Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 187

Королева враз наче виросла, стала схожа на грізну вежу.

— Те слово, що ви оце вимовили, мені не годиться чути. Я його не знаю. А то я мусила б усе зупинити і навіть передати вас самого, пане посол, королівським жандармам.

Дон Ініго бачив, що королева хоче в будь-якому разі забезпечити собі спасіння душі. «Salvavi animam meam» — і це було в згоді з його місією. А щоб дати їй час налаштуватись на потрібний лад, він заглибився в розглядання китайського столика. В тому хитромудрому предметі було безліч шухлядок, не рахуючи потайних, які нелегко було відшукати. Інкрустований перлами та перламутром столик райдужно мінився. З обох боків два різьблені божки круглими головами кивали на все, що тут говорилося. Посередині стояла пагода з дзвіночками на кожному з семи її дахів. Донові Ініго захотілося, щоб вони почали дзеленчати срібним дзвоном, — тоді б він не мусив більш нічого ні слухати, ні говорити.

Та це було марне бажання, і він підвів голову й спитав:

— А що ми можемо зробити, щоб відвернути цю подію?

Тепер столик відгороджував його від королеви. Вона похмуро височіла за десять-дванадцять кроків від нього, перед пишним пурпуровим драпуванням. Руки вона сховала в його бганках, і тільки її обличчя біліло на тлі, неприємному для посла. «Ця жінка і жорстока, й боягузлива, а вистачило б чогось одного. Та однаково завдяки своїй вдачі вона — якраз добра партнерка для мене в цій грі. Треба прикинутись, ніби я намагаюся відвернути вбивство короля. В лицемірстві вона допоможе мені, і, коли діло буде здійснене, моє повідомлення обійде всі двори».

— Це страхіття. Я нього не хотіла, — сказала королева. Її голос урвався; то міг бути й щирий страх. — А тепер ми вклепались по вуха.

Її слова різали слух послові. З такого незвичайного приводу — такі звичайні слова!

— Як же нам вибратися? — спитав він так, як спитав би візничого, коли б його по?віз застряв у грязюці.

Королева, втративши владу над собою, кричить:

— Моє регентство! Невже ви, йолопе, не бачите, що мені треба коронуватись як не сьогодні, то завтра. Яке пуття з вашої всесвітньої держави, коли вона цього не розуміє! Я зразу б наказала стратити герцога де Сюллі! Тоді ваше вбивство було б непотрібне!

Послові здушила горлянку нудота.

— По-перше, це не моє вбивство. Якби так, то ваша величність не побачили б мене на оцьому місці,— і показав рукою на китайський письмовий столик. Тільки терпляче кивання божків допомогло йому подолати нудоту.

Посол:

— Ваша коронація буде розкішна, як державний акт незмірної ваги, — про нього говоритимуть дві години підряд. Але король вирушить у похід на чолі двох третин усіх військ Європи — щоб не сказати трьох чвертей. І цього короля ви хочете скинути, а його міністра — стратити? Розказуйте комусь іншому.

Королева завила, наче ошпарена:

— Тоді нічого не вийде! Тоді ми пропали.

— Звичайно, ми наперед приречені на поразку, — підтвердив посол. У нього похололо в грудях, а горло знов стискала нудота. — Але ваша величність забуває…— Він урвав мову: йому доводилося покривити душею, і власне лицемірство принижувало його глибше, ніж співрозмовницю, що легко обходилась без самоповаги.

Посол:

— Ви забуваєте про благочестивих отців з Товариства Ісусового.

Королева пронизливо засміялась, аж затрусилось черево. В цю мить вона відчула перші ознаки вагітності, яку цього разу завдячувала своєму красеневі, своєму любому. Тим швидше повинен зійти зі світу король, і що тут багато балакати. «Нехай отой брехливий убивця за письмовим столиком іде к бісу. Яке мені діло, що вони там зроблять чи не зроблять. Я знову дожидаю свого красеня. Свого коханого навіки».

Посол — незворушно:

— У духівника Котона чисте серце. Цим він може приспати пильність короля, і той проґавить свій час.

Королева:

— Ох ви, слизняк! Придумайте якусь хитрішу вимовку. Котон уже так його приспав, що старий сам не тямить, на якому він світі. Та скоро побачить, на якому.

Тепер Марія Медічі зробила все, що могла, і посол теж. Далі вони не зайшли. Королеві довелось присісти, кольки в животі нарешті взяли своє, і з неї так і порснуло. Кімната сповнилася смородом, і посол не зміг довше стримувати нудоти. Зіпершись руками на столик, він обблював той дарунок єзуїтського генерала. Обидва божки схвально кивали головами. З кожним вибухом блювоти всі дзвіночки на пагоді дзеленчали срібним дзвоном.

Навіщо була цим високим особам така надсада, душевна й тілесна? Адже є ще й комірчина чистильника срібла, і його сінник тхне також не трояндами. Але на ньому, немов щирі приятелі, сидять, підібгавши ноги, герцог д'Епернон — губернатор і генерал-полковник інфантерії — з вигнаним зі служби судовим писарем, хворим на ганебну хворобу. Подагрик каже сифілітикові:

— Ти можеш заразити своєю хворобою іншого, коли вкусиш його. Той лобур, що його ми дожидаємо, не знає ніякого сорому. Якщо він буде нахабний, укуси його.

Судовий писар натужно гавкає у вухо глухому, ковтаючи деякі звуки:

— Він за гроші що завгодно зробить. Він, як і я, з судовиків. І не чесніший за мене, годить і нашим, і вашим, бере могоричі й з позивача, й з відповідача, щоб підмазувати, мовляв, таких, як я. Двічі він сидів: одного разу за вбивство, вчинено іншим, а другого — по заслузі, за борги.

Герцог здивувався, що веління з неба дістав такий пройдисвіт. Той, хто бачив, як у полум'ї каміну виноградна лоза обертається в сурму архангела, і сам сурмив у неї, поки з сурми не посипались облатки для причастя, — такий дурень може бути часом корисний, але здебільшого буває небезпечний.

— Такий, сам того не знаючи, перебуває в спілці з дияволом. Укуси його, кажу.

— Ласкавий пане, — заперечив сифілітик, — я бачу, що ви не знаєте нас, судовиків. Диявол у нашій крутні не добере пуття, він остерігається зв'язуватися з нами. А наш приятель, крім того, ще вивчав і богослов'я. Шукаючи потрібної нам людини, я знайшов його в пані Ескоман, Венериної жриці, але вже підтоптаної. Вона бере пожильців. От у неї наш приятель і сидів над єзуїтськими трактатами. Я насамперед скупив для нього все, що благочестиві отці будь-де видавали про тирановбивство. Бо він аж трусився зa такими речами, тільки грошей не мав. Вельможний пане, дозвольте мені нагадати, що мені ще не виплачено моїх витрат та винагороди.

— Га? Що? — перепитав герцог. Та оскільки один був глухий, а в другого пропадав голос у роз'їденій хворобою горлянці, в цій справі вони не порозумілися. Проте судовий писар сказав:

— Для вас, вельможний пане, краще буде, коли ваше світле ім'я не пов'язуватиметься в людських устах і в судових справах із якимось покидьком людства.

Це д'Епернон розчув дуже добре.

— А ти що, свинюко, хочеш мене виказати? Гляди, бо при першому слові тобі заткнуть пельку поліном, і попадеш ти на колесо.

— Так зостануться ж іще письмові докази, — нагадав йому спільник. — Та пані Ескоман дала мені листи до всяких високих осіб, бо вона щось пронюхала й хоче врятувати короля. Вона через це зовсім знавісніла, стара потіпаха.

Про всяк випадок герцог вирішив запам'ятати ту Ескоман. А своєму спільникові він заявив з усією величчю, що не покидає вельможу й личить йому навіть на сіннику чистильника срібла:

— Ти сам і той чоловік, що ти його вибрав, маєте ретельно виконати свій обов'язок. Крім служби, я знати нічого не хочу, — так наказав генерал-полковник.

І гордо випростався, хоч це й завдало йому дошкульного болю. А наслідок був той, що вбивця Равайяк, коли судовий писар впустив його до мансарди, застав герцога на ногах.

При такій нагоді писар знов роззирнувся по горищу — чи ніхто не підслухує. А герцог тим часом оглянув убивцю, і той видався йому підхожим для такого діла. Він був високий, плечистий, костистий, наче віл, і мав величезні руки. Його грізне обличчя теж було б підхоже, якби тільки не впадало так у очі серед юрби. Чуб, борода — власне, не руді, а темні з рудуватим полиском, також не дуже звичайні. Треба зауважити, що грізне обличчя теж не обов'язково виказує майбутнього вбивцю. В такої людини воно може бути підступним, а зовсім не тупо-кровожерним. Воно може мати на собі багато слідів, але злочини на ньому не відбиваються — ні тільки задумані, ні вже вчинені. Сліди на обличчі лишають звички — розпусні або вульгарні. Дрібний судовий попихач, якого нечисте сумління довело до самокатування і духовидства, одне слово, легкодух під фальшивою личиною, — цей чолов'яга не придатен для відвертого й чесного діла, коли можна так висловитись.