Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 51

— Заходьте всі!

Тоді вартові при дверях відхилили свої алебарди, і зразу трапезня заповнилась людом, як допіру церква. Товпище могло б і столи зі стравами поперекидати, але, на щастя, всі були в чудовому настрої, і весь цей люд, що тільки-но здобув собі короля, намагався ніде не нашкодити. Краще ноги одне одному повідтоптувати, ніж скинути зі столу хоч одну миску. Та й королівські придворні були напрочуд чемні з людом, і то не з якогось там наказу: вони самі пускали за стіл простого чоловіка й розмовляли з ним.

Більшість думала тільки про те, щоб побачити короля, бо це був таки незвичайний король, і вони вже бозна-скільки говорили й думали про нього, поки він з'явився їм на очі. Он він сидить на підвищенні сам, осібно від усіх. Апетит у нього — дай боже, це всі бачать, хто очі має. Та й нам не шкодує частування; минулись уже ті часи, коли ми через нього їли борошно з цвинтарів. По ньому не видно, щоб він довів нас до такого умисне. Так міркували розважливіші й сміливіші. Він зовсім не схожий на ті подобизни, що їх виставляли перед нами з паризьких амвонів: це не апокаліпсичний звір[45], навіть не звичайний вовк. Я, мирний громадянин, — бо, попри всі неподобства наших часів, у глибині душі я завжди був тільки мирним громадянином, — віднині свідчитиму, що він на вигляд такий, як і ми з вами. Тепер я вже не ховатимусь за кущами, щоб підгледіти його, і не колінкуватиму в глину, вирячивши очі так, що і не добачу, й не згадаю потім, який він був: високий чи низенький, сумний чи веселий. Тепер я розглядаю його, не бентежачись. Ось люди вже рушають на луки обідати, в залі стає просторіше, я міг би підійти й побажати: «Хліб-сіль вам, величносте!» Тільки не наважуся. І чого б то? Чи тому, що він так пишно вбраний? Чи через сиву бороду та підняті брови? Та ні, річ у тому, що він пустив до себе всіх, навіть калік та жебраків. Я в своєму домі побоявся б так зробити. Що ж то він за людина!

Додумавшись до цього, чоловік не вибігав, а ніби тихенько прокрадався на луки до решти. Бенкетували довго. Кілька разів Анрі, перше ніж піднести келиха до уст, піднімав його до очей — і тоді всі вітали короля, повертаючи до нього обличчя, зокрема й той парламентарій, до якого Анрі хотів придивитись, бо запам'ятав його слова. То був учений правник саме в його дусі: очі в зморшках, але з вогником. Він мав запалі скроні, густе сиве волосся; поважна борода прикривала іронічну усмішку. Цей суддя нещодавно голодував, але й до голоду ставився іронічно. І, сидячи у в'язниці, він живив небезпідставні сумніви щодо людських дій, випадкових, обумовлених тільки силою, слабкістю та злістю, а не вивірених міркою природи, і не підтверджених природженими правами кожного смертного. Свою нещасливу долю він порівнював з долею тих дітей, яких знущання робить каліками, а потім суспільство не може зрозуміти, що це ушкоджені частини його власного тіла, — таке далеке поки що це суспільство від права.

Анрі любив цього чоловіка; якби ні, його б не зачепили так оті ненароком спіймані слова, — хіба мало всякого доводиться чути, а надто маючи такий вигострений слух. Там, у соборі, зразу після зречення, він проходив повз цього чоловіка, і той щось шепнув своєму сусідові, який у гаморі й не розібрав жахливих, недобрих слів, і тільки Анрі вловив їх. Тепер він опустив келих, кивнув правникові, і той підійшов до королівського крісла.

— Друже й сподвижнику, — звернувся до нього Анрі.— Коли ви лежали на сирій соломі й запросто могли б повиснути біля вікна, якби королівська сторона не взяла гору, — признайтеся, друже й сподвижнику, що серце ваше билося тоді шпаркіше. Ви не були тоді скептиком, як би вам хотілось, а в запалі своєму раді були б четвертувати своїх ворогів, стинати їм голови, палити їх на вогнищах — якби, звісно, в ту хвилину здобули владу й ваші вороги попали вам у руки.

— Величносте! Ви сказали правду. Це чиста правда, що я, коли не рахувати небагатьох годин просвітлення, у в'язниці думав саме так. Та, вийшовши на волю, я охолов і вже нікого не хотів убивати.

Нахилившись до нього ближче, Анрі спитав:

— А якби ви набули такої влади, що могли б не тільки вбивати, а й дійти згоди з вашими недавніми ворогами самою лише ціною визнання їхньої віри?

— Я зробив би це, як і ви, величносте.

Анрі, побліднувши, промовив:

— Аж тепер я зрозумів, які недобрі й жахливі були ті слова, що їх ви сказали в соборі, біля колони, якомусь чоловікові в зеленому плащі.

— Величносте! Навіть якби ви не згадали зеленого плаща, я знав би, про які слова йдеться. Дай боже, щоб вони були хибні. Я дуже шкодую, що ви їх почули.

— Але чи справді воно так, як ви там сказали? Тоді все ваше право — марне. Які ж ви судді, коли кара має спіткати того, хто хоче не примножувати вину, а дійти згоди?

— Та хто ж говорить про кару, — відказав правник занадто голосно навіть для цього гамору. — Йдеться про мерзенний злочин, якого я боявся.

— І для якого я нібито вже готовий.

Правник мав зрозуміти, що розмову скінчено. Та він ще раз благально обернувся, щоб наостанці перепросити короля, і ті перепросини убрав у слова гуманіста Монтеня:

— Людина добрих звичаїв може мати хибні думки. А правда може вийти з уст нелюда, який сам не вірить у неї.

Анрі провів його поглядом. «Звичайно, все це у нас від нашого друга Монтеня. Це саме та мудрість, яку хворобливий, але стійкий дворянин, мій давній знайомий, черпає з нас усіх і повертає нам довершеною. І тим жахливіші ті слова, що я почув у натовпі,— тим жахливіші й лихіші».

Думки його враз перескочили на його блазня. Що ж сталося за цей час із Шіко та отим дикуном? Слід би довідатися, хто з ким упоравсь. Анрі вже збирався послати солдатів до горбатого шиночка в кривому завулочку, але не зробив цього з кількох причин, із яких не остання була гордість. Так чи так вийде на яв, що він боїться. Та несподівано він підвівся, а то гості його бенкетували б іще не одну годину.

Назад до церкви, бо треба ще спожити як духовний десерт проповідь превелебного архієпископа, і після останнього «амінь» зразу мала початись вечерня. Його величність ревно вислухав усе те. А потім, правда, сів на коня, але тільки для того, щоб скласти подячну молитву в іншій, далекій церкві. Коли він повернувся до Сен-Дені, була вже ніч, горіли святкові багаття; люди, що спорожнили того дня кошики з харчами, та ще й повну чашу захвату, танцювали круг великих смолоскипів — котрі жвавіші, ті й на одній нозі,— і коли глянути тверезо, то ясно видно, що причин для радості вже нема. Вранці вони вітали свого короля криком, бо він на догоду їм пройшов тернистим шляхом і, щоб вигоїти заподіяні рани, з'єднався з ними в одній вірі.

Тепер, увечері, вони зустріли його куди галасливіше, але він не бачив у цьому ніякого сенсу, та й утомив його цей день дужче й глибше, ніж би втомив бій з ранку до вечора. Він притримав коня й подумав: «А що ж там сталося в шинку? Про це вони нічого не знають. Танцюють круг вогню. Навіть святкове багаття може обпекти, тож кричіть, коли якийсь інший дурень штовхає вас туди. Може, мені зараз поїхати до шинку? Мабуть, нікого я там не застану, і там усе скінчилось, як скінчився цей день, а я тяжко стомився».

У старому абатстві не світилося — хто б там його дожидав. Певне ж, не його люба владарка, хоч вона, звісно, лежить і прислухається. Та вона не окликнула його, та й не бажала, щоб він зайшов. До сходу сонця побути самому. — на щось інше ми не маємо відваги, тільки чуттями сповіщаємо одне одного, чи йому зараз тяжко, а чи любо. Проте купелі він зажадав, і перший камердинер, пан д'Арманьяк, погнав усю челядь по воду. Кваплива біганина потемки розбудила декого, поміж них і протестантів, і ті надто поспішно вирішили: король змиває з себе гріх, бо вислухав таку чудову месу.

Та це було не так.

Історія одного замаху