, — пояснив Фрайтаг, лікар провідної боннської клініки, — коли хворий гасне протягом кількох тижнів. Пан Дорнброк відмовляється від їжі, апатія, відсутність реакції на те, що відбувається довкола, небажання розмовляти — це тривожні симптоми.

— Ви можете визначити час кризової точки? — спитав Бауер. — Що треба зробити? Віддалити цю кризову точку, а може, наблизити її?

Лікар з Бонна подивився на професора Тергмана. Той знизав плечима:

— Навіщо ж штучно наближати кризу?

— Нам важливо знати правду про стан здоров'я голови, — сказав Бауер, — ми зобов'язані продовжувати його роботу. Або ми спираємося на ваш висновок: «Справа стоїть так і так, ждати треба того й того, в такі-то строки», — і ми приймаємо цілий ряд рішень, які зараз не приймаються, бо ми ждемо повернення пана Дорнброка. Або ви кажете: «Через місяць він повернеться до діла», — і тоді ми ждатимемо…