Третя карта - Семенов Юлиан Семенович - Страница 29

Дві сили, перебуваючи у конфліктній ситуації, схильні фетишизувати (хоча й зовні) третю силу, що є якимось пробним каменем у зіткненні їхніх амбіцій. Один — допомагаючи цій силі, другий — виставляючи цю силу як момент національної загрози, стають подібні до жонглерів, котрі пускають нову кульку до каскаду кульок, що перелітають з руки в руку. Бандера зрозумів свою значимість, коли у залі суду заблискали магнієві спалахи газетних репортерів. Бандера повірив у свою долю, коли смертну кару було замінено на довічне ув'язнення. Про це йому сказали ще до оголошення вироку, який він вислухав зухвало, ледь піднявшись навшпиньки, відчуваючи, як жижки тремтять від довгого напруження.

Він завжди мріяв стати. Маючи розум холодний, гендлярський, він збагнув, що народився в такий час, коли вирватися з ряду може лише завзятий, сміливий, спритний, хто ставить не тільки на свою вправність, свою особливість або свої знання. Ні, вирватися, вважав Бандера, може тільки той, хто наділений здатністю представляти багатьох у собі одному. Особистість вища за натовп; треба тільки зрозуміти потрібну ідею, треба спершу розчинитися, зникнути в цій ідеї, знаючи наперед, що це розчинення тимчасове, що загальна ідея кінець кінцем підпорядкована особистій спрямованості — «стати». У Бандери був вибір: він не якийсь там хлоп, він син священика.

Ще змалку, з шкільних років, коли інші хлопці утирали йому носа кашкетом, насуваючи його на очі — згори вниз, у ньому визрівало жадібне, болюче, завжди жорстоке, люте, криваве бажання довести. Усіх тих, хто кепкував з нього, не брав до баскетбольної секції, хто не дозволяв йому бути за воротаря в команді («шкет, не дотягнеться»), він хотів перетворити на своїх підлеглих, які кров'ю вмиються за зневагу.

«Сировина»— нещасні маси безправних українців у панській Польщі — тяжко страждала. «Оця тупа темнота повинна стати моєю зброєю, — думав Бандера. — Їм потрібен вождь, той, хто скаже».

Мороз жаху й захоплення проходив по спині, коли він читав «Майн кампф». «Гітлер німця бере, як своє, — думав Бандера, — він підкоряє його своїй волі, звертаючись до затоптаної в людині величі. А чому я не можу так само взяти українців? Якщо не я — прийде інший, і я зостануся тим, що є, позбудуся людської пам'яті — отже, буду смертний. А я хочу вічного для себе, вічного».

Ріко Ярий не марно проводив «анкетизацію» польських та українських військовополонених у Німеччині. Його сіть через те виявилася дійовою, що не була «сіттю» в шпигунському розумінні цього слова. Коли він заповнював «анкети», розпитуючи кожного полоненого про минуле, про мрії на майбутнє, про сім'ю та друзів, він завжди намагався допомогти нещасним: того на роботу прилаштує, іншого — через Червоний Хрест — до лазарету, тому квитка на батьківщину виклопоче.

Люди Ярого, які ходили за кордон, до його «анкетників», не просили їх відповідати на запитання, що могли посіяти сумнів в обережній до протизаконного селянській душі. Люди Ярого провадили бесіди, що здавалися «анкетникам». котрих свого часу врятував австріяк, продовженням тієї довірчої, співчутливої розмови, яку вів колишній командир колишньої армії з колишніми своїми солдатами.

Тож одного разу в тенета отакої співбесіди потрапило ім'я Степана Бандери.

Найчастіше людина і не підозрює, що до неї придивляються. Різні люди виявляються втягнутими у складну комбінацію, яка повинна дати відповідь на найважливіше у політиці питання: чи можна робити ставку на ту або ту особу. Друзі, котрі іншого часу й слова не промовили б про хиби й вади свого найщирішого, розкажуть про все іншому приятелеві, теж давньому, особливо після кількох років розлуки. Недругів, навпаки, запитають про плюси того, ким цікавляться, — коли ти про ворога тільки мінуси говориш, гріш тобі ціна і нема тобі віри. Познайомляться З батьками, побалакають з сусідами, знайдуть старих учителів, послухають «об'єкт зацікавлення», вміло організувавши дискусію за дружнім столом, і тільки аж тоді, коли буде зважено всі плюси й мінуси, за кордон вирушить посланець «вождя» ОУН Коновальця для особистого контакту з Бандерою. Смішно й безглуздо уявляти, що такий посланець, осяяний ореолом героїзму (легко сказати — переходити через кордон!) скаже Бандері чи будь-якому іншому подібному честолюбцеві, що, мовляв, давай, хлопче, служити німецькому хазяїнові, записуйся у шпигуни та й ну шпигувати.

Спочатку під Бандеру потрібно було «закласти фундамент». У своїх виступах на збіговиськах терористів він ішов від «особистого» почуття, від честолюбства (це «обчислили» в абвері досить точно), а треба було поставити його виступи на шлях «почуття національного», приховавши від усіх очей оте «ячество», що винесло його на поверхню й довело його потрібність Берліну. А потрібність, якщо вона породжена лише бажанням людини стати, якщо вона не продиктована вищим ідеалом правди й свободи, отака «персональна потрібність», присмачена національними лозунгами, виявляється вигідною третій силі, їй вона — об'єктивно — служить, нею використовується.

Отже, Бандеру, котрий через якийсь час стане завдяки невидимій допомозі третьої сили, необхідно підготувати до перетворення з експансивного честолюбного юнака на нещадного терориста, який у майбутньому повинен бути керований. Надійність і гарантованість цього, такого необхідного керування повинна дати ідеологія націоналізму, вивчена, розфасована по проблемних ретортах і розписана в різних книженціях людьми з гіммлерівської розвідки. Спроби доморощених «ідеологів» націоналізму заперечувати це наївні, бо політика — це наука, що живе за законами постійних формул. Справа полягає в тому, що суверенітет сусідньої держави передбачає для дипломатів, парламентаріїв, діячів державного апарату неможливість вступати у серйозні контакти з націоналістами, що перебувають в еміграції, бо це означає відкритий розрив з тією країною, яка виселяє ту чи ту групу у вигнання. Але й відмовлятися од таких контактів непростимо — з погляду агресивного зовнішньополітичного планування. Отже, зв'язки з націоналістичною групою беруть на себе таємні організації — розвідувальні установи рейху.

Людина ураженого честолюбства, і фізичного (змалку тільки велетень здавався йому героєм), і морального, Бандера одержав першу порцію літератури й прослухав перші лекції від посланців головного керівництва, присвячені, як це не дивно, античній історії.

«Що воно таке трибун? — запитував хитрий до людського матеріалу посланець абверу. — Це та особа, яка співчутливо ставиться до горя слабких і убогих. Трибун живе сам по собі, у світі своїх витончених почуттів та мрій. Йому вільно уявляти собі все, що мариться. Але мріяння його повинні йти згори униз: од нього — до всіх інших. Трибун завжди страждає за чистоту ідеї. Ти мусиш зрозуміти, Степане, що справжній трибун більше за інших прагне до схими, до простоти і скромності, бо він знає свій знак на майбутнє. Можна носити сорочки з голландського полотна, золоті запонки й паризьке канотьє, але при цьому бути дріб'язковим крамарем. Можна ходити в елегантному костюмі, уміти слухати й допомагати, їсти скоромне, їздити трамваєм, а не «опелем» і бути справжнім трибуном, незримим володарем душ тих мільйонів, які підуть за твоїм високим, відокремленим од усіх духом».

Потім розглядалося питання про те, що колективізм, реально виражений у московському більшовизмі, є головний, особистий ворог трибуна, бо він підпорядковує частину загальному, тоді як покликанням вільного духу є, навпаки, підпорядкування загального особистому.

… Лише утвердивши в двадцятип'ятирічному парубкові, який рвався до політики, ідею його винятковості та пояснивши «за наукою», що і хто є ворог отієї його з неба посланої винятковості, повели мову про націоналізм. Людина з Берліна свого часу сказала Бандері, що вищий прояв націоналізму прихований у загальному, темному егоцентризмі. Якщо звернутися саме до цього в людині, якщо дозволити їй виразити себе, якщо вона знайде у твоїх проповідях дозвіл бути самою собою в межах однієї нації, якщо ти закличеш її до сили, щоб добитися визволення од пут суспільної остогидлої моралі, — тоді за тобою підуть і в тебе повірять, як у національного пророка.