Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 50

— А красень який! Такого великого носа ще в жодного короля не було.

Кругом зареготали аж надміру гучно. Король охоче зупинився б; напружено підняті брови його трохи опустились. І ще раз йому схотілося зупинитись, коли він помітив, що кілька глядачів у витертих шкіряних колетах безмовно й невідривно дивляться на нього — чи, може, й не на нього, а на його капелюх: там виблискував білий аметист. «Востаннє я носив його під Іврі. Але оці старі, певне, були зі мною й давніше, вони бачили його ще під Кутра». Він шукав очима їхніх поглядів — і таки зустрів їх, а тоді повертав голову, поки їх не закрили від нього інші.

Коло соборної паперті, коли Анрі вже збирався ступати на першу сходинку, йому стало недобре. Дуже дивне почуття: земля ніби вислизала з-під ніг, і хоч каміння бруку, звичайно, нікуди не ділось, але його доводилось намацувати ногою, і натовп довкола ніби розплився, голоси та обличчя подаленіли. Це тривало лише протягом одного кроку, а тоді все стало як було, і Анрі зійшов па паперть. Тільки один спогад лишився з тої миті: якийсь здоровило мружить очі. З думкою про того здоровила, що за примруженими повіками ховав надто гострий погляд, Анрі ступив на другу сходинку, а далі вже душею й тілом віддався тому, що мав зробити.

Він увійшов до собору головним порталом. Ще два-три кроки — і він опинився перед архієпископом Буржським, що в оточенні прелатів сидів на обтягненому білим дамастом кріслі для урочистих нагод. Архієпископ спитав його, хто він, і його величність відповів:

— Я король.

Цей архієпископ, що вже не мав згаданого раніше свинячого рила, а втілював своїм виглядом саму гідність і устами виражав духовну владу, знову спитав:

— Чого ви жадаєте?

— Я жадаю, — відповів його величність, — щоб мене прийняла в своє лоно римська апостольська католицька церква.

— Ви щиро хочете цього? — спитав превелебний отець. І його величність відповів:

— Так, хочу й жадаю.

І, уклякнувши на подушці, яку підклав йому кардинал дю Перрон[44], король проказав визнання віри, не забувши також відмежуватись від будь-якої єресі та заприсягтися, що винищуватиме єретиків.

Усе це вислухано, і король іще вклав у простягнену архієпископову руку власноручно переписане визнання віри. Аж тоді архієпископ зволив підвестися з крісла. Дуже коротку мить, поки він підводився, здавалось, наче він вагається, не знаючи, що робити далі. Винен тут був напружений погляд його величності, широко розплющені очі — ті самі, що під Іврі сковували й затримували цілий загін ворожих списників, аж поки наспіла підмога. Але тут ніхто не чекає його людей — навпаки, тепер він сам наш. І тому архієпископ усе ж підвівся. Не скидаючи, з голови митри, він підніс королю свячену воду, дав йому поцілувати хрест і вділив відпущення гріхів та благословення.

Як його превелебність, так і Анрі добре знали дальший хід церемонії, але пробратись через церкву до кліроса було нелегко: всю церкву заповнював люд, цікаві повидирались аж під склепіння й вистромлялись із кожного отвору в барвистих вітражах. На кліросі Анрі мав тільки повторити свою присягу, і цього разу він уже дозволив собі виявити деяку нетерплячку й квапливість. Далі він зайшов за головний вівтар і там під спів «Те Deum» висповідався. Принаймні так гадали всі, хоч насправді архієпископ гучно відсапувався, Анрі заплющив очі, і сказано було дуже мало. «Моя люба владарко, — думав Анрі.— Я тільки внизу міг розглядатись по церкві; чи знаєш ти, що я помітив тебе за колоною? Ти прекрасніша за райських дів, ти зваблива, як ніч, ох, хоч би вже та щаслива ніч швидше наставала!» Бажати цього була в нього особлива причина: пропихаючись крізь тисняву, він почув з уст одного зі своїх певне слово. «Коли так кажуть мої, то що ж думає пан архієпископ? Адже той чоловік — судовий урядовець, він разом з іншими супроводив свого владаря в урочистій процесії до собору. А тепер, коли я вже здійснив свій смертельний стрибок, він нашіптує такі страхіття. Його сусід у гаморі й не розчув тих слів. Тільки я їх розчув, бо я маю вуха; то було жахливе, лихе пророцтво».

Далі Анрі прослухав службу божу; правив її архієпископ Буржський, і для короля був споруджений ораторій — помісток, щоб стати навколішки, обтягнений червоним оксамитом у золотих лілеях, під балдахіном із золотої парчі. Король причастився. Тепер постало важке завдання: вишикувати знов процесію, щоб у тому самому порядку повернутися до абатства, де чекав обід. А людей із почту короля тим часом повідтісняли кого куди, і минув чималий час, поки більшість їх спромоглася вибратись із тисняви. І навіть тоді Анрі не побачив серед своїх дворян отого Шіко, прозваного блазнем, — а саме його він тепер хотів мати коло себе, бо Шіко був щасливець. Агей, що це там діється? Під стрільчастим склепінням — крик і суперечка: кому першому злазити з кам'яного дракона, що виступає далеко вперед над одним з пілястрів, а на ньому, обхопивши його руками й ногами, примостився цілий клубок людей. Хтось відштовхується й летить униз. Агей, Шіко!

Той летить зі свистом, валить людей, але одному здоровилові, що впав на всі чотири, сідає прямо па спину, верхи. Неначе з переляку, цупить його за лляні патли, аж поки дзюбате обличчя того здоровила повертається догори — і Анрі впізнає його: оці самі очі мружились на нього перед папертю. Тепер його обличчя перекривила лють, а може, як не дивно, й біль, хоча Шіко тільки цупить його за волосся. І він, такий здоровило, навіть не пробує звестись на ноги разом зі своїм вершником. Навіть рачкувати покинув — йому, видно, боляче, хоча й не добереш, від чого; але, вже виходячи з порталу, Анрі почув, як він там репетує. Снуючи здогади, король ішов на чолі вельможної процесії крізь стовпище люду, якого вже не стримували своєю лавою охоронці. І сурмачі та барабанщики вже не зважали на дзвони, а гриміли скільки було сили.

На розі якоїсь кривої вулички сталася затримка. Цілі сотні, орудуючи ліктями, намагалися пропхатись до короля й глянути йому в обличчя зблизька; і кому ж припало таке щастя? Якійсь старій-престарій бабі: її ніхто не відпихав, і вона раптом сама-одна, не тямлячи, як воно й вийшло, опинилася перед королем. А той узяв її за обидві руки, і вона поцілувала його в уста зів'ялими губами, що ради такої нагоди ще раз ожили. Тоді король сказав цій дев'яносторічній жінці: «Дочко моя». Він сказав:

— Дочко моя, це був гарний поцілунок, я не забуду його.

А квіти, які йому кидано, він зібрав у букет, обв'язав стрічкою, яку хтось подав йому, і цей чудовий барвистий букет застромив за пазуху бабці. Весь люд аж умлівав, аж нетямився від зворушення.

Якусь хвилину Анрі повертав обличчя в усі боки, щоб люди його побачили й упевнились у його зичливості. Погляд його проник і в той кривий завулочок, і він єдиний помітив — хоча й не виказав того нічим, — що Шіко веде туди здоровила. Міцно тримає йому руки за сипною, а чолов'яга, хоч утричі дужчий, не виривається, а шкутильгає, зігнувши могутню спину. Прямокутні плечі худого й довготелесого Шіко стирчать над ним. Капелюха Шіко загубив, кумедний чубчик стовбурчиться над лисим лобом; він не спускає очей зі свого бранця, і гачкуватий ніс, вузькі вилиці та хвацько задерта борідка вирізняються дивно чітким профілем. Там, де кривий завулочок повертає, якийсь горбатий будиночок виставив уперед ковану залізну вивіску з засохлим вінком; очевидно, то шинок, і в цю годину там нема ні душі, бо все місто, та й заїжджі тепер ідуть із королем — ідуть добропорядним, єдино доречним шляхом на обід. «Певне, Шіко зі здоровилом зараз увійдуть туди й у порожньому шинку побалакають про свою справу. Бачу, так воно й буде».

Анрі хотілось їсти, як і всім, хто там був, бо радість від такого чудового свята, свята єднання з королем, подвоїла і їхній, і його апетит, — а крім того, йому з полегкості аж зітхнулось нишком, коли він глянув у той кривий завулочок. Тільки-но ввійшовши до трапезні в старому абатстві, він вигукнув: