Аукціон - Семенов Юлиан Семенович - Страница 65

— Чого це ви такий землистий? Погано переносите морські мандри? Не треба було сидіти в каюті. Вийшли б на палубу…

— Я весь час сидів на палубі.

— Треба було напитися. І з’їсти супу. Дві порції. Ви все виблювали б, та й по всьому.

Золле підніс зім’ятий носовичок до губів, заплющив очі, на скронях виступив холодний піт.

Бройгам витяг із задньої кишені брюк пласку пляшечку, простяг Золле.

— Віскі. Ковтніть.

— Я голодний, — сказав Золле, відчуваючи, як сльози самі по собі заслали очі й солоно потекли по щоках.

Бройгам узяв його під руку, допоміг підвестися, одвів до буфетної стойки, замовив гамбургер і пиво.

— Не подумайте відмовлятися. Вам умить полегшає…

— Я блюватиму.

— Ну й що? Дам дві марки буфетнику, він після цього запропонує вам поблювати ще раз. Були б гроші…

Золле з’їв гамбургер і справді відчув себе краще.

Цей товстий чоловік заспокійливо впливав на нього; взагалі до зустрічі з будь-яким журналістом він готувався заздалегідь, перечитував альманах латинських виразів, перегортав древніх, особливо Таціта; коли говориш з людьми преси, дуже важливо бути лапідарним у слові, вони ж так старанно підганяють тебе під конструкцію, наперед ними продуману; увага й ще раз увага; але цей товстун був якось по-доброму флегматичний; теж достатку, мабуть, невеликого, весь пом’ятий, як і я…

Золле полегшено підвівся:

— Ну, що ж… Ходімо на автобус, не тут же розмовляти…

— У мене машина, — відповів Бройгам. — Далеко живете?

— Не дуже. Я покажу на карті, важко пояснити, маленький тупичок за озером.

Та коли Бройгам привів його на стоянку, Золле знову відчув себе самотнім і нещасним, і знову запаморочилася голова; журналіст відчинив дверцята величезного сріблястого «БМВ», у таких роз’їжджають тузи, а я думав, у нього якась французька «онуча» чи пошарпаний «фольксваген»; знову кордон; як же трагічно розкреслено наш світ кордонами — не тільки між державами, а й поміж людьми; це страшніше; кожний, хто йде по вулиці, а тим паче їде по автобану, — суверенна держава; повна роз’єднаність…

Дома він знайшов пачку бразільського «Пеле», єдине, що в нього лишилося; холодильник порожній; запропонував Бройгаму чашку кави; той сказав, що крім віскі нічого не п’є, перейшов до діла; спочатку цікавився роботою, просив показати документацію, потім спитав про мету подорожі в Лондон; швидко робив помітки в потріпаному блокноті, з якого раз по раз випадали списані аркушики; ні диктофона, ні фотоапарата; а втім, серйозні журналісти самі не знімають, возять з собою фотографа; Золле пам’ятав, як йому пояснив про це той хлопець, який брав у нього інтерв’ю незадовго до смерті Анни; написав багато нісенітниці, його спростування жодна газета не надрукувала, яке їм діло до фактів, подавай смажене!

— Скільки коштує ваш архів? — спитав Бройгам.

— Усе моє життя, — відповів Золле. — Я віддав цій справі всього себе. Ми відмовляли собі в усьому, моя покійна подруга і я…

Бройгам витяг з пожмаканої пачки (страшно дратував ло Золле, звичка до акуратності в роботі з документами стала його другою натурою; будь-яку розхристаність, неохайність, необов’язковість сприймав як образу) розкришену сигарету, розправив її, закурив, пихнув в обличчя Золле якимось солодким димом, важко закашлявся, довго сидів, заплющивши очі, пояснив — астма; не перестаючи курити, запитав:

— Як про вашу роботу дізналися росіяни?

Золле здивувався:

— Ви маєте на увазі Степанова?

— Так.

— Ми багато років обмінювались інформацією.

— А звідки вона в нього?

— Він часто їздить. Та й потім йому допомагають учені з музеїв Росії. Йому легше…

— Ви багато передали йому документів?

— Дуже.

— А він вам?

Золле не чекав цього запитання; якось не спадало на думку підраховувати, скільки матеріалів привозив йому Степанов із Швейцарії та Голландії; останній раз передав документацію з Варшави; обіцяв надіслати нові дані з Праги. Він згадав, як Степанов віддав йому листа з Баден-Бадена; відтоді почався новий етап пошуків; але ж лист було адресовано не йому, Золле, а саме Степанову; а він зразу відправив його мені; і документи з Берліна передавав цілими папками, і влаштовував мені запрошення, і писав про мене так, як ніхто інший не писав; усі шукали сенсацію, а він розповідав про мене й Анну, про те, як я почав, що знайшов; господи, він був такий добрий до мене, подумав Золле, сидів за цим столом, слухав годинами, допомагав готувати вечерю; ми так славно бенкетували втрьох — я, Анна й він… Боже мій, подумав Золле, зі мною коїться щось недобре. Я думаю спочатку про себе, потім про Анну, а вже потім про нього. Що зі мною?

— Почекайте, — сказав він Бройгаму. — Мені необхідно подзвонити у Франкфурт.

— У мене ще два-три запитання.

— Ні, ні, я повинен подзвонити у Франкфурт, це дуже важливо.

— Заждіть, пане професор доктор Золле, зараз подзвоните. Мене ж покарають, якщо я запізнюся з матеріалом у номер. Хто фінансує вашу роботу, ось що мене цікавить. У вас величезні витрати, як я розумію. Хто оплачує ваш труд?

— Я.

— Джерела? У вас є якісь прибутки? Рента?

— У мене є борги, пане Бройгам. Це все, що я можу вам сказати.

Провівши журналіста, він подзвонив у Франкфурт, в «історичне товариство»; саме ті люди й сказали йому, які гроші Степанов платить іншим дослідникам; його це так приголомшило, що він навіть не поцікавився їхніми адресами й телефонами (розрахунок Фола базувався на його природженій авторитарності; як-не-як німець старшого покоління, у них це в крові; коли говорять люди з «історичного товариства», дипломовані дослідники — значить, правда, інакше й бути не може; спрацювало). Золле був тоді оскаженілий; два дні не знаходив собі місця; яка підлість — використовувати дружні стосунки, а платити зовсім стороннім особам, вклад яких у справу зовсім незначний!

— Алло, здрастуйте, це професор Золле, з Бремена.

— Добрий день.

— Ваші люди дзвонили мені дев’ять днів тому. Я хотів би зв’язатися з ними. Негайно.

— Пробачте, але хто саме дзвонив і з якого питання?

— Я забув прізвище. З питання пошуку російських картин, що пропали під час війни.

— У нас немає російського відділу, пане професор Золле. Ви певні, що дзвонили від нас?

— Абсолютно.

— Будь ласка, почекайте біля апарата, я спробую вам допомогти.

— Дякую.

«Я зараз же подзвоню в Лондон, — подумав Золле. — Старий чванливий учений черв’як! Мене занесло! Так, так, мене занесло! Я повинен був поговорити з Степановим і князем як з друзями. А я образився. На кого?! Не можна ображатися на друзів. Їх треба намагатися зрозуміти. Ах, як правильно ти став думати, коли минув час і все втрачено. Так, втрачено! Без сумніву аукціон у розпалі. Я подзвоню в «Сотбі» й зроблю заяву, що Врубеля було викрадено. Я назву номер, під яким його вивіз рейхсляйтер Розенберг. Сліди цього номера мали лишитися на картині, якщо зробити хімічний аналіз. У лівому нижньому закрайку. Вивести це зовсім неможливо. Експертиза підтвердить мою правоту. А коли не підтвердить? Хто плататиме штраф? Ти? Чим?»

— Алло, добрий день, пан доктор Золле, це Дукс, мене перехопили біля дверей, ішов на обід, як поживаєте?

— Будь ласка, назвіть мені телефони тих панів, яким Степанов платить гроші.

— Що?! Ви мене плутаєте з кимось, пан доктор Золле! Я пропонував гроші за вашу документацію, п’ятнадцять тисяч марок, наші умови залишаються в силі, але я не знаю, про якого Степанова йде мова. Ви мене плутаєте з кимось…

Карбуючи кожну літеру, Золле майже викрикнув:

— Мені дзвонили! З вашого товариства! І назвали імена тих дослідників, яким Степанов платить гроші! Я вимагаю, щоб ви негайно дали номери їхніх телефонів!

— Пан Золле, — голос на іншому кінці проводу став зляканим, — я поговорю з нашими колегами, я передзвоню, не хвилюйтеся, ми знайдемо того, хто з вами зв’язувався.

— Як довго мені чекати?

— Я передзвоню надвечір.