Бомба для голови - Семенов Юлиан Семенович - Страница 73

— Так.

— Один хороший хлопець, але дуже нестійкий у ставленні до жінок. — Люс хихикнув. — Він збирав колекції жінок по всьому світу…

Ой як же ясно стало в палаті, очі-шахти широко відкриті, в них гнів і безсилля!

«Ну, говори! Скажи мені те, що ти повинна сказати! Хто заборонив тобі говорити про нього? Хто?!»

Темрява. Тиша. Краплі поту на лобі й на скронях.

— Пробачте, але я не знаю Ганса…

«Є багато методів, — подумав Люс. — І Брехта, і Фелліні, і Станіславського, і Годара, і Уолтера-Брайтона… Але ж у нього спосіб, а не метод. А може, навпаки… І, крім того, він не режисер, а фізик… Дуже славна людина… При чому тут спосіб? Ага, згадав… Ану давай, Люс, вибирай точний метод — тільки єдиний метод допоможе тобі в роботі з цією актрисою. Одних треба злити, з другими бути ніжними, третіх брати інтелектом, четверті — мавпочки, їм треба показувати і стежити за тим, щоб вони правильно тебе скопіювали. Але це дуже нудно. Найкраще, коли актриса чи актор зрозуміє тебе. Тоді забудь про горе: в тебе з'явилося твоє друге «я», ти став сильний, усе те, над чим ти працював довгі місяці, стало суттю актора, його життям. Хмара Уолтер-Брайтона — як же я спочатку не звернув на це уваги, га?! Та радіоактивна хмара, за якою він спостерігав. І яка забрала семеро людей. І забере ще двісті-триста. Як мені важко було пов'язувати хмару з радіоактивними частками після вибуху в Сіньцзяні, політ Ганса в Гонконг, нудоту «вагітної» Ісії і слова лікаря з британської колонії, що так сміявся з версії «вагітності»: «Вона ж народилася в Хіросімі через десять днів після атомного вибуху!» А після водневого вибуху в Сіньцзяні вона сиділа в тому місті, над яким пройшла нова радіоактивна хмара… Це не моя робота — з'єднувати факти, моя робота — це взаємозв'язок характерів… А втім, зараз я начебто на порозі цієї роботи. Люс, не промахнись!»

— Ви наполягаєте на цьому твердженні? Ви не знаєте Ганса Дорнброка?

— Не знаю.

«Як мене тоді шмагав Берг? «Ви брешете! Порошок з отрутою був у вашій спальні… Такий самий, яким отруївся Ганс». «Брехали», а не «обманювали». Спокій слова — свідчення сили».

— Чому ви брешете, Ісії-сан?

Жінка, не розплющуючи очей, повторила:

— Я не знаю Ганса…

— Шінагава-сан… Це ім'я вам знайоме?

— Так.

— Це ваш продюсер?

— Так.

— Він мені розповів про те, як ви ворожили Гансу…

Знову світло в палаті. Бистре, відчайдушне, страшне…

— Я багатьом ворожила. Я не знаю імен тих, кому я ворожила.

— Сподіваюсь, імена людей, які наймали для вас особняки, ви пам'ятаєте? Може, ви пригадаєте, хто наймав вам особняк на Орчард-роуд?

І жінка заплакала.

«Вона погано плаче, — подумав Люс, відкинувшись на спинку білого стільця. — Вона грає ці сльози. Вона не грала тільки тоді, коли я назвав Ганса негідником, який колекціонує жінок. Чому вона грає так фальшиво? Хоча це зрозуміло — в неї були не ті режисери…»

— Отже, ви знаєте Ганса?

Вона прошепотіла:

— Знаю.

— Чому ви брехали?

— Я боюся його помсти… Я боюся, що він буде мстити мені…

— Мертві не мстять…

Жінка стрепенулася на ліжку. Сліпуче світло в палаті, очі ріже — як же ясно зараз у кімнаті!

— Хто мертвий? Хто?!

«Вона нічого не знає… Зараз я міг програти, Як страшно я думаю — «міг програти». Бездушно й страшно. Може, Нора правду каже — я садист? І я відчуваю насолоду, коли мучу людей?»

— Якби він був для вас живим, ви так не поводилися б… Якби він хотів вам помститися, хіба він прислав би до вас свого друга? Я такий примітний у вашій клініці… У вас же тільки п'ять кімнат і один лікар — невже ви вважаєте європейців такими дурниками? Ганс відомстив би інакше. Просто для вас він мертвий… Минуле кохання завжди мертве, тому що… Не плачте… Кажіть правду.

— Якщо після цього ви зразу підете. Тоді я скажу.

— Добре. Скажіть — і я піду.

Раптом вона піднялася з подушок і, засліпивши його світлом величезних очей, нестерпним, як у вмираючого оленя, чорним, ясним, запитала:

— Ганс у Японії?

— Так.

— Тоді чому ж він не прийшов сам? Чому?! Він знав, де я! Чому ж він не прийшов?! Ви кажете неправду, — впавши на подушку, сказала вона байдужим голосом. — Я майже не бачу вас, бо ваші очі в тіні, але все одно ви кажете неправду. Він же не прислав з вами ніякої записки? Немає ж… Мертві не помстяться, — світло в палаті погасло, очі заплющені, — ви праві. Я відчувала смерть, але то була не його смерть… У той день я відчула свою смерть…

— Коли це було?

— Це не так важливо, — стомлено відповіла Ісії. — Двадцять другого вночі я померла, але дух поки що в тілі…

Спочатку Люс злякався, але потім у нього всередині все напружилось, і він подумав: «Ось зараз вона не грає, зараз вона стане моїм «альтер его», бо я відчуваю її, боюся її і захоплююся нею… Зараз я поставлю останнє запитання, і тоді все вирішиться… Тільки треба запитати її дуже спокійно, не моЖна, щоб мене видав голос… Ти ж актор, Люс, нема кращого актора, як той, хто пише чи ставить, ану, Люс, ану!»

— Я не спитав, що з вами. Коли ви маєте вийти з лікарні. Він просив мене дізнатися про це…

«Ну, я підставився… Бачиш, як я відчуваю тебе… Ти навіть не змогла приховати посмішки… Сповненої презирства посмішки… Я таких ще не бачив у Японії, ви ж усі такі виховані».

— Я випишусь через два тижні. Коли закінчиться курс. Передайте йому, що я зрадила його з американцем із Сайгона, коли він полетів у Кантон. Я проклинала себе за це… Він згвалтував мене… Але в мене не вистачило сили сказати про це Гансу. Якщо він хоче моєї смерті, нехай мене вб'є швидше, я не можу більше чекати… Але Ганса швидко вилікують, мене ж вилікують за три тижні… Я не знала, що цей американець хворий…

«Зрозуміло. Ганс покінчив з собою через сифіліс. Усе збігається. Він боявся сифілісу як вогню, і в Берліні це знали. Як швидко про це дізналися тут, га? — Люс зараз думав неквапливо, він відчував утому, все тіло обм'якло, і страшенно паморочилася голова, і це стомлювало його, бо голова була важка, немов у потилицю налили свинцю. — Струнка система. Прибравши з дороги Берга, вони підсовують мені пояснення, прийнятне для громадської думки. Врахували і мої інтереси: сентиментальний детектив. Матиму хороший прокат дома, такий прокат мені ще ніколи й не снився… Потім, мабуть, підкажуть, що Хоа працював за завданням Берга, який продав секрети розслідування лівим… Тут можна накрутити кілька бойовиків, які принесуть мені мільйон марок, а то й більше. Щедрі люди…»

— Я думав, у вас щось інше. Сифіліс — це дрібниці… А все інше гаразд? На здоров'я не скаржитесь?

— Ні.

«Господи, прости мені брехню, яку я зараз скажу, це блюзнірська брехня, господи! Прости мене за це!»

— Ви забрехалися, Ісії-сан… Мені жаль вас… Але ще дужче мені жаль Ганса, який зараз сидить у тюрмі, його обвинуватили у вбивстві якоїсь Ісії-сан, актриси «мюзиклу Шінагави».

Світло! Наче два прожектори сяйнули пізньої ночі, в час беззоряного шторму в Біскаях.

— Що?!

Він не почув її, він угадав по губах це її запитання. Він, не кваплячись, закурив, стримуючи тремтіння. Це тремтіння дедалі дужче проймало його, але він мусив зараз грати спокій, повний, трохи відсторонений спокій.

«Зіграю, — сказав він сам собі, — якщо я встиг подумати про спокій словом «відсторонений», значить, зіграю до кінця».

— І я розумію тих працівників прокуратури, які посадили його в тюрму. Мільярдерський синок побавився з нещасною актрисою, найняв для неї особняк у Гонконзі, потім готель у Токіо, просив її руки, а потім жінка зникла… Ніхто ж не знає, що ви в цій клініці, Ісії-сан… У тому готелі, де він найняв вам два номери, в «Токіо-грандо», ніхто не знає, куди ви поїхали. Портьє сказав, що вас повіз високий, з голубими очима чоловік. Голубооких японців поки що немає. А Ганс — голубоокий. Я знайшов вас якимось чудом, бо я друг Ганса і мені дорога його доля.

«А може, вони хотіли, щоб вона вмерла при мені?! Вона вся біла мов крейда, і очі холонуть! Хоч би вона не вмерла! Якщо вона вмре, вони скажуть, що це я вбив її. Борони боже!»