Прес-центр - Семенов Юлиан Семенович - Страница 46

Степанов чітко уявив собі скорботне обличчя Костянтина Михайловича Симонова; той розповідав, як він летів у вересні сорок першого на незграбних напівфанерних бомбардувальниках бомбити Берлін. «Я тайком випив півсклянки спирту, — говорив він, — і не тому, що панічно боявся смерті, її кожен боїться; я боявся, що не встигну зробити те, що мушу зробити, я дуже боявся не написати того, що не мав права не написати. Відтоді я завжди п’ю перед польотом, усе-таки підйом у небо поки що протиприродний, років через сто це стане побутом, а «ТУ» замінить дорогу нам усім «емочку».

Степанов підійшов до стойки бару, замовив каву, до посадки на літак в Шьоньоф лишалося ще хвилин сорок; згадав Романа Кармена; тринадцять років тому, всього лише тринадцять («Иных уж нет, а те далече») він проводжав Степанова сюди, в Орлі; Степанов вирішив тоді будь-що потрапити в Іспанію; Кармен сумно говорив, як він йому заздрить: «Іспанія — це зовсім особлива сторінка нашої біографії, ліліпут, це молодість, це Гриша Сироїжкін, Володимир Антонов-Овсієнко, Хаджі Мурат Мамсуров, Ілля Еренбург, Михайло Кольцов, Всеволод Вишневський, це Арагон, Ернест Хемінгуей, це генерал Лукач, це дуже хороші люди, ліліпут, це незвичайний, гіркий, але чистий час, Митю».

Степанов добре пам’ятав цей аеропорт, коли він повертався сюди із Сантьяго після вбивства Альєнде; життя йшло тут своїм звичаєм; люди ошаліло всміхались один одному, поспішали до виходу на посадку, обмінювалися телефонами, пили віскі; чоловіки кадрились до гарненьких стюардес, все було як і завжди, але ж два дні тому десь у світі переміг фашизм, убили Альєнде, загнали на стадіон під палюче сонце художників і поетів, друкарів і лікарів; саме в ці хвилини, коли Степанов прилетів сюди, у веселий, благополучний паризький аеропорт, чудовому співакові Віктору Хара відрубали в катівнях руки… Маленькою, добре направленою сокиркою…

Все перехрещується, подумав Степанов, все дивне й швидкоплинне. Пам’ять виявляє себе непізнанно; вона резерв думок; але іноді може бути й баластом, уступивши місце новим враженням, що відкладаються в черепочку од дня вчорашнього, а то виблисне раптом невідомо чому — і піднімається баласт; резерви, вперед! Минуле бачиться наяву і шарпає боляче… Це тільки для мене заходить сонце; а для когось воно саме у цю мить сходить… А чому не припустити думку, що наша земля — це велетенський космічний корабель; таємниче, вогнедишне ядро — двигун; верхні шари атмосфери — стіни, зроблені з матеріалу, не відомого нам ще і не вивченого; летимо собі, в зірки врізаючись, не думаючи про те, що ми всі брати й сестри, але хто сказав, що родичівство гарантує від кровної ворожнечі? Збагнути себе й тих, хто навколо тебе, це означає творити епоху. І не так уже багато й треба для цього: розум, по-перше, і точне відчуття минулого, по-друге. Без ватіканських мракобісів не було б ні Лютера, ні Жижки, ні Гойї, а без тиранії останніх Людовиків, без їхньої сліпої впертості не було б ні Марата, ні Робесп’єра, а ті, в свою чергу, породили Наполеона… Все пов’язано, все, абсолютно все, на цій грішній землі… Так мало часу всім відпущено, от бачите, ми нехтуємо поїздами, все норовимо в небо, час економимо… Чорта з два, не економило, а гаємо… Як же нерозумно ми гаємо час! Хочемо зрозуміти те, чого не зрозуміли з першого разу, б’ємося, мучимось, а години летять, бо кожному відпущено своє; той, хто любить математику, не повинен втрачати дні, штудіюючи естетику, коли, звичайно, його до цього не вабить; у нашому короткому житті все треба робити весело і з насолодою, до чого душа лежить. Те, що робиш через силу, з натугою, завжди буває другосортним; ніхто точно не знає, скільки існує ескізів «Сікстинської мадонни» чи «Тайної вечері», всі бачили не ескіз, а роботу… Легкість — це не слабкість, як у нас вважають, легкість — це вершина мужності, це вміння приховувати тугу в собі самому; чого варте таке, інше питання, тільки вищий суд оцінить силу того, хто вміє легко жити, ховаючи від усіх горе і обставляючи себе не ескізами — а лише завершеними роботами…

Степанов завжди захоплювався римлянином, якого засудив до страти Калігула; імператор любив дивитися, як карали, ту таємничу мить насильного переходу в небуття; він спитав приреченого за хвилину до того, як мав відбутися останній акт трагедії, що він відчуває і про що думає. Той відповів: «Я хочу напружити всі сили, щоб уловити — за коротку мить смерті, — чи ворухнеться бодай щось у моїй душі і відчує вона, що виходить з тіла». Імператор засміявся: «Навіщо це тобі? Ти ж поринеш у безмовність!» Засуджений пояснив: «Ні, про все те, що я помічу, я по можливості повідомлю своїм друзям, правда, це станеться трохи пізніше…» Не було в нього зарозумілості, тяжкої й натужної, він не вважав, що все на планеті здригнеться в момент його знищення, він легко чекав зустрічі з невідомістю, але ж кожна чиста сторінка — це невідомість; хто знає, яку формулу буде на ній написано?! А раптом після цього одкровення світ перевернеться? Люди бачитимуть духовним зором? Зрозуміють все про себе? І тоді зітхне людство, скинувши з себе тягар упередженості…

Про що ти, спитав себе Степанов, знову хитруєш сам з собою? Навіть не знаєш до пуття, що тобі треба шукати в Шьоньофі. Очевидно, такі круті завдання, які треба вкласти у цей короткий час, не під силу вже тобі та й до слова ти почав ставитися з певним страхом, хоч і розумієш усю його малість; насамперед діло, факт, досвід, практика; слово вторинне, буття визначає свідомість, а не навпаки; коли людина знає, що за ледарство й нехлюйство її виженуть з роботи, вона трудиться в поті чола свого, а коли вона знає, що ніхто її не покарає, тоді, хоч кілок на голові теши, не працюватиме вона з повною віддачею, не працюватиме, та й годі…

«Я зрозумів, що мені треба зробити, — сказав собі Степанов, — я це зараз зрозумів цілком ясно. В Штатах є безліч корпорацій, але тільки незначна їх частина працює на воєнну промисловість, решта займається внутрішніми справами, торгують з усім світом верстатами для легкої промисловості чи житлового будівництва. Мені потрібно знайти тих, хто в Штатах зацікавлений у мирній торгівлі з Гаривасом. А такі там є. І зустрітися з ними. Або надписати їм листа. Чи подзвонити. А втім, на телефонний дзвінок у мене не вистачить грошей, хоч часу, щоб з’єднатися з невеличкою фермою десь у Каліфорнії, треба зовсім мало, секунд вісім-десять… Ось де економія, ось у чому криється успіх швидкісної динаміки кінця століття… Якби ми вклали кошти в автоматичний телефонний зв’язок по всій країні, прибуток обчислювався б у мільярдах, але ж ми хочемо дати карбованця і негайно одержати десять карбованців, Маркса забуваємо; якщо на одиницю вкладу одержано п’ять процентів, то це вже надприбуток, на більше не можна сподіватись, закон не перескочиш…»

Степанов попросив бармена розміняти сто франків на жетони для телефону-автомата, відкрив довідкову книгу, знайшов телефон Верньє; до телефону підійшла жінка, сказала, що Верньє нема вдома, спитала, що йому передати, куди подзвонити, поцікавилась, чи не може допомогти вона; голос у неї був добрий і веселий, у ньому бриніла дзвінкість, такі голоси бувають у жінок, котрі кохають.

«Мені потрібні імена серйозних людей, які хотіли б мати бізнес з Гаривасом, — роздумував Степанов. — Під старість ти почав приходити до розв’язання загадки кружрим шляхом, збираєшся дуже довго, як підстаркуватий боксер перед останнім боєм чи балерина, що сходить зі сцени. Ти думав про що завгодно, тільки не про те, до чого зараз прийшов. Ні, — заперечив він собі, — я думав про це саме, але я справді старію й збираюся перед боєм, як старий боксер, це правильно відмічено. Розминка думки. Добре сказано, саме так, розминка думки… В Штатах перед трагедією в Чілі міделиварники лаяли Альєнде, бо він зробив усе, аби підняти цю галузь у себе в країні, зате ті янкі, які виробляли верстати для міделиварної промисловості, були схильні до дружньої кооперації з Народною єдністю. Треба знайти кілька днів і засісти в Шьоньофі у бібліотеці, щоб поглянути, які мирні галузі промисловості Штатів та банки, що їх фінансують, згодні на співробітництво з Санчесом. Ці люди тільки й можуть сказати правду, чому зараз почали говорити саме про Дігона як сатану антигариваської змови. А втім, — заперечив він собі, — коли люди Морганів і Меллонів почали боротьбу проти свободи головного конкурента, вони називали його відкрито: Рокфеллер. Може, й тепер відбувається те саме? І я марно вигадую сюжет? Таке можливо, — сказав собі Степанов, — усе можливо в цьому найдивовижнішому з усіх світів…»