Аукціон - Семенов Юлиан Семенович - Страница 15

— Тату, — сказав тоді Женя, — я щасливий, що живу тут, я не хочу мати нічого спільного з тим, що було у вашій родині раніше… Мама дала мені душу американця, і я вдячний їй за це. Я живу просто й чітко, по тих законах, якими керується це суспільство…

— Двадцять років ти жив без мами. Зі мною, — мовив Ростопчин. — Коли ти був маленький, я мив тебе, одягав, водив до театру, ходив з тобою до перукаря, розповідав тобі казки…

— Ти дорікаєш мені? — син знизав плечима. — По-моєму, це звичайне ставлення до того, кому ти дав життя. Мама мені ніколи й нічим не дорікає…

— Не мама виховувала тебе, а я, Женю.

— Мама народила мене… І я її завжди пам’ятав. І любив. І ти не маєш права вимагати від мене, щоб я викреслив її з серця. Вона — моя мати.

— Справжня мати не кидає своєї дитини.

— Якщо ти посмієш ще раз так сказати про маму, я піду з твого дому.

«А за що ти житимеш? Ти, який звик до цього замку й до дворецького, і до своєї гоночної машини, і до польотів на море, і до моєї бібліотеки, і до ранкової кави, котру тобі приносить до спальні фрау Еліза?»

Але він не поставив цього запитання синові. Мабуть, тому і втратив його, бо безкарність — шлях до втрат.

Якби він тоді дозволив Жені залишити дім, той повернувся б через місяць, та де там, через тиждень; жити в студентському гуртожитку, вдвох з кимось, не для нього, не витримав би, навчився б шанувати того, хто гарантує звичні вигоди; але це так жорстоко, думав тоді Ростопчин, це і є те саме, проти чого я протестую — прагматична бездуховність, форма муштри; зручно, звичайно, ніяких емоцій, усе за правилами, абсолютне дотримання пристойностей, але, боже мій, який холод таїться в цьому, яке крижане, крихітне раціо; справді проблеми сім’ї проектуються на трагедії держави…

Відтоді Женя ні разу не вимовив російського слова.

Ростопчин запросив його поїхати до Росії.

— Я пам’ятаю Москву, — сказав він синові, — мені тоді було п’ять років, але я чітко її пам’ятаю… Давай полетимо туди, все-таки тобі треба побачити ту країну, звідки твій батько родом.

— Для чого?

— Ну хоча б для того, що я тебе прошу про це.

— Я зовсім забув твою мову, мені буде там нецікаво, який смисл?

— Я про це тебе прошу, — повторив князь. — По-моєму, я ніколи й нічим не принижував тебе, Женю. Виконую всі твої бажання, та хіба тільки виконую, я вгадую твої бажання… Принаймні, мені так здається… Я дуже тебе прошу, сину…

Той зітхнув, знизав плечима, погодився, але за умови, що поїздка має бути в ті місяці, коли скінчиться купальний сезон на Середземномор’ї, і ще не почнеться лижний сезон в Альпах.

Вони приїхали до Москви в жовтні; мрячив дощ, дув вологий, пронизливий вітер; Ростопчин попросив шофера, який віз їх з Шереметьєва (він купив люксовий тур, з автомобілем і двокімнатним номером у «Націоналі»), їхати повільніше; «неймовірно» раз у раз повторював, коли проїжджали Ленінградський проспект і вулицю Горького; ні, це не потьомкінське село, це дійсність; а він же пам’ятав, що тут була вузька вуличка, старенькі будинки; вони від’їжджали з Білоруського, кожна деталь укарбувалася в пам’ять; кажуть, «ти був ще зовсім маленький, ти не пам’ятаєш», це нісенітниця, нема нічого виразнішого за дитяче сприйняття, нічого рельєфнішого, правдивішого?!

Пізно ввечері пішли гуляти по Москві; біля «Арагві» Женя побачив чергу, спитав батька, що це; той пояснив; син пирснув: «весела батьківщина в мого батька, така весела, що навіть повечеряти не можна до пуття, треба мокнути під дощем, яке варварство»; але Ростопчин покладав надії на наступний день: Третьяковка, потім бібліотека Леніна, ввечері «Годунов»; з прогулянки вони повернулися до готелю близько дванадцятої. Женя попросив повечеряти, йому відповіли, що ресторан уже закрили; «що ж мені, снотворне приймати? Я не можу заснути на голодний шлунок»; сходіть у валютний бар, відповіли йому, там зроблять сандвіч.

Наступного дня програма була чудова; найбільше синові сподобався Верещагін; вразила картина, на якій зображено піраміду черепів — «цей художник умів працювати, нічого не скажеш»; «Купання червоної кінноти» він назвав пропагандистським живописом, те саме сказав і про портрети Петрова-Водкіна; в Ленінській бібліотеці спробував був розмовляти російською, але зніяковів, бо плутав відмінки, похнюпився, замовк, йому запропонували перейти на англійську; він спитав, які книжки Гітлера, Черчілля і Троцького можна дістати для вивчення; йому відповіли, що Гітлера, — як расиста й агресора, — заборонили в Радянському Союзі; праці Черчілля він може взяти в залі для науковців; промови Троцького, видані в стенограмах з’їздів партії, є тут, на видачі, і в продажу; «Годунов» йому здався затягнутим, хоч постановочно, — тут він погодився з батьком, — все було чудово.

Спектаклі МХАТу йому не сподобались, він погано розумів живу мову; в ГУМІ потішався над товарами й чергами; прийшов у захват від Театру оперети — це й зламало остаточно Євгенія Івановича; все, зрозумів він, хлопчика втратив, ніякий він не росіянин, марно намагається змінити його, син живе вузькими пеналами західних уявлень про те, що добре й що погано; кількість ресторанів і дансингів для нього важливіше за рівень культури; ні, я, звичайно! не захищаю російський сервіс, він ще поганий, це так, але не можна за деревами не бачити лісу! «Дерево — це і є ліс», — відповів Женя, не зрозумівши батька. Ростопчин пішов у бар і випив горілки; він у той вечір пив багато, сп’яніти не міг, молив бога, щоб той послав йому сльози, виплакався б, та очі були сухі; покликав Женю на прогулянку, зупинилися навпроти «Метрополя», показав мозаїку: «Це — великий Врубель». Женя знизав плечима: «якщо тобі хочеться називати великим того, хто робить щось дивне, називай, але я не можу з тобою погодитись, сподіваюся, ти не образишся на мене за це, чи тобі більше до вподоби нещирість? Будь ласка, я можу сказати, що це геніально».

Вони повернулися до Цюріха. Женя зразу полетів до матері, подзвонив звідти, попросив виділити йому частину грошей, починаю своє діло, соромно висіти в тебе на шиї, виріс уже, дякую тобі за все, батьку.

Відтоді Ростопчин жив сам один; півроку в нього в замку провела австрійська гірськолижниця, чудо, а не жінка; прекрасна в ліжку, незамінна в подорожах, турботлива подруга; якось вона сказала: «Мені тебе мало, ти зовсім не любиш своєї дівчинки». Він пішов до лікаря, той приписав йому мультивітаміни, він почав старатись, і збагнув, що ніякої любові в нього до цієї австрійської кішки нема; лише природне прекрасне; вона запропонувала запросити в дім когось із його молодих друзів, зрештою, любов утрьох цілком сучасна; він купив їй квартиру у Вадуце і влаштував на роботу; невдовзі вона зійшлася з одним із тамошніх банкірів, той бував у неї раз на тиждень, всі інші вечори вона проводила в Австрії, кілометрів двадцять до кордону, а там Фельдкірх, затишне містечко в Альпах, багато іспанців, югославів, мулатів, ніяких умовностей, ніхто не питає паспорта в готелях, спи, з ким хочеш, треба жити, доки можна, так мало відпущено жінці, так несправедливо мало, все треба встигнути, щоб не було страшно, коли залишиться тільки пам’ять, хай живе втома, панацея від мрії, надії, болю, розпачу, відчуття втрати самої себе…

… Із Степановим він познайомився випадково; ніч проговорили, перебиваючи один одного, потім Ростопчин приїхав до Москви і привіз перше російське видання Біблії; купив за дві тисячі доларів, випадково, на аукціоні.

— Мене не посадять, якщо я подарую це вашій бібліотеці? — спитав він Степанова.

Той не зразу збагнув його; чому?

— Ну, пропаганда релігійного дурману, чужа ідеологія, так у вас кажуть?

— Євгенію Івановичу, кудись вас не туди понесло. Про наше глупство я краще за вас знаю, бо живу тут, і серце моє крається дужче, ніж ваше, коли бачу рідну азіатчину, але ж ви не чужий і біль наш і радість приймаєте всерйоз…

Наступного разу він привіз дві ікони; Московська патріархія влаштувала на його честь прийом; «ну, добре, сказав він Степанову на прощання, а коли я вирішу зібрати колекцію картин і влаштувати свою особисту експозицію — подарунок Третьяковці, — таке можливе?»