Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович - Страница 47

Він подивився на покажчики (весь аеропорт у покажчиках — не можна втрачати ні секунди, бо з них складаються століття, по яких історики судять про націю); поштових кіосків було кілька; купив гарний, з розводами аркуш паперу, конверт для авіалиста, написав адресу — не так як заведено у нас, починаючи з міста, а з імені: «Харрісон Болс, 67 вулиця, готель «Плаза», Нью-Йорк, США». (Встиг подумати: «У нашому бюро перевірки довелося б воювати зі зчитувачами, напевне вимагали б, щоб я писав «Гаррісон», так дають в наших довідниках, отже, так і пиши; господи, скільки я мучився зі словом «гаухсляйтер», будь воно тричі неладне; завжди виправляли «я» на «е», щоб усе було як у німецькому письмі, але ж буквосполучення «еі» звучить у німців як «яй», саме «гаухсляйтер»; ніщо не допомогло; без паперу комашина, а з папером ти людина, точніше не скажеш».)

«Дорогий Харрісон, привіт тобі з Орлі. Я був тут у своїх справах, але життя — штука швидкоплинна, я, на жаль, ще й досі не можу послухатися поради Плінія-молодшого, який мудро повчав друга: доручи своїм людям обтяжливу роботу по господарству, а там, лишившись на самоті, повністю віддайся наукам, осягни таємниці знання, щоб після тебе лишилась хоч крихта такого, що належало б тобі одному.

Доля нашого з тобою колеги Лиска (якщо ти бував у Прес-центрі Шьоньоф, міг з ним зустрічатися, кажуть, добрий хлопець) примусила мене придивитися до справи Леопольдо Граціо якнайуважніше, і, як тільки я почав до цієї справи придивлятись, виплило прізвище Баррі Дігона. Повір, це не злі підступи комуністичної пропаганди, яка штовхає ногами бідолашних уолл-стрітовських акул, це прийшло до мене не від нас, а від вас. Тому, якщо ти не розголосиш цей великий секрет, будь ласка, допоможи мені зрозуміти, розпитай своїх колег в редакції — «Нью-Йорк таймс» знає все, хай живе «Нью-Йорк таймс»! — чому ваші люди так недвозначно приплітають саме Дігона до вузла Гариваса. Хто з його конкурентів зацікавлений у тому, щоб кивати саме на нього, а не на Рокфеллерів, як це за традицією робиться? Чи Дігон зовсім переорієнтувався з Європи на Американський континент? Адже він ніколи не працював на півдні. Правда, я ним давно не цікавився, з кінця шістдесятих років, міг і відстати. Як і ти, я не дуже полюбляю, коли мені нав’язують точку зору, «в усьому хочу я дійти самої суті», це писав Пастернак. А він писав прекрасно. Ось я й звертаюсь до тебе з таким проханням.

Напиши мені в європейський Прес-центр у Шьоньоф. Напиши про себе, ми ж не бачились чорт знає скільки років. Що стосується мене, то, поки що доля прихильна до мене, я потихеньку готую себе до її неприхильності, знаєш, Монтень правду каже: ми привчаємо себе до війни, фехтуючи на розкішних турнірах у дні миру.

Буду дуже вдячний тобі, якщо виконаєш моє прохання.

Дмитро Степанов».

… Уже в літаку Степанов написав ще дві листівки, Францу Зібліху в Гамбург і Хуану Мануелю в Мадрід; найбільше йому, звичайно, міг би допомогти Хуан Мануель, але як справжній гідальго він був сильний у слові сказаному; міг годинами розповідати неймовірні історії в «Хіхоні», що на розі колишньої авеніди Генералісимо і колишньої кальє Прімо де Рівери; тепер, на щастя, багато що повернулося на круги своя, до прекрасної пори того Мадріда, коли там жили Хемінгуей, Сироїжкін, Андре Мальро, Роман Кармен і Пікассо; Гран Віа — що може бути достойнішим цієї назви однієї з найкрасивіших вулиць Європи?!

43

17.10.83 (23 години 58 хвилин)

Шору подзвонили, коли він уже ліг спати; передачі телебачення ФРН стали такими ж нудними, як і місцеві; останні вісті він завжди слухав у машині, повертаючись з комісаріату додому, або ж уранці, за кавою, перегортаючи газети; скрізь те саме, читати нічого; в кожному рядку тривожне чекання чогось невідворотно страшного; лякають один одного, лякають…

Шор увімкнув світильник, зняв трубку, певен, що дзвонять з відділу, не інакше як Папіньйон — активний, немов матадор першого поля, рявкнув:

— Шор.

— Мосьє Соломон Шор?

Голос був незнайомий, владний, розложистий.

— Так.

— Пробачте за пізній дзвінок. Мені сказали, що у вас може бути прес-конференція, я думав, що вона закінчиться дуже пізно… Ви вже спали?

— Засинав. Хто говорить?

— Я з «Союзу осіб, які зазнали расової дискримінації», мосьє Шор. Моє прізвище Зеккер. У мене є деякі новини, пов’язані з долею вашого брата Еріха.

Шор рвучко підвівся, відчув, як глухо застугоніло серце. Взяв сигарету і, відкашлявшись, спитав:

— Він знайшовся?

— Все не так просто, мосьє Шор. У мене практично немає часу, приїхав тільки на два дні, але я згоден побачитися з вами завтра до роботи, скажімо о восьмій. Можемо випити кави, я зупинився в «Цур голден пост»…

— Гаразд, я приїду о восьмій, мосьє Зеккер… Про псяк випадок, будь ласка, залишіть ваш телефон.

— Зараз, хвилинку, надіну окуляри… Тут такі малесенькі цифри на апараті… Так, тридцять три, сімнадцять, сорок чотири… Записали?

— Запам’ятав. Ви зупинилися в номері на другому поверсі, над входом до ресторану?

— Абсолютно правильно.

— Завтра я сидітиму за першим столиком біля дверей у сірому костюмі…

— Мосьє Шор, я бачив ваші фотографії в газетах, я вас пізнаю, на добраніч…

— І вам добрих снів…

Шор вимкнув нічник, закинув руку за голову, правою стиснув сигарету, немов хотів її розплющити…

… Еріх був старший, йому виповнилось шістнадцять у сорок четвертому, і він жив у німецькому Базелі; батьки розлучилися; він з матір’ю лишився в Німеччині, батько і Соломон поїхали в Берн, тут були знайомі, які й віддали хлопчика в хорошу школу; коли батько домовився про квартиру для своєї колишньої дружини й сина, німці закрили кордон; маму погнали в Равенсбрюк, а потім у Освенцім і там спалили; Еріха переховували знайомі, а в грудні сорок четвертого він зник; після війни батько шукав його по всьому світу аж до самої своєї смерті; заповів шукати брата Соломонові; і ось цей нічний дзвінок; так тут не дзвонять, щось не те…

Шор знову ввімкнув нічник, набрав номер чергового з управління.

— Шарль? Це я, дорогий, пробач, що так пізно тебе турбую. Якщо тобі не важко, з’ясуй, причому негайно, але тактовно, без шуму, коли в «Цур голден пост» прибув якийсь пан Зеккер, звідки він приїхав, чи сам один, ну, і все інше, що вдасться з’ясувати, о’кей?

— О’кей, інспекторе… Як буде щось цікаве, розбудити чи доповісти вранці?

— Неодмінно буди… Та навряд чи я засну.

— Ви прекрасно розмовляли з журналістами.

— Дякую.

— Я подзвоню, Соломоне…

Шор поклав трубку, встав, накинув халат, вийняв на кухні з холодильника банку пива, відкупорив, — біла піна, що пахла дубовою діжкою, оббризкала його, — випив одним духом і знову подумав: «Це неспроста, я поки ще не можу збагнути, в чому справа, але це неспроста».

Він пішов у свій кабінет, увімкнув світло, сів до столу, присунув ближче фотографію Еріха: носатий, маленький, кучерявий, шия тонка; чому, раптом спало йому на думку, в усіх єврейських дітей, які народилися в бідних сім’ях, такі жалюгідні, тонкі шиї?

І уявив собі мокре шосе, колону маленьких в’язнів, собак, есесівців, а потім відчув запах барака, куди їх загнали перед тим, як відправити в «баню», де маленьких чоловічків отруять газом і вони корчитимуться на цементній підлозі, а у вічко спостерігатимуть за цим дорослі чоловіки в чорній формі і сміятимуться над «жиденятами», а після цього підуть у свою їдальню і наїдяться супу з картопляними котлетами.

Шор згадав, як батько вперше повів їх до театру дивитись «Синій птах». Вони з Еріхом тоді сиділи на гальорці, завмерши від щастя, взявшись за руки, і як же довго вони потім мріяли, що до них прилетить добра фея і життя їхнє стане радісним, таким, як у цих бідолашних дітей дроворуба…

«Лише діти вміють гратися в чуже щастя, — подумав Шор. — Лише вони вміють вірити, що вся галька на березі моря — дорогоцінне каміння, смарагди та сапфіри… Мабуть, тільки в дитинстві буває таке непоправне диво, коли світ довкола тебе здається не таким, яким він є насправді, а таким, яким я його відчуваю і в який я вірю… Ніхто не буде нещасним, якщо ми будемо добрі. Ніхто не вмре, якщо ми зможемо не забути… А я став старий і посмів забути обличчя Еріха… Отже, він помер… Батько правильно казав: треба в думках бути героєм, щоб у житті не стати негідником… Чому я згадав ці батькові слова? Мабуть, тому, що переконаний: дзвінок Зеккера не пов’язаний з пам’яттю Еріха… Це пов’язано з справою Граціо… А коли я помиляюсь, мені треба кидати кримінальну поліцію, я неодмінно нароблю дурниць, звинувачу невинного або сяду за один стіл з насильником і грабіжником…»