Аукціон - Семенов Юлиан Семенович - Страница 38

… Найперше, що зробив Розен, це подзвонив у Нью-Йорк, Жаклін; продиктував свій телефон, сказав, що недобре себе почуває, спитав, як діти, чи не дзвонив хтось із фірми, чи все спокійно, поскаржився на кольки в боці; на запитання, як справи — Жаклін була головним порадником, розумниця, — відповів, що все нормально.

Потім роздягся, налив у величезну ванну гарячої води І блаженно опустився в зелено-пінливе озеро; чомусь злякався, що може захлинутися, бо ноги не діставали до країв; найвищий шик, — утоплені в мармуровій підлозі величезні ванни, — розраховано на голіафів чи на те, щоб з тобою поряд ніжилася дівка; розслабився, заплющив очі й тільки тоді подумав, що становище в нього жахливе, з’явитися в Москві неможливо; якщо не допомогти князю, Степанов його просто не зрозуміє. Ні, сказав він собі, я мушу знайти вихід; мабуть, треба подзвонити князю, це просто необхідно; не можна, заперечив він собі, ці італійські бандити слухають усі телефони; їдо ж робити? Подзвонити тоді, коли князя не буде вдома? А що? Правильно. Сказати прислузі, що Розен тут, часу обмаль, треба дещо передати, літак відлітає через три години. А якщо прислуга його знайде? Чи сам князь приїде в аеропорт? Можна дати неправильний телефон. А потім сказати, що переплутала прислуга, ні, це наївно й жалюгідно. Треба було заздалегідь спитати номер його рахунку й переказати гроші, про це ніхто не дізнається, ніякі детективи, приватні чи державні; детектив — детективом, а банк є банк…

… Телефон у номері задзвонив різко, вимогливо; Розен знову відчув нудотну порожнечу всередині; накинув халат, прочовгав маленькими, як у десятирічного хлопчика, мокрими ступнями по синьому персидському килиму, зняв трубку; хтось уривчасто дихав, на його злякане запитання «Хто, хто там?!» не відповіли; його морозило, він дуже тихо витерся, немов у номері був хтось іще, невидимий, і, вийнявши з портфеля карти, швидко розкидав «наполеонівську косиночку», дуже вірив…

Потім подзвонила Жаклін; до неї щойно приходили; плакала; благала повернутись; плутано говорила про передчуття; «повір, рідний, якщо ти будеш упиратися, нас горе жде…»

5

Лондон приголомшив Степанова. Він бував у всіх столицях Європи, тривалий час жив у Парижі, Берліні, Мадріді; одного разу, років вісім тому, провів п’ять годин у столиці Англії; він тоді плив на теплоході в Гавр; влаштували екскурсію; «подивіться ліворуч, подивіться праворуч»; завели в діккенсівську крамницю старовинних речей; в одному з парків на хірургічно підстриженому газоні стояв голий хлопець з гривою скуйовдженого волосся, тримав на плечі орла й робив дивні гімнастичні вправи; птах у такт махав величезними крилами; Степанов відчув запах гнізда, терпкий, якийсь гнійний, він ловив для бази зооцентру орлів у Таджикистані, в середині п’ятдесятих, відтоді цей запах живе в ньому; мабуть, найчіпкіше в людині лишаються саме запахи; слово забувається, навіть обличчя коханої людини з роками стає розмитим, часом лише виблисне, — в хвилини горя чи радості, наче зламане вночі дерево, під час довгої, що розверзає небо, блискавиці.

Мабуть, найдужче його тоді вразили старі, стерті сходи — в порту; саме в них він відчув велич — вона майже не звертає уваги на зовнішні аксесуари; важливіше кількість суден, що стоять на рейді, ніж зовнішнє вбрання порту.

Він відчував Голландію, коли проїжджав по районах; де жив колись Джек Лондон; сам замолоду мріяв пожити тут, написати репортажі; намагався зробити це в Іспанії про Михайла Кольцова — не встиг, як багато проходить мимо, не встигаємо… Після того як вилетів з Аргентіни й гасав у невеличкому двомісному літаку над пустелею Наска в Перу, де хтось, колись виклав таємничі знаки для стародавніх астронавтів, розговорився з молодим пілотом; той учився в Буенос-Айресі; «у нас механіком був старий чоловік, він готував до польоту машини французького письменника із складним ім’ям». — «Сент-Екзюпері? — запитав Степанов. — Ви його маєте на увазі?» — «Здається так, — відповів хлопець, — щось схоже, старий дуже цікаво розповідав, як тоді літали через океан на маленьких двомоторних літачках і той француз, говорив він, не боявся піднімати машину ні в грозу, ні в ураган». Степанову тоді стало страшенно соромно; прожив два місяці в країні, а про Сент-Екзюпері забув; «суєта, суєта, несплати боргів гіркота». Він подумав тоді, звідки ці слова, і згадав Москву шістдесят четвертого, прем’єру «Трьох апельсинів» у Театрі юного глядача, банкет, який улаштував потім в «Арагві» Михайло Аркадійович Свєтлов; тоді ще був живий Мірінгоф, він привів Степанова в театр і примусив написати п’єсу, і Варпаховський ще був живий, і Гриценко, і Алейников, тільки не треба зараз про них, подумав Степанов, бо порожнім життя стане, а жити треба живими; Бембі треба жити, Лисом; але ж ці слова написав Свєтлов, а його вже немає; Степанов прочитав йому свої вірші, кожен прозаїк балується віршами, а Свєтлов — з його гострим місячним профілем, — узяв серветку й написав на ній: «Скільки разів у труні я лежав, скільки разів я друзям заборгував, суєта, суєта, суєта, несплати боргів гіркота». Простягнувши серветку Степанову, він сказав тоді: «хлопчику мій, не робіть чужого діла, краще поїдемо до мене, відкриємо холодильник, там у мене в каструлі, в жирному замерзлому бульйоні, лежить курка, і ми з’їмо її, бо їй самотньо й холодно, і, якщо хочете, поговоримо про поезію, хоч говорити про неї — блюзнірство». Михайле Аркадійовичу, Михайле Аркадійовичу, треба ж було перед смертю, знаючи, на що хворий, усмішливо жартувати: «до мого раку добре б чеського пива»…

Ні, нічого Степанов тоді не зрозумів у Лондоні; колишня, велич — маленька деталь; треба поїздити по цьому величезному й такому розмаїтому місту, треба подивитися на його парки та озера, зрозуміти всю значимість відмінності між районами Челсі і Кенінгстона, Вестмінстера і Дептфорда, Балхама і Блекхіса; треба проїхати по Тауер-брідж через Темзу й відчути таємницю Сіті, його уявну заплутаність, а — насправді, — жорстку, острівну логіку…

— Послухайте, — звернувся Степанов до Суржикова з торгпредства, який приїхав в аеропорт, — а все-таки, чому тут правосторонній рух? Чи ліво? Плутаюсь у цьому ліво-право, але чому навпаки? Не так, як скрізь у Європі?

— Від лицарства, — відповів Суржиков. — З часів середньовіччя лицар завжди був ліворуч, так уже повелося, бойові ряди, традиція.

Степанов згадав Сінгапур, дивну й сумну Джой, яка булл з ним весь час, поки він працював там на початку сімдесятих; він тоді легко звик до англійського руху; Сінгапур ще жив по законах колишньої імперії, для державних змін потрібні десятиліття, азбука політики, нічого не вдієш. А де тепер Джой? Ми були однолітками, це буде страшно, якщо я її зустріну; коли жінці п’ятдесят три, а ти був з нею п’ятнадцять років тому, це як поминки по назавжди втраченій порі, боронь боже, не можна, моторошно.

— Як з програмою, Дмитре Юрійовичу? Ви знаєте, що завтра о десятій ранку зустріч із сером Годфрі, він проводить шоу в театрі на Пікаділлі.

— Ні, Колю… Як казав Бабель, «про завтра не може бути й мови». Завтра весь день я буду в Сотбі, на Нью-Бонд стріт. Зустрітися з сером Годфрі можна пізно ввечері, або вранці — післязавтра.

— Добре, я внесу корективу… Зараз у готель?

— Так. Де мені забронювали номер?

— У «Савойї».

— Але ж це дуже дорого. Навіщо?!.

— Оскільки зустріч проводить фірма сера Годфрі, він і бронював для вас номер. Тут питання престижу, не можна. жити в другорозрядному, він має справу тільки з серйозними людьми.

— Від «Кларіджа» далеко?

— Не дуже.

Степанов подивився на годинник; сьома; можна ще прийняти душ, дуже стомився; візу одержав тільки напередодні вильоту, добряче пошарпали нерви; квиток у кишені, всі справи відклав, настроївся на поїздку, а візи немає; зі своїми можна воювати, піти нагору, а тут абсолютна безнадія: «Лондон ще не дав указівок, ждемо». Та й годі. От і жди, відчуваючи своє повне безсилля й малість; таке відчуття, немов тебе оглядають з усіх боків, вивчають, аналізують; наче мурашка якась, їй-богу.