Аукціон - Семенов Юлиан Семенович - Страница 14

III

4

Своє шістдесятип’ятиріччя князь Євгеній Іванович Ростопчин відзначив на самоті; нікого не кликав; напередодні злітав у Париж, відстояв службу в православній церкві на Рю Дарю, звідти подався до Ніцци, взяв в аеропорту напрокат маленький «фіат» (не любив показного шику, економив на дрібницях, щоб основні кошти вкладати в діло, а за проценти купувати російські книжки, картини, ікони, архіви) і поїхав на кладовище — невеличке, на околиці міста; дорога петляє, як у старому Криму, тут поховані тільки росіяни: Горчакови, Ростопчини, Вяземські, Єпанчини, Пущини, Раєвські, Бенігсени, Кутузови, Романови…

Наглядач кладовища, запійний серб Петя, як завжди в цей день, приготував великі букети троянд: білі — для бабусі, червоні — мамі; їхні улюблені кольори; пам’ять про людей продовжує їхнє життя серед нас, полегшує біль утрати, породжує ілюзію постійної присутності, безперервності буття…

Євгеній Іванович довго сидів біля скромних пам’ятників; потім пройшов маленькими, вузенькими алеями, зупинився біля свіжої могили, спитав Петю, кого поховали тут, чому немає хреста; той відповів, що померла Агрипина Василівна Нессельроде; жила в страшних злиднях, голодувала старенька; на хрест збирають, але пожертвування дають дуже скупо — по п’ять, десять франків, звідки гроші взяти, князю; старі померли, молоді по-російськи не розмовляють, розчинилися, соромляться предків, намагаються прізвище змінити, а вже імен православних і зовсім не лишилось, де був Михайло, там тепер Мішель, де Петро — П’єр; замість того, щоб Маріям стати Марі, де там, у Магдалени пнуться, аби тільки від свого кореня подалі, нещасні ми люди, кочівники; про євреїв кажуть, що вони розсіяні по світу, дзуськи, як уже хто й розсіяний, то це ми, он і колишній помічник американського президента Збігнєв Бжезинський слов’янин, і французький начальник генерального штабу Пєшков, хрещеник Горького Олексія Максимовича, Мішель Татю — Михайло Татищев, та й папа нинішній теж не італієць, а нашої слов’янської крові.

Євгеній Іванович дав Петі грошей, той пішов до крамниці, купив сиру, хліба, зелені, пляшку червоного вина з Сен-Поль де Ванса; взагалі князь не пив, а коли й пригублював, то тільки «вансовку», її так і Бунін називав, Іван Олексійович, і Шаляпін, коли приїздив на південь, і навіть Мережковський, хоч був суворої вдачі чоловік, і страшенно полюбляв розмовляти по-французьки; він і російську історію коментував чужою мовою, так, мовляв, точніше її відчуваєш, науці потрібна віддаленість.

Хтось із тутешніх старих людей якось сказав, що Північну Америку найцікавіше зрозумів француз Бомарше; китайську культуру відкрив італієць Марко Поло, він же й описав її, зробивши фактом світової історії; найкраще відчував Росію Бісмарк, а росіяни змогли синтезувати дух Європи, виражений англійською економікою, німецькою філософією і французькою революцією; хочеш не хочеш, а той факт, що Ленін був глибою, не перекреслиш.

… Ростопчин повернувся до рідних могил. Місце між могилою матері й князя Горчакова було вільне — він купив цю землю для себе, дев’ять років тому, коли син Женя одружився на співачці з Мадріда, поїхав з нею до Аргентіни, змінив прізвище, став Еухеніо Ростоу-Масаль (скоротив наполовину батьківське прізвище й прийняв дівоче прізвище дружини), купив пасовиська на кордоні Патагонії; батькові писав рідко, частіше матері. Американка, вона покинула Ростопчина, втекла з французьким режисером; була щаслива, поки той не помер від розриву серця, повернулася в Цюріх, подзвонила колишньому чоловікові, запропонувала помиритись; Женя (тоді ще не «Еухеніо») дуже радіз, хоч мати залишила хлопчика батькові двадцять років тому, крихіткою, тільки часом надсилала листівки на Різдво Христове, дуже красиві; Ростопчин відмовив: «я не прощаю зради». Женя тоді замкнувся, він усі ці роки, — хоч уже й закінчив університет — жив мрією про сім’ю; це ж шокінг, коли за столом немає тата чи мами; доводиться ухильно відповідати на запитання друзів; а в тому колі, де він бував, дуже педантично ставилися до того, щоб дім був кріпостю, всіх необхідних правил пристойностей дотримано; батько може мати двох коханок, а маму хай обслуговує атлет (п’ятдесят доларів за годину; звичайно дорого, але конче потрібно для підтримки життєвого тонусу, гарантує спокій і дружбу в сім’ї), зате зовнішнє, тобто форма, повинно бути абсолютним, на цьому тримається суспільство, не можна замахуватися на святе. Мабуть, саме тоді й почався розлад між батьком і сином; Женя перейшов на французьку, перестав читати російські книжки; через рік Ростопчин з жахом почув акцент у вимові сина; «хлопчику, ти не маєш права забувати рідне слово». Женя відповів, що його мова — французька чи англійська, в гіршому разі, німецька чи іспанська. «В Росії я ніколи не був, не знаю цієї країни і не люблю її». — «Хіба можна не любити батьківщини? — спитав тоді Ростопчин. — Ту землю, де народилися твої предки?!» — «Моя батьківщина тут, відповів Женя, а більшовики викинули твоїх предків і тебе разом з ними, хороша батьківщина»… Ростопчин сказав: у тому, що сталося, більше нашої провини, тих, хто правив, ніж більшовиків; ті відчували народ, а ми не знали його, жили окремо, в цьому трагедія; не тільки більшовики, а навіть Гучков і Родзянко, тузи, говорили цареві про необхідність реформ, не можна тасувати колоду знайомих з придворної бюрократії, такі собі люди, без ідей, зберігають традицію, а якою вона була, наша традиція, коли говорити чесно? Революція відбулася через п’ятдесят років після того, як скасували рабство, а правили імперією ті самі, сімдесятирічні, вони рабству й служили, інакше не вміли; треба було залучати до управління відповідальних людей, нового напрямку, підприємців, спеціалістів виробництва, а не старих дідів, на кшталт Штюрмера чи Горемикіна, котрі спали на засіданнях кабінету, намагалися зберегти звичне, цуралися самого поняття рух, страшилися реформ, а вже про конституцію і слухати не хотіли. «Зрозумій, Женю, Росія була єдиною країною в Європі, яка жила без конституції, визнаючи теорію общини — тобто не особистість, не сім’я, не громадянин понад усе, а клан, община, село; що добре для сотні, — те обов’язкове для кожного! В цьому наша провина перед Росією. Так, прикро, так, трагедія еміграції, та коли ми були в Москві, країна займала останнє місце в Європі, а більшовики, — хотіли ми того чи ні, — вивели її на перше місце, не зважаючи на всі трагедії й війни; немає нічого гіркішого за об’єктивність, емоції завжди приємніші, — душу можна розважити, поплакати чи покричати, але ж і світ підвладний розумові, тобто об’єктивному аналізу існуючого, а не навпаки. Якщо навпаки — тоді жди нової трагедії, тоді страхіття, крах. Апокаліпсис».