Третя карта - Семенов Юлиан Семенович - Страница 28

— Ні, ні, мене не тривожили, — одповіла Ганна, не відриваючи погляду од тоненької коричневої теки. — Поліція, звичайно, перевірила мої документи, але на тому й скінчилося.

— Ну й чудово. Тепер з приводу того прохання, яке ви передали панові Прокоповичу…

— Він відмовився його прийняти.

— Ми знаємо. Нічого. Я гадаю, ми зможемо вам зарадити. Треба тільки написати заяву…

— Нову?

— Так, коротеньку нову заяву. Ви звернетесь із проханням дозволити вам виїхати на роботу до рейху. Ви працюватимете за своїм фахом: нам потрібні хороші зодчі. А вже звідти, з рейху, вам легко буде розшукати своїх дітей. Ми допомагаємо тим іноземцям, котрі трудяться на ниві нашої націонал-соціалістичної держави.

— Тут у мене робота, цікава робота… А що буде там?

— Те саме. Тільки цікавіша, як на мій погляд, робота — ви зразу побачите результати своєї праці: поки там зберетеся звідси до Бразілії…

— І ви гадаєте, мені дозволять виїзд із Німеччини до Польщі?

— Куди?

— До Польщі, до моїх дітей?

— Польщі немає. Немає більше такої держави, і вона більше ніколи не відродиться, так що, будь ласка, кажіть «генерал-губернаторство», це не ображатиме тих, хто осиротів у Німеччині після польської кампанії.

«А хто осиротів у Польщі? — подумала Ганна. — Як страшно сказав він тільки що, як жахливо й спокійно сказав він це…»

— Одержати право на відвідання генерал-губернаторства без поїздки на роботу до Німеччини ніяк не можна?

— Боюся, що я не зможу вам допомогти. Я ладен переслати ваше прохання до Берліна, але зрозумійте нас: у Варшаві зараз надто багато всіляких клопотів у нової влади. Місто зруйноване, готелів немає, вас не зможуть забезпечити житлом, а це небезпечно, оскільки там введено комендантську годину.

— Діти у Кракові. У моєї свекрухи.

— Перепрошую?

— Свекруха — це мати мого чоловіка. Вона живе у Кракові.

— Краків — закрите місто. Там резиденція генерал-губернатора Франка.

— А можна запитати власті Варшави чи Кракова?

— З приводу ваших дітей? А ми не дозволяємо виїзду звідти взагалі, а вже в окуповану зону, сюди, у Париж, — і поготів.

— Отже, виходу немає?

— Чому ж? — щиро здивувався чиновник. — Я пропоную вам вихід: робота в Німеччині. Це дасть вам право знайти своїх дітей, запевняю вас.

— Але…

— Не вірте безглуздим чуткам. Переможені, як правило, зводять наклепи на переможців. Ми створюємо всі умови для роботи. У рейху ви зможете творити по-справжньому. — Він поклав свою тверду долоню на її руку, по-дружньому, як людина, що розуміє горе матері, й додав — Повірте мені і покладіться на мене — я не навчився ще бути нечесним. Ось вам папір, а текст я продиктую…

РОЗДУМИ НА САМОТІ

Бандера прокинувся в холодному поті від свого ж таки страшного крику. Сон був жахливий. Бандері приверзлося, начебто його прив'язано до стільця, перед ним — величезний циферблат із повільною секундною стрілкою, яка смикалась, а замість важків — сокира із сталі, що розгойдувалася в такт секундній стрілці прямо над головою. Усе нижче опускається сокира, усе нижче, і ось уже Бандера м'яким пушком на маківці відчув легкий, наче вітерець «шарк-швирк», її дотик і уявив, як через кілька хвилин полосне, і як легенько розпанахає шкіру, і як теплими цівочками побіжить за вуха кров, а потім сокира — із синім полиском, важка, гостра, мов бритва, — торкнеться кістки черепа, і Бандера відчув цю мить, тоненько верескнув і прокинувся.

«Спека, — подумав він, коли явне відчуття сну минуло, притупилося, — через те й страхіття мучать».

Він підвівся з широкої тахти, прочалапав по навощеній підлозі до ванної кімнати й став під холодний душ.

«Лебідь казав, що плоть треба втихомирювати холодним душем, — чомусь спало йому на думку. — Які дурниці. Холодна вода — головний збудник плоті. Тепло-це спокій. Холод передбачає боріння».

Бандера виразно побачив маленьку церкву, де звичайно служив батько; відчув теплий, заспокійливий запах ладану і злякано подумав, що замахується на величезне, заперечуючи примат тепла.

«Хоча, — подумав він, намагаючись заспокоїти себе, — т-це тільки православ'я шукає тепла, унія спрямована в холод неба».

Звиклий боятися батька, він довго ще — навіть після того, як поїхав до Львова, — почував страх: не за вчинок якийсь, а навіть за невисловлену думку.

Він соромився того, що був поповичем, і страх свій переборов силою: у бійці студентів, коли Петро Бурденко спритно був збитий підніжкою, Бандера наступив йому на обличчя і, почувши хруск, закричав, бо очі заслало червоним, а тоді став стусати м'яке, стусати аж до знемоги й блювати, і це було якимось рубежем у його житті, прилученням до вседозволенності, яка підпорядковує собі людину аж до останку.

… Бандера розтер плечі й живіт гумовою шорсткою щіткою, накинув на себе простирадло, легенько промокнув краплі води, оглянув свою маленьку, гарної статури, худорляву постать у дзеркалі, напружив, як борець, м'язи, усміхнувся, згадавши рекламу спідньої білизни для спортсменів, помасажував обличчя, звів тугі брови в одну лінію, потім широко усміхнувся до свого відображення, підморгнув пустотливо та й пішов одягатися.

Бандера любив гарно зодягатися. Як і всі невисокі на зріст чоловіки, він компенсував нестачу зовнішньої мужності строгістю костюма та постійною, роками виробленою гримасою скорботи на розбещеному, внутрішньо жорстокому жіночому обличчі.

Знаючи, що сьогодні відбудеться зустріч із представником гетьмана, який подорожує разом з офіцером СД, Бандера вдягнув сірий костюм із сріблястою іскоркою, краватку пов'язав синю, але потім, оглянувши себе ще раз у дзеркалі, вирішив перемінити на сіру, щоб усе було в один тон. Черевики він замовляв особливі: зовні підошва мала звичайний вигляд, а всередині, у самому черевику, вона піднімалася на чотири сантиметри — при його зрості таке потовщення багато значило.

Спочатку, замолоду, коли він не міг розпоряджатися коштами, Бандера вигадав особливу манеру: він, навпаки, сутулився, щоб усім здавалося, — ось він випрямиться, розправить плечі, підніме голову та й стане зразу таким самим високим і струнким, таким, як і належить бути «вождеві», терористові й борцеві за національну ідею.

Але у Вронці, в польській в'язниці під Познанню, коли Бандера уперше став на колодки, він несподівано побачив себе у вікні «приймальні» і був вражений, як багато значать оті чотири дерев'яні, тарахкотливі, мозольні й важкі сантиметри; він збагнув вищий сенс уявної мализни. Він подумав тоді, що мализна тільки тому й здається мализною, хто не вбачає у ній інтересу. Перейшовши подумки від колодок і зросту до діла, він ще раз тоді пересвідчився у своїй правоті: дійове мале важливіше за багато яке пасивне. Нехай у нього буде тільки сто вірних людей, але вони можуть зчинити такий галас, що всім зацікавленим сторонам та сотня здаватиметься мільйоном.

Коли було вирішено вбити польського міністра внутрішніх справ Пірацького, Бандера організував той «теракт», вигідний об'єктивно двом силам: Німеччині та Пілсудському. (Німеччина вносила елемент смути у прикордонну державу, намагаючись ізсередини послабити її; Пілсудський розв'язав собі руки для «загвинчування гайок»; цей звичайно болісний процес після загибелі Пірацького органи преси вітали як дійовий засіб проти бандитів. Люди не розуміли, що не можна «загвинчувати гайки» тільки в чомусь одному, придушуючи лише одну національну групу, — цей процес неминуче обернеться не тільки проти оунівців, але й проти всіх українців; згодом цей процес торкнеться і поляків — спершу комуністів і демократів, а тоді обрушиться на тих, хто дозволяє собі мати власну думку та обстоювати особисті погляди на події. Взаємопроникнення тенденцій — річ природна, небезпечна, поширена. Націонал-соціалізмові Гітлера батько легіонерів Пілсудський хотів протиставити тоталітаризм польської єдності. Бандера допоміг йому в цьому, він розв'язав йому руки).